Анатолій Гнатюк: «Я таке тільки у фільмах про апокаліпсис хіба бачив...»

Нещодавно в Києві, у Національному театрі імені Івана Франка, відбулася прем’єра вистави «Житейське море» Івана Карпенка-Карого у постановці Петра Ільченка.

У ролі Крамарюка — Анатолій Гнатюк, актор театру і кіно, співак, телеведучий, народний артист України.

Він грає такого собі блазня при королівському дворі, смішного і дотепного, але з болем і сумом в очах. Незабаром актора також можна буде побачити в ролі Хемфрі Дертона у виставі «Загнаний кінь» за п’єсою Франсуази Саган у режисурі Дмитра Чирипюка.

Окрім прем’єрних вистав, актор продовжує грати Шельменка в «Шельменку-денщикові», Націєвського у «Мартині Борулі», Менахема у «Тев’є-Тевелі», Бартоло у «Весіллі Фігаро», Виборного і Макогоненка у «Наталці Полтавці», Гжегожа у виставі «Дами і гусари».

Актор є активним волонтером із 2014-го. Долучався до понад 70 концертів на підтримку воїнів, поранених та внутрішньо переміщених осіб тільки за останні півтора року.

Не раз був на «нулі» і ризикував життям, але жодного разу не відмовився від запрошення приїхати. За підняття бойового та морального духу не раз отримував листи та грамоти зі словами подяки, яких зібралося вже понад 50.

— Пане Анатолію, чи були ви готові до війни і як зустріли 24 лютого 2022 року?

— Я не вірив до останнього, що буде повномасштабна війна. Не вірив, що росія піде на такий злочинний крок. 23 лютого я був на концерті в одній київській лікарні. Коли лікарі між собою розмовляли і мене запитували, я відповідав: «Та ні, не буде нічого». А головний лікар повідомив, що прийшло розпорядження занести в укриття цінну медичну техніку... 24 лютого я був просто морально знищений. Не боюся признатися, що я боявся за родину...

— Коли вперше виступали після початку повномасштабної війни?

— Я був у Києві, нікуди не виїжджав. Пригадую, 17 березня наша столична поліція, а саме Сергій Віталійович Сергеєв, зателефонував мені: «У нас у бомбо­сховищі живе багато жінок і дітей, чоловіки яких на службі міста. Чи могли б ви дати сольний концерт для них? Звук і апаратуру ми вам забезпечимо».

Звичайно, я погодився, і це був мій перший концерт після початку повномасштабного вторгнення. Він почався о 23:00 і затягнувся далеко за північ. Діти та жінки під кінець вже танцювали, фотографувалися, спілкувалися зі мною.

Я був такий мокрий, що з мого одягу можна було викручувати воду. Дуже вдячний людям, які мене запросили. Бо завдяки цьому концерту я привів себе до ладу, зібрався і почав давати концерти для воїнів та їхніх родин, а також займатися волонтерством.

— Коли з волонтерськими концертами вибралися за межі Києва?

— Ми, актори Театру імені Івана Франка — я, Олексій Паламаренко та актор з позивним «Франко», самоорганізувалися на Фронтову концертну бригаду. У березні нас покликала до себе давати концерти Бориспільська тероборона.

Час був тоді небезпечний, якраз був наступ зі сторони Броварів. Для бійців у Борисполі ми виступали і в адміністрації, і в Будинку культури, і у військовому госпіталі, і на вулицях міста, і за містом. Добре пам’ятаю 27 березня, бо це Міжнародний день театру. Ми відіграли 4 концерти для містян, бійців, поранених, волонтерів.

— Тобто на початку війни в основному ви виступали в Борисполі?

— У березні ми почали працювати як артисти і волонтери при Бориспільському волонтерському центрі «Перемога». У квітні багато виступали у метро та лікарнях Києва. А потім почалися серйозні поїздки. Пригадую, 22 квітня, якраз перед Великоднем, ми поїхали з концертом та гуманітарним вантажем спільно з Бориспільською теробороною в Чугуїв. Поруч точилися важкі бої.

