Вшосте стала чемпіонкою світу з армреслінгу: історія спортсменки з Полтави Лілії Занько, яка несе службу в ЗСУ

А загалом на 44-му чемпіонаті світу з армреслінгу, що відбувся в колишній столиці Казахстану — Алмати, 45-річна спортсменка завоювала повний комплект нагород: окрім золотої, виборола ще й срібну та бронзову медалі у змаганнях на праву й ліву руку в категорії «Ветерани 40+».

Лілія Занько пригадує, що добиралася на чемпіонат світу разом зі своїми вихованцями цілих сім днів, оминаючи територію ворога: через Польщу, Грузію, Об’єднані Арабські Емірати.

І робить висновок, що випливає зі сказаного: то була найважча поїздка за всю її спортивну кар’єру. Та хоч як спортсмени стомилися в дорозі, це було того варте.

Стала найсильнішою серед найсильніших армреслерок світу

Загалом останнім часом полтавці усміхається фортуна — її постійно супроводжує успіх. Торік на чемпіонаті світу з армреслінгу в турецькому місті Кемер вона здобула дві золоті медалі, ставши найкращою в армспорті (у змаганнях на праву та ліву руку) серед ветеранів.

Поборотися в категорії дорослих тоді не мала змоги, оскільки була супроводжуючим тренером спортсменів з інвалідністю й мусила вилітати літаком із Туреччини разом з ними (до повномасштабної російсько-української війни Лілія працювала тренером у Полтавській районній дитячо-юнацькій спортивній школі «Колос», а також у регіональному центрі з фізичної культури і спорту «Інваспорт»).

«Мої основні суперниці на чемпіонаті світу в Алмати були дуже сильні, особливо молдовська спортсменка, — віддає належне досягненням інших Лілія Занько. — Я їй програла на чемпіонаті Європи з армреслінгу, який відбувся цьогоріч у Молдові (у фіналі в змаганнях на ліву й праву руку зайняла 2-ге і 3-тє місця). У молдованки дуже широка долоня й довгі пальці. А в мене, як бачите, все навпаки: долоня невелика й пальці не надто довгі. Тож, якщо в спортсменок великі руки — мені з ними важко боротися.

Другою моєю суперницею була дуже ефектна шведка з атлетичною статурою, яка також виграла в мене на минулих змаганнях. А цього разу в поєдинках на праву руку вони обидві мені програли! Дуже цим пишаюся, адже це мій найкращий результат. Ішла до цього тріумфу цілих 20 років — і, що й казати, доклала багато зусиль. Цим виступом, окрім усього, підтвердила норматив майстра спорту міжнародного класу. Знаєте, я неймовірно щаслива людина, адже збулася моя заповітна мрія — стати найсильнішою серед найсильніших армреслерок світу».

Найприємнішими для спортсменки стали привітання з новим спортивним досягненням побратимів з її роти, які поважають Лілію як особистість і велику патріотку України. Спортом Лілія Занько займається з 8 років. Спочатку захопилася дзюдо. Уже в 14 років дівчина виконала норматив майстра спорту з цього виду єдиноборств. Попри юний вік, виступала на чемпіонаті України серед дорослих.

«Із цим пов’язана неприємна історія. Змагаючись із 30-річною суперницею, за очками я стовідсотково виграла той поєдинок. Але суддя з незворушним виразом обличчя підняв не мою, а її руку. При цьому, нахилившись до мене, прорік: «Ти ще молода, у тебе все попереду». Він не знав, через що мені довелося пройти, аби знову виступати на всеукраїнському спортивному майданчику, — ворушить один зі спогадів, що викликає гіркі почуття, моя співрозмовниця.

— Бачте, у великому спорті багато несправедливості. А коли тобі 14 років, із нею не так легко змиритися. Розчарування було дуже сильним іще й тому, що незадовго до чемпіонату мене збив автомобіль. І мені було надзвичайно важко відновитися, повернути належну спортивну форму. Після аварії динаміка була вже не та, а дзюдо — доволі динамічний вид спорту. Під час відпрацювання прийомів темніло в очах, після чого порушувалася координація рухів. Та я була фанатом спорту. А після отієї кричущої несправедливості, що призвела до глибокої психологічної травми, не могла більше й чути про дзюдо. Бачте, у мене з дитинства загострене почуття справедливості. Доводиться боротися за неї протягом усього мого життя, зокрема й на військовій службі — мабуть, так на роду написано».

