Він оживляє своїх Галатей: у київській галереї «Лавра» триває велика виставка Олександра Сухоліта

У київській муніципальній галереї «Лавра» триває велика персональна виставка Олександра Сухоліта.

Експозиція складається з двох частин — «Скульптура» та «Золоте теля».

Спеціально до події підготували й нове фундаментальне видання — альбом малюнків «Портфоліо Олександра Сухоліта».

Цього разу вражаючим проєкт можна назвати завдяки абсолютно несподіваній для публіки заявці скульптора на зовсім новий творчий етап. (Втім еволюційно він пов’язаний з усіма його попередніми пошуками).

Відтепер Олександр Сухоліт працює з кольором у скульптурі. Все, чого він торкався за останній рік, перетворилося на золото.

З новим проєктом Олександра Сухоліта — а ширше, напевно, треба говорити про новий період творчості, як-то у Пікассо був найвідоміший «блакитний», — у мене склалися справжні особистісні стосунки.

Як і будь-які «стосунки», непрості. Спочатку, з першого погляду, з перших кроків до великого й гулкого від голосів публіки залу галереї «Лавра», яка прийняла скульптурні роботи, ікони, графіку та навіть ювелірні вироби із серії «Золоте теля» (вони там — окремим проєктом у співавторстві з Сергієм Жерновим; усього у «скульптурному» та «ювелірному» залах налічується 157 творів), я була ошелешена.

Тьмяний простір виблискував золотом, немов цятками смальти. Золотилася, здалося, більшість скульптур. Це був занадто зухвалий виклик. Подумала: «Яке золото? У країні — війна. Надворі — осінь і мряка».

Золоті жінки Сухоліта, перші з яких ніби зійшли з фаюмських портретів чи з давньогрецьких ваз, із гранітів прадавніх печер, другі — нагадали палеолітичних Венер, треті — розчісували гребенями довге волосся або танцювали, майже як балерини Дега, або ж здіймали догори тоненькі руки, «як у Джакометті»...

Ці осяйні пані немов насміхалися наді мною. Їхня суть залишалася невловимою, схожість зі знайомими зображеннями — архетипово-непевною: «немов», «як», «схоже, але...». Я не могла перекласти з їхньої мови на свою.

Не могла їх — і, відповідно, їхнього автора — цього разу зрозуміти. Але й позбутися відчуття, що поряд — щось «інакше», більше, ніж можна описати просто словами (і навіть словосполучення ver sacrum — вічна весна — потьмяніло в порівнянні з живими відчуттями), — не вдалося.

Далі, блукаючи «лісом статуй», я розмірковувала про ­художника: справжній український Пігмаліон! Щоразу він оживляє своїх Галатей, закохується... І кожен новий варіант «вічної весни» майже одразу виявляється ликом недосяжного інваріанта, небесної ідеальної Галатеї.

Потому, ніби справжній український Сізіф, Сухоліт облишає своє створіння, в яке тільки-но вдихнув живе життя. Й хапається за нове, шукає більш довершеної форми. Хоче сягнути оригіналу замість копії.

Із «золотом» скульптор розпочав працювати лише в останній рік. Наносити «золоту» фарбу, поталь, йому допомагає молодий живописець Іван Волошин. Золотий» період, безперечно, є новим кроком у пошуку «ідеальної» форми.

Лише перечитавши гору культурологічних трактатів, я зрештою зрозуміла головне. Олександр Сухоліт увесь час дистилює, відтворює, винаходить свій, скульпторський, філософський камінь. Звершує свій opus magnum (чудову роботу) у вічному пошуку внутрішньої трансмутації, яка зрештою має перетворити і навколишній світ на ідеальний світ краси та духовності.

Ганна ПАРОВАТКІНА