Чого хоче вона? Головне про фільми сьомого Київського тижня критики

Сім днів сьомого фестивалю арт-кіно — Київського тижня критики — у культовому столичному кінотеатрі «Жовтень» вмістили 26 фільмів, які мали по кілька сеансів.

Організатори нарахували рекордних понад 8 тис. 500 відвідувань (торік — 6 тис. 500, у 2021-му — майже 5 тисяч).

Попри другий рік повномасштабного періоду російсько-української війни, фестиваль проходив у звичному форматі: національні прем’єри українських фільмів, показ гітів Каннського, Венеційського та Берлінського фестивалів і культова ретроспектива.

Представляли, зокрема, фільм Софії Копполи про юну дружину попкумира Елвіса Преслі «Прісцилла» та скандально сприйняту владою Польщі стрічку Аґнешки Голланд про біженців «Зелений кордон».

Щоразу з великого екрана глядачі читали прописну істину: культура — на часі.

А оголошення про збір на забезпечення засобами розвідувальної діяльності — квадракоптерами — трьох військових підрозділів по напрямках Кремінної, херсонському і східному нагадували, в який час проходять кінопокази з обговореннями.

Перша голлівудська акторка українського походження і майже сто років ретроспективи

Виразну жіночу лінію сьомого Київського тижня критики засвідчувала виокремлена одна з чотирьох секцій фестивалю — Програма української ретроспективи «Жіноча роль», присвячена легендарним акторкам різних епох.

Для постера фестивалю організатори обрали постать Анни Стен (1908—1993) — уродженки Києва, яка була популярна в 1920—1930-х роках у Радянському Союзі, Європі та США. Цю актрису називають першою голлівудською акторкою українського походження.

В організованій з Довженко-центром програмі ретроспективи у шести фільмах глядачі спостерігали, як протягом майже сторіччя змінювалися акторська гра, жіночі персонажі та ставлення до них.

У стрічці «Джальма» 1928 року чеченська дівчина з таким ім’ям знаходить на Кавказі в ущелині пораненого українця Миколу. Рятує йому життя й допомагає одужати. Молоді люди закохуються і перебираються в Україну.

Опинившись у традиційному селі, Джальма потрапляє у пастку релігійних, етнічних і патріархальних упереджень. Бо ж не всі радіють її приїзду, так само, як й ініціативі Миколи з упровадження колгоспів і механізації.

«Джальма» режисера Арнольда Кордюма — це один з небагатьох фільмів Київської кінофабрики (ВУФКУ), у якому головну роль довірили жінці. Виконавиця — 19-річна акторка Лідія Островська-Кордюм.

Надалі вона зіграла ще в кількох фільмах, а після Другої світової війни змінила акторську професію на режисерську і пропрацювала на Київській кіностудії науково-популярних фільмів до 1981 року, знявши за цей період понад пів сотні стрічок.

«Назавжди-назавжди». Тоня (Аліна Чебан) і Журік (Захар Шадрін).

У «Прометеї» (1935) Іван Кавалерідзе довільно переосмислив однойменну поему Тараса Шевченка та його «Сон» і письменницьку біографію. За сюжетом, селянського сина Івася примусово мобілізовують на Кавказ, а його дівчину, яку зіграла Наталія Ужвій, пан насильно відправляє в бордель.

Тим часом Івась, захопившись героїчним опором кавказців регулярній російській армії, повернувшись у рідне село, піднімає повстання. Стрічка нагадує про легендарну Наталію Ужвій, яка встигла дебютувати ще в період німого кіно, грала в перших звукових фільмах 1930-х, здобула всесвітню славу в 1940-х, а свою останню роль зіграла на початку 1970-х. Одночасно була однією з найталановитіших актрис українського театру.

У «Вечорі на Івана Купала» (1968) головну жіночу роль у стрічці зіграла Лариса Кадочникова. Це була її друга спільна робота з режисером Юрієм Іллєнком. До того актриса вже прославилася роллю Марічки у фільмі «Тіні забутих предків».

У містичній драмі за мотивами оповідань Валерія Шевчука «Голос трави» (1992) грають Раїса Недашківська і Ольга Сумська. Другий фільм Наталі Мотузко, знятий на Одеській кіностудії, — це приклад того, чим насправді могло стати українське поетичне кіно, коментують у Довженко-центрі.

Саме на подібному перетині поколінь з’явилося унікальне феміністичне кіно, яке отримало схвальні відгуки на Берлінському кінофестивалі, де відбулася світова прем’єра стрічки кілька десятків років тому.