Покинувши займатися дзюдо, Лілія Занько, втім, не зав’язала зі спортом. Оскільки їй завжди подобалися силові види спорту, після невеликої перерви захопилася кіокушинкай, який вважається одним із найбільш жорстоких і складних видів повноконтактного карате.

«У спарингах тренер не ставив мене з дівчатами, бо ті не витримували мого удару — всі бої з представницями слабкої статі закінчувалися для них плачевно. Із хлопцями було набагато цікавіше тренуватися — я з ними була на рівних, — продовжує свою розповідь Лілія. — А потім так сталося, що мамин колега звів мене з тренером з армреслінгу Валентином Одінцевим (на жаль, його вже немає серед живих), і та зустріч стала доленосною».
З легкої руки Валентина Дмитровича з 2003 року наша героїня займається цим видом спорту. І хоч на змаганнях Лілію Занько досить довго переслідували 4-ті й 5-ті місця (чемпіонами ж за день не стають — за кожним спортивним досягненням стоїть важка, копітка праця), армреслінг її по-справжньому захопив. Оте захоплення з часом переросло на тренерську роботу.

На чемпіонаті світу в Алмати Лілія Занько мала дуже сильних суперниць.

«Дуже пишаюся своїми вихованцями Олександром Симоненком, Андрієм Куликом, Володимиром Сімаєвим, які ефектно виступили на 25-му чемпіонаті світу з параармреслінгу в Алмати. Коли вони стоять на почесному п’єдесталі, бачу, як світяться від щастя їхні очі. І я їх прекрасно розумію, бо ці ж почуття й емоції переживаю разом з ними. Їхні спортивні досягнення мене надихають не менше, ніж мої. Завжди говорю хлопцям, що хочу, щоб вони стали чемпіонами набагато раніше за мене, — ділиться полтавка.

— Аби мої спортсмени мали змогу виїжджати на європейські та світові змагання, купувала їм за власний кошт квитки або ж оплачувала їхнє проживання в готелі, бо держава, на жаль, на це не виділяє фінансування. Дізнавшись, що Олександр Симоненко (хлопчина, який має вроджений діагноз — ДЦП) після тренувань добирається до Лубен, а звідти долає пішки 6 кілометрів до свого села і стає на поріг домівки тільки о 1-й годині ночі, почала лишати його ночувати в себе вдома. Коли помічаю, що в дітей горять очі, роблю все, що в моїх силах, аби їм допомогти».

Добровільно визвавшись боронити державу, побувала в багатьох гарячих точках

Образ героїні цього матеріалу буде неповним, якщо не згадати про те, що одним з її захоплень є швидка їзда на мотоциклі, який зараз чекає на свою власницю вдома. А ще вона володіє рідкісним умінням шити чохли на ножі: дайте їй шматок шкіри, нитки, шило, плоскогубці тощо — і результат вас приємно здивує.

Із початком повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну Лілія Занько стала військовослужбовицею ЗСУ. Торік 24 лютого сама пішла до військкомату, добровільно визвавшись боронити державу, а вже 26 лютого була у військовій частині.

«З огляду на те, що маю добру фізичну підготовку, мене взяли до війська одразу. Іще в школі на уроках з початкової військової підготовки мала хобі — розбирати і збирати на швидкість автомат Калашникова, — усміхається Лілія. — А під час занять спортом у нас бували різні травми, відтак я добре знала, як надати найпростішу невідкладну медичну допомогу. Тож не дивно, що моя армійська посада — санітар-інструктор. Нині маю звання молодшого сержанта й несу службу в складі 13-го окремого зенітно-кулеметного батальйону ЗСУ».

Останнім часом спортсменці з Полтави усміхається фортуна — її постійно супроводжує успіх.

Жінці з сильним характером довелося побувати в багатьох гарячих точках. За її словами, спершу військові її з’єднання стояли на блокпостах у Богодухові на Харківщині, контролюючи проїзд автотранспорту, бо поряд був кордон з нашим ворогом.

