Дива театру на Михайлівській — розповідають режисер Віталій Кіно і драматургиня Марина Смілянець

Чи може у другий рік повномасштабної війни діяти театр без підтримки платників податків?

У Києві є успішні приклади. Один з небагатьох — Центр мистецтв «Новий український театр», більше відомий назвами своїх творчих підрозділів: театрів на Михайлівській, «Сонечко», а віднедавна — і на віддаленій від центру Троєщині.

Як вдається приватному театральному закладу існувати чверть століття? Які вистави у репертуарі є хітами і як колектив пережив найважчий театральний сезон 2022—2023 років, розповідають директор Віталій Кіно та його заступниця, драматургиня Марина Смілянець.

У Києві ще донедавна працювало понад 100 приватних театрів

Десь 6-7 років тому в Києві був зафіксований справжній бум незалежних театрів. За підрахунками, тоді на 28 офіційних державних театрів працювало понад 100 приватних.

Утім події в країні мають великий вплив на існування таких колективів, адже більшість з них не мають ніякої фінансової підтримки з боку держави чи спонсорів/меценатів і тримаються винятково на своїх заробітках з вистав.

Тож спершу ковід, а потім повномасштабна війна внесли свої корективи в існування незалежних театрів. Багато колективів припинило свою діяльність зовсім, деяким вдалося влитися до державного сектору, але є і ті, хто продовжує нині працювати. Серед них Центр мистецтв «Новий український театр».

Засновником і незмінним керівником «Нового українського театру» є режисер і актор Віталій Кіно (випускник Едуарда Митницького, режисера і багаторічного керманича Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра).

Театр почав працювати наприкінці 1990-х під час економічної нестабільності в країні (офіційно зареєстрований 30 жовтня 1998 р.) і наступні 10 років існував без власного приміщення, показуючи вистави на різних сценічних майданчиках столиці. У 2008—2009 роках в Україні вирувала фінансово-економічна криза, а Віталію Кіно якимось чудом вдалося знайти в оренду за демократичну ціну приміщення в центрі столиці.

Тож ЦМ «НУТ» із 2009 року почав працювати на стаціонарному майданчику по вулиці Михайлівській, 24-Ж.

З перших днів свого існування центр позиціонує себе як театр для всієї родини, сімейного відпочинку. На тепер складається з «Театру на Михайлівській» (вечірні вистави), Театру «Сонечко» (вистави для дітей), дитячої театральної студії «Мої Сонечка». Але на цьому колектив, який є, мабуть, найдорослішим незалежним театром столиці (30 жовтня 2023 року — 25 років!), не зупинився.

Коли почалася повномасштабна війна, театр не припинив свого існування. Ба більше, цієї осені відкрив ще одну філію — «Театр на Троєщині» у спальному районі міста!

Двоє акторів й акторка воюють на фронті, інші волонтерять

Своєрідний феномен — роботу незалежного театрального закладу, який на тепер складається з чотирьох філій, обговорюємо з директором Віталієм Кіно та його заступницею, драматургинею Мариною Смілянець.

— Віталію, хочу почати нашу розмову з акторів вашого театру, які зараз на фронті.

Віталій Кіно: — У нас троє воюють. 24 лютого акторка Тетяна Бондаренко пішла записуватися в Тероборону і потрапила до одного з її підрозділів. Пішла добровольцем і стала стрільцем. А недавно завершила спеціальне навчання і є оператором дрона. Воювала на Донецькому напрямку. Під час відпусток чи навчання в Києві заходить у гості в театр.

На фронті наш Олексій Власенко. На другий день війни його записали в резерв. Через два місяці він знову пішов у військкомат, і за тиждень його таки призвали.

Багато часу воював під Херсоном, а після його звільнення повернувся на Київщину і зараз охороняє північні кордони нашої країни. Ще один актор — Олег Щербина — теж на фронті й увесь час на гарячих точках.

— Можливо, в театрі з’явилися активні волонтери?