Вона входить у доросле життя

На Київському тижні критиків відбулася українська прем’єра фільму «Назавжди-назавжди» (Україна–Нідерланди) Анни Бурячкової з чудовою операторською роботою Лени Чеховської, який представляли в альтернативній програмі Orizzonti Extra (стрічки нової кіномови або нових імен) цьогорічного Венеційського міжнародного кінофестивалю. Стрічка мала робочу назву «Коли нам було 15».

Багатьом «Назавжди-назавжди» нагадав фільм «Стоп-Земля» Катерини Горностай, який у 2021-му отримав «Кришталевого ведмедя» юнацького журі програми Berlinale Generation 14 plus. Хоча стрічка Анни Бурячкової — з іншими акцентами дорослішання підлітків та способами вирішення проблем тих, хто входить у доросле життя.

У контексті останніх років 1990-х симпатична неговірка головна героїня, 15-річна Тоня (Аліна Чебан), по-суті, самостійно намагається вибратися з аб’юзивних стосунків, у яких юнацька любов перетворюється на переслідування з побиттями. На певний час дівчину захищають нові друзі. Однак той, хто захищає скривдженого бітою, у якийсь момент застосує силу не за благородними правилами.

Психологічно образи фільму «Назавжди-назавжди» є вивірені. Бо про будь-яку форму насилля підлітки (та й дорослі), як правило, не говорять відкрито. Але переслідування впливає на багато кроків.

Хоча зовні дії головної героїні можуть здаватися непослідовні, однак вони сюжетно цікаві. Утворений новий любовний трикутник Тоня—Журік—Саня для більшості глядачів перебирає на себе поверхову увагу.

Насправді ж історія — про право вибору. Коли не маєш достатньо досвіду, мало цікавий/цікава батькам і потерпаєш від фізичного насилля — визначитися складніше.

Анна Бурячкова зачіпає складну тему взаємодії світів дорослих і підлітків, коли учнівський жарт на уроці може перерости на велику проблему зі здоров’ям учительки. А потім адміністрація шукає винних.

Дівчинку, яка розповідає дирекції правду про подію, однокласники вирішують провчити, заманюючи у порожнє приміщення. Все завершується принизливим роздяганням.

І цей епізод — про складності, особливо підліткового вибору в багатовимірних системах «я—однолітки—дорослий світ». Без сумніву, «Назавжди-назавжди» — це історія для дорослих глядачів, яка потребує реакції не «чому в неї був секс?», а «як зрозуміти і допомогти якомога швидше пережити травму?».

Українська премія критиків «Кіноколо» відзначила стрічку «Назавжди-назавжди» номінаціями в категоріях «Відкриття року» (переміг документальний фільм «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова) та «Найкраща акторка» (переважила Карина Химчук із «Ти мене любиш?»).

Режисерка Тоня Ноябрьова головне питання, яке хвилює юнок, зробила назвою фільму: «Ти мене любиш?». Його ставить героїня своїм батькам, які розлучилися, і лікарю «швидкої», яка приїхала рятувати її від цілеспрямованого передозування пігулками, тоді, коли медик став її другою половиною. Цю стрічку (Україна—Швеція) показували у програмі «Панорама» цьогорічного Берлінського міжнародного кінофестивалю.

У фільмі 17-річна Кіра — донька режисера, студентка театрального інституту — в Києві входить у доросле життя за рік до розпаду Радянського Союзу. Тож до внутрішніх переживань додаються відсутність роботи в митців і продуктів у магазинах. Але з кролика, якого юнка обмінює на годинник, вона не готує їжу.

Чи варто звертати увагу на такі дівчачо-жіночі сентименти тепер, коли триває війна? Як показує кіно і реальне життя, байдужість нікого не робить щасливим. Ні українок, ні Прісциллу з однойменного фільму (США, Італія) — юну доньку американського військового, яка стане дружиною самого Елвіса Преслі. Без взаєморозуміння і любові не здатні утримати надовго разом навіть статус і гроші, якщо є прагнення самореалізації і взаємоповаги.

ВИБІР «УМ»

Варто також подивитися

1. Резонансний «Зелений кордон» Аґнешки Голланд, який є художньою критикою ставлення окремих польських прикордонників до біженців із Сирії, Марокко тощо. На завершення фільму йдуть кадри про доброзичливе ставлення поляків до вимушених переселенців з України після повномасштабного нападу росії 24.02.2022 р.

2. «Опале листя» фінського 66-річного класика кіно Акі Каурісмякі. Події мелодрами відбуваються на тлі радіоновин про російсько-українську війну. Іронічно-щира історія про буденність життя, самотність і бажання її позбутися. Можливо, навіть про кохання. Бо голов­ний герой Голаппо навіть кидає пити заради Неї.

3. Фільм «Іа» Єжи Сколімовського — про віслюка, який після протестів активістів припинив виступати на цирковій арені, але не здобув щасливого життя.