Росіяни постійно завдавали по місту ракетних ударів, що викликали великі руйнування й загибель людей. Тільки-но наші оборонці облаштували бліндажі, зробивши добротні перекриття з колод, як надійшло бойове розпорядження про передислокацію їхнього батальйону в Донецьку область.

«Нас кинули одразу під Бахмут, де ми мали великі втрати особового складу. Багато хлопців із моєї 1-ї роти, кращих синів України, яким би ще жити й жити і яких, на превеликий жаль, уже немає серед нас, тепер постійно стоять перед моїми очима. Ця величезна трагедія, яку переживаємо нині, сподіваюся, більше ніколи не дозволить нам мати бодай якісь ілюзії стосовно сусіднього небратнього народу. Знаєте, моя особиста трагедія ще й у тому, що рідна старша сестра із сім’єю живе в російському Уссурійську, — зізнається Лілія Занько. — Я зовсім не бачуся зі своїми племінниками, яких дуже люблю. Не можу жодним чином підтримувати з ними зв’язок, бо тому, що зробили російські покидьки на моїй землі, немає прощення. Я влилася до лав Збройних сил тому, що не хочу, аби наші діти, мої вихованці бачили ці жахіття війни».

Сама ж Лілія багато чого побачила, відколи вона у війську. Їй довелося не раз і не два виїжджати на бойове завдання — забирати поранених бійців із самісінького «нуля».

«Окрім Бахмута, була в Авдіївці, Красногорівці, Новобахмутівці, — перераховує санітар-інструктор. — І скрізь було гаряче. Бувало, миєшся в душі (там була протягнена електропроводка від шахти до місця нашої дислокації). І в цей час кацапи здійснюють пуски ракет зі своєї стратегічної авіації. Один вибух був такої сили! Бо вгатили зовсім поряд. Стою й думаю: зате буду чистою, якщо трапиться непоправне».

За словами полтавки, чорний гумор допомагає під час війни. Адже ті ж «прильоти» на «нулі» були постійними.

Спортивним досягненням своїх вихованців Лілія Занько радіє не менше, ніж своїм.
Фото надані Лілією Занько.

«Якось сидимо з моїм водієм із позивним «Дід» у розбитій хаті й рахуємо: один «приліт», другий, третій... Штукатурка щоразу осипається. Ми з цієї точки, де перебували, виїжджали забирати поранених хлопців. Слава Богу, всі, кого вивозили, лишилися живі. Виїзди бували в різний час доби. Один «важкий» — Роман Литвин, на превеликий жаль, утратив ногу. Коли надавала йому допомогу, то в нього частково не було литкового м’яза, а нога у двох місцях була перебита. Довелося прибинтувати її до шини, яка була в мене під рукою. Боєць зазнав поранення о 3-й годині ночі. Якраз танув сніг, тож він був у крові й грязюці. Моя подруга-медик навчила мене надягати одразу три пари латексних рукавичок. Для чого це потрібно? — запитує Лілія Занько й сама ж відповідає. — Розрізавши брудний, закривавлений формений одяг, термокомплект, верхні рукавички викидаєш і торкаєшся тіла пораненого вже чистими пальчатками. А тоді просто на його нозі пишеш чорним фломастером, коли був накладений турнікет і які знеболювальні протизапальні уколи зробила, після чого укутуєш хлопця термоковдрою».

Виїжджаючи по поранених, молила Бога, аби він врятував їхні життя

«Зараз Роман чекає, доки кукса буде готова до протезування. Йому всього 35 років, у нього 2 сини — 11 і 13 років. Чому я все знаю про всіх поранених? Бо, коли везу їх до стабілізаційного пункту, ставлю їм ці запитання, аби вони не відключилися, — пояснює Лілія.

— Вийшло так, що згаданого пораненого я не могла забрати нашим УАЗом (у просторіччі — «буханка»), він якраз влетів у воронку. «Дід» лишився біля нього, а мені разом із супроводжуючим бійцем довелося 700 метрів підніматися вгору розбитою ґрунтовою дорогою в бронежилеті, касці, з автоматом і рюкзаком за плечима. Наступного ж дня, коли поїхали забирати нашу застряглу «буханку», потрапили під жорсткий артобстріл кацапів. І тільки чудом лишилися живі. Річ у тому, що водій ЛАЗа, яким мали витягнути наш «уазик», від шоку закляк на місці. Довелося вдатися до нецензурної лексики, аби його «роздуплити». Я не є прихильником матюків, але іноді, як не дивно, вульгарна лайка допомагає, особливо в тих умовах, у яких ми перебували».