В. К.: — Так. Дарина Степанюк-Пісковська зараз постійно їздить на фронт із концертами, співає у складі волонтерської концертної бригади. Постійно виступає на нульових позиціях, тому буває, що концерти відміняють через обстріл.

Іван Вороний став активним волонтером: допомагає різним волонтерським організаціям, у тому числі БО «МУР», який заснувала акторка Марина Кошкіна. Після звільнення Київської області їздив розчищати такі села, як Бородянка, Ірпінь та інші.

Артур і Дарина Пісковські мають свою благодійну організацію, з-за кордону постійно привозять гуманітарну допомогу в Україну. Роман Листопад перші 8-9 місяців війни займався евакуацією людей з гарячих точок на власному авто. Пам’ятаю, як одного разу він повернувся в Київ і на машині не було жодного живого місця — обстріляна, без скла.

Питаю Романа: «Як?!». Відповідає: «У сорочці, мабуть, народився». Нині він більше по Києву допомагає.

Ці актори найбільш активні, а так — то усі в театрі більшою чи меншою мірою волонтерять, допомагають збирати кошти, фізично розвантажити чи завантажити гуманітарну допомогу. Театр щомісячно через благодійні чи волонтерські фонди перераховує зібрані чи зароблені кошти для воїнів.

Часом стикаємося з проблемою перерахування коштів, бо у законі немає якоїсь певної послуги, на яку ми хочемо відправити гроші. От, наприклад, ремонт машини, який ми хотіли покрити Олегу Щербині влітку... Доводиться постійно якось викручуватися.

Вистава «Коти-біженці».

— Хтось воює, хтось виїхав, напевно, за кордон — і театру, мабуть, довелося шукати нових акторів?

В. К.: — Є дівчата, які виїхали за кордон, але ми чекаємо на їхнє повернення. Тому — так, довелося добирати людей. По-перше, до театру приєдналися мої діти, які закінчили цьогоріч навчання в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтва.

Перед самою війною до нас прийшла акторка Оксана Богдан. Вона була тут від початку війни і нікуди не виїжджала. Тому влітку, коли ми поновили роботу театру, її почали вводити у багато вистав.
Ми відкрилися у середині червня 2022 року.

Минулі роки, після пандемій, ми теж відкривалися у червні, але торік настрій був зовсім інший. Ми не розуміли, чи той театр комусь треба взагалі зараз. І тільки думка про те, що, граючи вистави, ми можемо збирати якісь кошти на допомогу, нас надихала.

Театральна арттерапія для цивільних і військових із прем’єрними «Котами-біженцями»

— Глядач одразу пішов до театру?

В. К.: — Так, глядач просто пішов до нас і перші пів року ми спостерігали за людьми, які приходили з сумними очима, а виходили, навпаки, — з посмішками. Це було щастя! Така собі хороша арттерапія. Зараз трохи по-іншому вже. Ми ж — люди, до всього звикаємо, втягуємося, призвичаємося до будь-яких обставин. Сьогодні вже немає такого контрасту на обличчях людей.

З минулої осені до нас потягнулося багато військових. Хто у госпіталі з пораненням лежить, хто ротацію проходить, хто у відпустці. Майже на кожну виставу хтось приходить. Це нас так надихає! Іноді наші актори після вистави просять поаплодувати присутнім у залі захисникам. Воїни завжди ніяковіють від такої уваги, але їм приємно.

— Які нові вистави випустили за минулий сезон?

В. К.: — Розумієте, прем’єри — це ж інвестиції, вкладання коштів і так далі. За минулий сезон ми випустили лише одну прем’єру. Це було свідоме рішення: ми не хотіли витрачати гроші на нові вистави, бо могли ще протриматися на старому репертуарі, а зароблені кошти витрачали на корисніші, на нашу думку, речі, підтримуючи людей, військо.

Насправді ми майже цілий рік відновлювали наші вистави, вводили акторів. Коли відкрилися, могли грати одну вечірню і три дитячі вистави.