Наш командир Борис Писарчук дав команду, щоб нас одягнули в бронежилети і каски, спорядили автоматами. Ми були у повному військовому спорядженні тому, що везли важливий вантаж і їхали в небезпечну зону. Їхало п’ять мікроавтобусів, забитих продуктами. Окрім овочів та круп, везли півтори тисячі пасок. Бо 24 квітня був Великдень.

Коли приїхали до Чугуєва, зупинилися біля Будинку культури і почали розвантажувати все. Потім був імпровізований концерт а капела. У броніках. Навколо добре гупало вдалечині... Мене зворушило, що місцеві жителі, які допомагали розвантажувати автобуси, нам теж приготували невеликі пасочки.

— Напевно, за рік побували в різних гарячих точках країни?

— Торік у червні їздили з гуманітарним вантажем та концертом до 37-го батальйону, який нас уже не раз запрошував іще до повномасштабного вторгнення. Він воював від 2014 року на сході. Їхнім командиром був військовий з позивним «Чібіс». Царство йому небесне. То була наша остання зустріч улітку 2022 року.

Тоді батальйон стояв за 7 км від Донецька. Ми відіграли концерт із нашою фронтовою бригадою, сидимо опісля, відпочиваємо... І раптом — бубух! Десь зовсім поруч... Комбат, такий, розслаблено: «Спокійно... Це наші!». Ще раз — бубух! «Спокійно, це теж наші», — продовжує «Чібіс». Бубух!!! Стурбовано: «Ой-йой!.. А це вже не наші!».

З приміщення вийшов лікар і сказав нам чимшвидше забиратися геть звідтіля. Бо невідомо, що далі буде... І нас повезли швидко на залізничний вокзал у Дніпро, а решта волонтерів на мікроавтобусах поїхали на евакуацію людей у сусідні села.

— Де ще були?

— Були потім у Волноваському районі у селі Богатир уже 28 липня. Це поруч з лінією вогню. Біля клубу на вулиці давали концерт для цивільного населення. Там же і ночували у військових, а зранку поїхали у Слов’янськ до батальйону імені генерала Кульчицького. Теж привезли «гуманітарку» і дали виступ для військових. Із 2014 року моїм позивним був «Гнат», а у Волновасі солдати почали мене називати «Джавелін».

У грудні побували у Краматорську. Концерт організувала наша поліція. А на зворотному шляху проїжджали Ізюм... Я таке тільки у фільмах про апокаліпсис хіба бачив... Усі хати в селі зруйновано... Майже зрівняно з землею... Дерева посічено і без верхівок... Страшно було дивитися... Кажуть, що такі села неможливо відновити, краще заново побудувати. А ще багато спаленої техніки вздовж доріг та біля КП...

— Куди їздили нинішнього року?

— Вже цього року, 26 квітня, ми їздили нашою концертною бригадою в Лиманський район Донецької області. У село, розташоване за 13 км від лінії фронту. З нами також були два звукорежисери — Олександр Пліса і Леонід Бартошук, а також Олексій Неволов, адміністратор Театру імені Івана Франка.

Саме він організував поїздку, бо в цьому батальйоні служить його близький товариш. І ще була важлива подія — рік від створення цього батальйону. До Харкова їхали потягом, а потім нас забрала машина і повезла через Чугуїв, Ізюм...

Везли звукову апаратуру для концерту, а також подарунки від дітей Київської гімназії «Домінанта». Я у них виступав на ювілеї і звернувся до дітей з проханням створити малюнки для військових. У день мого від’їзду вчителі принесли мені п’ять ящиків зі смаколиками, засобами гігієни і консервацією. Шостим був величезний конверт з листами і малюнками для солдатів. Коли ми вручали це військовим, у них були мокрі очі.

А наша акторка Наталя Омельчук передала власноруч зв’язані теплі шкарпетки. І це було дуже доречним, бо ночі в квітні ще були холодні. Тобто був ще один ящик зі шкарпетками.