Лілія зауважує, що розповіла мені ще не най­страшніше. Сумно зітхаючи, стверджує, що тепер знає, як пахне кров. І коли вона потрапляє на автомат, то, за словами військової, має вже дещо інший запах — його не описати словами.

«Уся зброя поранених хлопців зберігалася в мене. І мені доводилося відтирати, відмивати її від крові. Коли ми з «Дідом» виїжджали, аби забрати поранених, молила Бога, щоб він врятував їхні життя. Чомусь про себе тоді взагалі не думала, — зізнається жінка.

— Скільки було тих виїздів, не рахувала, було не до того. Були поранені з розірваною верхньою й нижньою щелепою, осколковими ушкодженнями рук-ніг, невидимими травмами — контузіями різного ступеня тяжкості. Після обстрілів (а снаряди вибухали зовсім поряд) мені самій допікали нестерпні головні болі. Сила ударів була такою, що здавалося, нібито порушується серцевий ритм... А потім надійшов наказ військового керівництва про евакуацію, оскільки кацапська орда намагалася взяти нас у кільце. Що й казати, там було дуже багато всього страшного. І я від душі бажаю росіянам такого ж пекла на землі, яке вони принесли в Україну».

Попри складні умови служби, Лілія Занько у вільний час примудряється тренуватися, готуватися до змагань, аби на престижних спортивних майданчиках гідно представити нашу країну.

«У мене є чотири різновиди гуми (різної ширини й товщини), а також спеціальні ручки для армреслінгу. З їхньою допомогою можна «прокачувати» і біцепси, і триголові м’язи. Поміщаю ці нехитрі пристосування до речового мішка й вожу їх скрізь із собою, — констатує вона.

— В армспорті починають виступати в категорії «Ветерани» з 40 років. Тож я вже 5 років виступаю як ветеран і всі ці роки є чемпіонкою світу в згаданій категорії. А цьогоріч, повторюю, стала чемпіонкою світу ще й серед дорослих. Ба більше, успішним виступом на чемпіонаті світу в Алмати виборола ліцензію на Всесвітні ігри з єдиноборств, які відбудуться в Об’єднаних Арабських Еміратах. Учасникам обіцяють оплатити дорогу туди й назад, а також проживання в дорогому готелі. Звичайно, такі умови для військовослужбовця особливі. Бо останнім часом для мене стало звичною річчю спати у спальному мішку (після цього розумієш, що повноцінний відпочинок і сон на ліжку з постільною білизною — то велике благо). Там, на «нулі», я цьогоріч мерзла як ніколи в житті. Місячне кошеня, яке відгукувалося на кличку Мартин, залазило до мого «спальника» — і отак ми з ним гріли одне одного. Грілки теж ішли в хід. Спиш, звичайно ж, одягнений. Було таке, що надягаєш на берці целофанові пакети, щоб зберегти тепло, після чого залазиш до спального мішка. Тоді мені здавалося, що я ніколи не зігріюся».

Та й спортивні перемоги, як ви вже зрозуміли, героїні цього матеріалу не впали з неба. Не обійшлося, зокрема, й без спортивних травм. Втім наша землячка ніколи не втрачає оптимізму й сили духу.

«Маю три переломи великого пальця правої руки, — розкриває вона ще одну подробицю. — Зазнала їх під час настільної боротьби. При цьому щоразу була у виграшному становищі: пригадую, я вже кладу руку суперниці на подушку — і в цей час чую, як тріщить кістка на пальці. Однак усе це варто пережити заради тієї миті, коли ти, тримаючи в руках наш національний стяг, стоїш на найвищій сходинці п’єдесталу пошани. Коли звучить Гімн України, у мене за спиною, без перебільшення, виростають крила. Це відчуття не виразити словами. Мене зрозуміє тільки той, кому, як і мені, нелегко далися спортивні перемоги, хто йшов до них дуже довго».