Нині вже у нас повноцінний репертуар, у якому півтора десятка вечірніх і півтора десятка дитячих вистав. І тільки під кінець сезону вирішили, що варто-таки поставити прем’єру. На неї підштовхнув мене мій студент-режисер Сергій Дібров, який приніс мені п’єсу «Коти-біженці». Марина Смілянець надіслала мені її ще рік тому. Я посміхнувся і сказав: «У тебе гарний смак. Роби!» (сміється).

За три місяці він її поставив. До постановки підключився наш Ілля Рибалко, який написав прекрасну музику і пісні до вистави. Спіавторка п’єси Людмила Тимошенко, коли переглядала відео, сказала: «О, я так і писала, я так і чула цю пісню!».

На матеріальній частині постановки ми, звісно, економили: щось купили, щось взяли зі старої вистави і переробили. Цікаві придумали костюми: до спортивних костюмів, які зараз так люблять носити підлітки, додали вушка та хвости. Навіть знайшли піксельний червоний костюм для кішечки-волонтерки Марусі.

— Марино, як виникла п’єса «Коти-біженці», яку поставили у багатьох українських театрах за рік?

Марина Смілянець: — Ми зустрілися з Людою Тимошенко в Штутгарті в Академії Шльос-Солітюд. Ця академія приймала у перші місяці письменників, яким потрібен був захист. Це була така резиденція, куди ти приїжджаєш на три місяці і тобі дають можливість спокійно щось писати, творити. Ми з Людою не були у них заплановані за програмою, але почалася війна, і вони нас прийняли.

При створенні проєкту ми вирішили об’єднати наші зусилля і написати щось разом. У Люди була ідея про котів-біженців, а у мене — бажання написати текст на тему «як говорити з дітьми про війну», щось терапевтичне. Ми поділилися цими ідеями і вирішили створювати спільну п’єсу. Придумали персонажів, поділили, хто яку сцену пише. Так і з’явилася ця п’єса.

До війни ми з Людою не були особисто знайомі, але були друзями у фейсбуці. У неї є неймовірно гарний кіт на ім’я Микола, фото якого вона часто викладала у соц­мережах. Він, до речі, став прототипом одного героя у нашій п’єсі — породистого кота Миколи. До війни я кілька років була у фанатах Людиного кота: ставила лайки під фото, коментувала, захоплювалася його поглядом. У Німеччині я з ним познайомилася.

Люда виїжджала з котом у перші дні війни і бачила на вокзалі багато схожих людей з клітками і переносками з домашніми улюбленцями, як вони усі хвилювалися через шум, тисняву і раптовий переїзд. Тож історія, яку ми описали в нашій п’єсі, їй була більш близька. Але вона була зосереджена саме на тваринах. А мені хотілося туди дитячого сприйняття війни додати. Історія в результаті стала універсальною і для дітей, і про тварин.

Культурний десант за участі незалежного Центру мистецтв
«Новий український театр».
Фото надані «Новим українським театром».

— Ви додали до вистави і соціальну складову, як це часто роблять за кордоном.

В.К.: — Так, ми зв’язалися з громадською організацією «Зоопатруль», яка займається порятунком, евакуацією, лікуванням тварин, які постраждали під час війни або через людську жорстокість. Натрапили на неї випадково, гортаючи стрічку новин у соцмережі. Вони тоді активно працювали, рятували тварин від небезпеки. 10% від вистави ми перераховуємо на рахунок цього фонду.

М.С.: — Ця організація почала свою діяльність на початку повномасштабної війни, після деокупації Київської області. Саме з Київської області вони вивезли багато покинутих тварин. Після вистави актори роздають флаєри з інформацією про фонд і закликають поїхати особисто до притулку, погодувати або, можливо, когось прихистити. Чи долучитися коштами на корм тваринам.

Як 25 років незалежному театру вдається бути на плаву

— Розкажіть про прем’єри театру, які відбулися до 24 лютого 2022-го.