Коли командир дізнався, що ми приїхали зі своєю апаратурою, то вирішив зробити концерт у яру. Щоб звук не летів далеко. Уявляєте?! Ми виступали в самому низу, а хлопці, як у грецькому амфітеатрі, сиділи на пагорбах. Хоча все одно під час виступу гупало. Утім нас запевняли, що це наші стріляють.

А потім знову поїздки: разом з Олексієм Паламаренком, актором з позивним «Франко», Олексієм Неволовим, зі звукорежисерами Богданом Сидоренком і Артемом Атаманенком ми знову побували з концертами в Лиманському районі. А в червні — в Краматорську і Дружківці. Пам’ятаю, коли виступали в Краматорську, то повітряна тривога майже не вимикалася...

— Бачила на фото, що у вас є свої шеврони.

— Так. На них зображено дві театральні маски. Є ще шеврони від Театру імені Івана Франка, на них написано «Музи не мовчать». Ще мене як естрадного співака запрошують виступати різні концертні організації. Продюсерка Анжела Норбоєва організовує концерти по Києву та Україні. У вересні 2022 року, наприклад, були у Мощуні. Тоді якраз село активно відбудовували. Люди працювали як мурахи, шаруділи, вивозили сміття. У цьому сила нашого українського народу: щось зламалося, а ми тут же стали, відремонтували і живемо далі.

У Будинку культури пробило дах, і ми виступали на вулиці. Люди живуть надією на нашу перемогу, на концерті знаходили у собі сили посміхатися, підспівувати, аплодувати. Я виступаю разом зі своїми колегами, відомими естрадними співаками — Іво Бобулом, Павлом Зібровим, Аурікою Ротару, Оксаною Пекун та іншими.

— Як реагують люди на ваші концерти на фронті й у тилу?

— Артист їде до солдатів на передову, щоб піднімати настрій і бойовий дух. Але там, де я побував на передовій, виходило так, що не я піднімав бойовий дух, а солдати мені піднімали. Особисто для мене дуже важливо, що наша армія — не просто професіонали своєї справи, не просто патріоти, а люди високого духу. Я повертався не раз додому такий піднесений і запевняв усіх, що все буде добре, бо там, на фронті, налаштовані тільки на перемогу.

— З якою програмою виступаєте?

— До кожного концерту підбираємо відповідну програму. Приміром, солдатів не треба перевантажувати глибокими серйозними темами. Їх треба відволікати, по­старатись, щоб у них піднявся настрій, щоб вони посміялися і відпочили.

Тому пісні про рідний край, про маму, про любов і про кохану. А ще обов’язково, щоб були веселі пісні. Українські народні, які вже стали класикою, і сучасні естрадні. У фіналі пісню «Ой, смереко» співають усі вже разом зі мною. Бо її усі знають і люблять. Ведучим у нашій команді є актор з позивним «Франко». Він також виконує пісні. Олексій Паламаренко читає гумор. Програма для військових зазвичай триває до години. А для цивільних вона може тривати півтори-дві години.

— Як починалася волонтерська концертна діяльність у 2014-му?

— Спершу я знаходив і купував теплі штани для солдатів. Дружина закривала консервацію. Допомагав друзям передавати на фронт сигарети, спальні мішки. Мої друзі з Франції постійно передавали ліки і засоби гігієни, продукти, а я надійними волонтерами все це відправляв на схід. А також носив у наші київські госпіталі. А потім уже почалися виступи.

З 2014 року в цьому ж складі Фронтової бригади ми почали їздити з концертами й уривками з вистав. Просто після 2022 року їх стало набагато більше. Серед поїздок, які запам’яталися найбільше, це коли 2015 року ми їздили в Артемівськ, який нині називається Бахмут, а також у Краматорськ і Слов’янськ. У гуртожитку в Артемівську, де ми ночували, я вперше побачив хрест-нахрест заклеєні вікна. Тоді це на мене справило велике враження. А після 2022 року ми вже бачили такі вікна у Києві...

У 2016 році для нас було великою честю показувати виставу «Шельменко-денщик», яка вже 24 роки йде в нашому київському театрі, у таких містах, як Кремінна і Сватове, які тепер у тимчасовій окупації.

Вікторія КОТЕНОК