За нього сперечалися країни: історія художника Никифора Криницького

Українські поціновувачі мистецтва наївного живопису дізналися про Никифора Криницького відносно недавно.

Його ім’я прозвучало поруч з такими відомими постатями, як Марія Примаченко, Катерина Білокур, а у світовому контексті — Ніко Піросманішвілі, Адрі Руссо, Амедео Модільяні.

Повне ім’я — Епіфаній Никифор Дровняк із лемківського містечка Криниця — відомий у світі художник-самоук. Навіть тоді, коли його картини експонували в Парижі, він не розкошував. Прожив 73 роки.

Мистецтвознавці віддавна сперечаються, чи слід вважати примітивним або наївним мистецтвом лише вроджену інтуїтивну творчість, позбавлену рефлексій і самокритичності, чи також — свідому її імітацію.

У першому випадку дитина, не обтяжена умовностями дорослого життя, виявляючи особливу інтуїцію, бачить світ по-своєму. У другому — навколишні реалії сприймаються через існуючі мистецькі умовності.

Мабуть, ті й інші частково мають рацію. Ці суперечки досі не вщухають. Та будемо виходити з реальності, що вже склалася у випадку Никифора, який був самим собою від народження: багато імен, дві країни, а неповторний художник з Криниці — один.

За право вважати Никифора «своїм» сперечалися знавці й поціновувачі мистецтва з Польщі та України; мабуть, це і загальмувало процес його визнання у нас.

Перша офіційна виставка його творів відбулася в Національному музеї українського народного мистецтва у Києві лише у 2013 році. Що ж до Польщі, то на той час уже існував Музей Никифора у Криниці...

До речі, першу виставку, що відкрила світові цього художника, експонував у Парижі львівський художник Роман Турин. Побачивши твори Никифора (тоді — Дровняка), вражений Турин передав кілька його робіт до Парижа на виставку європейських митців у 1932 році, де вони були високо поціновані.

Доля не була милостивою до нього. Після війни, під час акції «Вісла» його кількаразово вивозили на північ, до Щецина, але кожного разу він повертався до Криниці. Це курортне містечко вважав рідним. Тут він народився у 1895-му і був хрещений як Епіфан, на честь св. Епіфанія.

Його мати, лемкиня, тобто українка-горянка, померла під час війни, батька ж він не знав. Подейкували, ніби це був хтось із польських художників. Коли вкотре не вдалося Никифора переселити, вирішили змінити національність. Вигадали йому ім’я Ян, а прізвище — Никифор.

Відтоді фігурував у мистецтвознавчій літературі як Ян Криницький, Матейко з Криниці, Майстер з Криниці, Лемко Никифор тощо. Вже наприкінці життя отримав паспорт на ім’я Никифора Криницького. Під цим іменем і запам’ятався.

Никифор Криницький.
Фото з сайту culture.pl .

Мав талант уроджений, а не набутий чи вигаданий. Про це свідчить його життєпис... Спершу шукав собі інших занять, пробував працювати перукарем, але завжди повертався до малювання, бо лише це давало йому задоволення. Обмінював свої малюнки на їжу або послуги, приймав звичайну благодійну допомогу. При цьому з часом удосконалювався як художник.

Є легенда про глухонімого і неповносправного Никифора. Такий погляд є однобічним, а уявлення про нього — спрощеним. Справді, мав мовні вади і зрозуміти його було не завжди легко. Але, швидше, може йтися про вибіркову свідомість людини, для якої малювання, власне, й було самим життям.

Митці, які цінували Никифорові здібності й наполегливе прагнення малювати, пробували навчати його, зокрема у Кракові, але кожного разу Никифор повертався до Криниці. Таким чином, його ім’я і назва містечка поєдналися в особі Никифора Криницького.

Вже після війни, коли його твори почали частіше з’являтися на міжнародних виставках, життя Никифора змінилося, бо став професіоналом і добре заробляв. У 50-х роках відбулися його виставки у Парижі, Римі, Белграді, Загребі, Амстердамі; у 60-х — у Ганновері, Відні, Чикаго, Страсбурзі, Хайфі. Про лемківського примітивіста були написані статті й навіть книжки.

Так на схилі своїх літ зажив світової слави і став повноправним громадянином, отримав добре житло, подорожував не з відчаю, а для задоволення. Та найголовніше — уперше відчув себе потрібним і пошанованим... Шкода, що в тодішній підрадянській Україні Никифор не був гідно поцінований.

Отож українські шанувальники народного мистецтва дізналися про Никифора з Криниці з певним запізненням. Тому згадати про нього варто не лише з нагоди 10-річчя першої виставки у Києві. Адже надто не схожий на інших. Що ж, власне, це за всіх часів було головною рисою правдивого, непідробного митця.

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії імені В. Чорновола