В.К.: — У 2021 році, пригадую, за літо і осінь ми випустили три прем’єри. Першими були «Еклери на мільйон» за п’єсою Марини Смілянець. Вистава зараз є нашим хітом — на неї завжди великий глядацький попит, квитки розкуповують наперед.

Так цікаво, що, з одного боку, це така собі авантюрна комедія, а з іншого — вона розповідає про вічні людські цінності. Глядачі сприймають її як казку для дорослих. Ми граємо її три з половиною години, але люди навіть не помічають, що так довго.

Наступною була «Комедія про ніжне серце». Ми її ставили разом з драматургинею Наталею Уваровою. Вона була асистенткою режисера, а також створила інсценізацію — адаптувала водевіль Сологуба повністю до українських реалій.

Дія відбувається у Львові та Коломиї, а мільйонер приїздить із Варшави. А антракт узагалі став окремою виставою-концертом: львівські батяри і квіткарки співають пісні Богдана Веселовського. Цю ідею запропонував наш композитор Ілля Рибалко. Тобто від Сологуба майже нічого не залишилося — вийшов абсолютно авторський текст Наталі Уварової. Цю виставу теж дуже люблять глядачі.

І восени ми випустили «Олесю» Марка Кропивницького. Спершу «химери юної панянки» — це був жанр вистави, а потім це стало назвою. Олеся у Кропивницького — це людина майбутнього, яка випередила свій час, людина, яка хоче жити в інших умовах, мислить по-іншому.

Для неї навчання, розвиток, праця тощо мають інше значення, ніж для її оточення. Від назви вистави багато чого залежить. Як нас колись учила театрознавчиня Валентина Ігорівна Заболотна, світла пам’ять їй, режисер до кожної назви своєї вистави має додати лише два слова «у постелі» — і тоді народ точно піде на виставу (сміється).

— За 25 років країна пережила багато змін і подій: революції, кризи, пандемії, війна... Як вдається недержавному приватному театру залишатися на плаву?

В.К.: — Якби я тільки знав відповідь... Марина не дасть збрехати, скільки разів на тиждень я їй пишу (у розпачі): «Все, Марино, закриваємо театр, бо я більше не можу!» (сміється). Хай вона вам розкаже... А якщо відверто, то цей театр тримається на якомусь божевільному бажанні його творити.

Років п’ять тому я казав про те, що більше нічого не вмію робити. Але тиждень тому я повідомив дружині (серйозно): «Хочу в село. Вирощувати полуницю і баклажани. Завести собаку і двох котів. І щоб ліс був поруч. Я ... не хочу ... їхати ... на Михайлівську». Це правда. Я не кокетую. Так, розумію, що це виснаження, втома. Усі зараз у важкому моральному стані, хоч би як прилаштовувалися до зовнішніх обставин. Стан стресу і депресії нікуди не дівається.

Звісно, театр — це колектив, безліч особистостей зі своїми особливостями. За кожного переживаєш, кожного лікуєш від психологічних травм, когось треба приласкати, а когось облаяти... Тобто, повторюся, тримається все на божевільному бажанні це робити. Бо ні грошей, ні слави ми за 25 років так і не нажили (посміхається).

— У цьому і є ваше найбільше досягнення, мабуть, що ви — існуєте: в центрі міста, зі своїм особливим репертуаром, колективом...

В.К.: — І глядачем... Я вам скажу, що глядачі — це взагалі якесь диво. Ми розсаджуємо людей у залі, викликаючи за іменами. Тому ми всіх знаємо! І вони ходять роками до нас! Приводять друзів, дарують акторам подарунки, купують квитки у день народження улюблених акторів, щоб привітати їх. Нічого, окрім їхніх імен, ми не знаємо про них.

Але наші адміністратори впізнають усіх по голосу в телефоні, за номерами телефонів. Бо вони постійні. Хтось любить замовляти улюблені місця в залі, хтось по кілька разів ходить на улюблену виставу. Я не можу пояснити цей феномен...

