Живопис «Між небом і землею» Валентини Кузьмічової представляють у Національній опереті

Сучасне українське образотворче мистецтво, безсумнівно, виростає не лише з життєрадісного, пишнотіло-чудернацького бароко, а ще й з імпресіонізму з його грою кольором та силуетом, світлотінню.

Своєю зачарованістю природою, яка постає не просто тлом, а єдиним, головним та одухотвореним героєм бага­тьох живописних полотен, вітчизняні художники також завдячують Сезаннові, Моне, Пісарро й зрештою геніальному Гогенові.

Цю тезу ілюструє творчість київської художниці та сцено­графа Валентини Кузьмічової «Між небом і землею».

Її персональну виставку зі створеного упродовж останнього року олійного живопису представляли у Києві в арт-фоє Національної оперети України.

Живопис художниці відразу привертає увагу та врізається у пам’ять, немов різьблення у срібло: глибоко, контрастно. Хоча, здавалося б, що особливого в її пейзажах?

У вигнутих деревах, написаних з натури у київському ботсаду імені Гришка, що похилились долу, немов стрункі гнучкі юнки у безкінечному танку по колу? У трояндах, чиї пелюстки спалахують, немов фламінго пролетіли над щирими українськими луками?

Кольори художниці яскраві, майже гогенівські, мало хто з сучасних художників може так зображувати. Одухотвореність природи її картин сягає утопії Тейяра де Шардена — й саме це справляє глибоке враження. У кожну її роботу «заходиш», немов у зачарований сад.

Силу особистості мисткині зміцнює сила ґрунтовної, якісної класичної мистецької освіти. «Імпресіонізм» її живописних робіт походить не тільки від Гогена та Пісарро, а й, усвідомлено, наслідує того ж українського генія Віктора Пальмова.

Валентина Кузьмічова — одна з провідних сценографів української сцени. Як художник-постановник, випускниця майстерні Олександра Бурліна київської НАОМА співпрацювала з київським ТЮГом, театром «Сузір’я», Центром Леся Курбаса, Київським театром української традиції «Дзеркало» тощо. Викладає на кафедрі графічного дизайну Київського університету імені Бориса Грінченка.

— Я зрозуміла, що живопис — це найголовніше, на що треба витрачати власне життя, — каже Валентина Кузьмічова. — Тож іти у «вільне плавання» було для мене дуже природно. І, так, разом саме живопис і природа (шкода тільки, через війну не мала змоги поїхати в улюблений Седнів на Чернігівщині). Пишу переважно натурні пейзажі. Це допомагає мені триматися сьогодні, коли більшість звичних усім нам речей немов втратили сенс. Природа — вічна. Вона ніби поєднує небо і землю».

Назва нової виставки Валентини Кузьмічової «Між небом і землею» відсилає саме до ідеї вічної природи, що, як саме життя, здатна подолати будь-які трагічні обставини.

А ще, на думку художниці, це метафора нашого, українців, сьогодення. Живемо — в екзистенційних обставинах, між світлом та тінню, добром та злом, життям та смертю. Але — живемо. Й будемо жити, дихати, рости. Адже природа — не вмирає й переможе.

Ганна ПАРОВАТКІНА