М. С.: — Навіть до мене як до драматурга підходять дякувати за виставу. І деякі кажуть: «Ми вже п’ятий раз прийшли і всіх своїх друзів до вас привели». І це не жарт... Хтось уже передивився весь репертуар і чекає на прем’єру. І це нас стимулює до нових постановок.

В.К.: — У чому розвиток театру? Це випуск нової вистави. І навіть якщо рік був важкий, було багато роботи, показів, акторських вводів, відчувається завжди потреба у чомусь новому, говорити на нову тему. Бо нова вистава — це нові відкриття: п’єси, автора, колективу театру, нових глядачів.

По суті, ми — комерційне підприємство, яке живе і працює на власні зароблені кошти. Нас ніхто не фінансує зі сторони. Але ми ніколи не ставили собі за мету розбагатіти. Звісно, хочеться завжди платню працівникам підняти, але в наших умовах це дуже складно, враховуючи податки, оренду, комунальні послуги, особливо взимку.

Про рейдерів у центрі столиці, «Дебют» і п’єсу «Мій президент — кіт»

— Пане Віталію, раніше ви казали, що планували у приміщенні на Михайлівській відкрити сцену на другому поверсі...

В.К.: — Так. Але у нас відбулося рейдерське захоплення. І наразі ми в стані судових розбірок. Вже було три судові зустрічі, але на останній нам натякнули, що до кінця війни ми нічого не вирішимо. Ми зробили ремонт, чимало вклалися у цей другий поверх і вже планували його відкриття. Але за три місяці сталося це захоплення: прийшли бандити, зрізали замки, захопили приміщення і виставили його на продаж. Ця історія триває вже майже три роки.

— Розкажіть про проєкт «Дебют», який недавно започаткували.

В.К.: — Цей проєкт ми придумали для сцени на другому поверсі, яка мала називатися «Дебют». Я багато років викладаю і бачу, що часто студентам немає де показувати свої дипломні роботи. Тому була така ідея: відкрити сцену для дебютантів — молодих акторів і режисерів.

Цього року ми вирішили повернутися до цієї ідеї, але на нашій основній сцені. Першою роботою була вистава «Хто ти, Максе?» мого випускника-режисера Макса Горді. За першою освітою він актор-мім, закінчив естрадно-циркову академію, тому постановка музично пластична і в ній майже немає тексту.

Наша прем’єра «Коти-біженці» теж є частиною цього проєкту, бо і режисер Сергій Дібров є дебютантом, і актори Юрій Швець, Тетяна Мирошниченко, Євгенія Гуленко, Олександр Скачедуб є дебютантами. У другому складі працюють наші досвідчені актори, але перший готувався зі студентами-випускниками.

— Чи плануєте прем’єри у новому сезоні?

В.К.: — Наприкінці вересня ми розпочали репетиції нової вистави за п’єсою Марини Смілянець «Мій президент — кіт». Режисер Олександр Жила. У виставі гратимуть Тетяна Лозіна, Дар’я Орехова, Євген Огородній, Олексій Грудій, Поліна Кіно, Олександра Петько, Данііл Кіно і Ярослав Шуліка. Прем’єра запланована на початок грудня 2023 року.

— Багатьом театрам торік допомагали колеги з-за кордону. Чи отримували ви теж якусь підтримку?

М. С.: — Театр у Штутгарті, яким керує Букхард Космінські, торік зібрав нам кошти на інвектор, який під час блекаутів рятував театр. Завдяки цьому ми жодної вистави не зупинили і не відмінили. Ще на початку війни німецькі колеги після кожної вистави збирали у скриньку гроші від глядачів.

Близько 100 тис. євро вони перерахували на рахунки благодійних фондів на потреби волонтерів та армії України. До себе вони запросили з виставою Малий театр, на запрошення Макс Голенко у них поставив п’єсу Лєни Лягушонкової «Мать Горького». Вони дуже багато допомагають українцям і, кажуть, поки триває війна — будуть це продовжувати.

Вікторія КОТЕНОК