Починали з чотирьох: як міське подружжя почало розводити у селі корів

Вісім років тому жителі міста Кобеляки, що на Полтавщині, — подружжя Катерина та Владислав Скрильники — відкрили своє фермерське господарство «Фортуна-2015» й почали розводити велику рогату худобу.

Катерина, дитинство та юність якої минули в селі Дрижина Гребля колись Кобеляцького, а нині Полтавського району, розповідає, що, вважай, виросла разом з корівками.

Живуть на дві оселі: сільську й міську

«Мої батьки весь час тримали цих споконвічних годувальниць: продаючи молоко, наша сім’я таким чином виживала у складні 2000-ні, — пригадує жінка. — А в мого чоловіка Владислава, який родом із села Бутенки, корів розводили дідусь та бабуся — навіть придбали для цього колишній пташник у селі Бережнівка.

2012 року я почала допомагати їм вести бухгалтерію. У згаданій будівлі ми тепер тримаємо корів. Тут іще багато незручностей. Наприклад, через проблеми старого приміщення не можемо встановити гноєзбиральний транспортер.

Проте вставили нові вікна, замінили двері, кімнату, де розташоване холодильне обладнання, ліки тощо, обклали керамічною плиткою. У такий спосіб пташник, що став корівником, потихеньку зміцнюємо, покращуємо. Самі ж живемо нині на дві оселі — сільську й міську. Без міста нам ніяк не обійтися, адже ми є батьками трьох дітей, а сільська школа закрита. Більше часу, звісно ж, проводимо в селі. А ночуємо там, де ніч застане».

Маючи земельні паї своїх дідуся й бабусі, а також батька та матері, Катерина Скрильник звернулася ще й до місцевої влади із заявою, у якій просила надати їхньому фермерському господарству в оренду вільні землі, щоб мати змогу розвиватися. На ті землі були й інші претенденти.

І тут, за словами Катерини, ключову роль відіграла її освіта: свого часу вона закінчила Полтавську аграрну академію (нині — університет), здобувши фах інженера-механіка. Зараз подружжя господарює на 62 гектарах орної землі, а також орендує пасовища.

Катерина залюбки сама доглядає за тваринами.

«Формувати ж стадо ми з Владиславом розпочали з 4 корів, яких нам подарували рідні як з його, так і з мого боку, — продовжує свою розповідь бізнес-леді. — Та вже через 3 роки мали 18 особин. Потім завдяки обласній програмі отримали кредитні кошти й на них у грудні 2021-го придбали ще 7 високопродуктивних племінних корів голландських порід.

Звичайно, цих корівок не зрівняти зі звичайними сільськими — вони дають значно вищі надої молока. На сьогодні в нашому господарстві рівно 100 голів тварин: серед них 39 дійних корів, 20 нетелів, 27 телят, 5 коней. Коли ми тільки-но почали займатися агробізнесом, досвідчені старші колеги говорили мені, що на прибуток можна розраховувати, маючи у своєму розпорядженні не менше 300 гектарів землі й 500 корів. Та, зважаючи на власний досвід, дійшла такого висновку: якщо віриш в успіх і любиш свою справу, то й прибуток не забариться».

Катерина Скрильник не приховує, що на її долю випало складне життєве випробування. То був як грім серед ясного неба: 2007 року молода жінка раптом дізналася, що її головний мозок вразила жахлива хвороба.

«2008 року в Братиславі пройшла курс променевої терапії, після чого мала дуже неприємні ускладнення, — ворушить важкі спогади моя співрозмовниця. — Із цією хворобою продовжую жити. Та вона не змінила мого активного способу життя. Полюбляю їздити верхи на конях. Залюбки доглядаю за тваринами: годую корів, контролюю якість молока. Загалом усе потрібно контролювати. Адже в корівок бувають складні пологи, а в телят часто відсутній смоктальний рефлекс тощо».

У кожного з подружжя є своя спеціалізація. Тоді як Катерина займається розвитком ферми, її чоловік Владислав, котрий до 2017 року працював у поліції, але врешті-решт зрозумів, що саме аграрний бізнес несе радість душі, втіху, задоволення, — технічним оснащенням господарства, вирощуванням сільськогосподарських культур та приготуванням кормів для тварин. Звісно ж, усі питання узгоджують на сімейному консиліумі. Скажімо, цьогоріч вирішили вперше сіяти без оранки.

Опанували секрети приготування сирів

«Ми є активними передплатниками сільськогосподарської преси. З її шпальт дізналися, що існують різні державні програми з підтримки новостворених фермерських господарств. Завдяки одній такій програмі вдалося отримати відшкодування 30 відсотків вартості посівного матеріалу, — розказує про становлення свого сімейного бізнесу Катерина Скрильник.

— Інша програма передбачала компенсацію 30 відсотків вартості придбаного обладнання — завдяки їй змогли купити жатку для комбайна. Так само придбали трактор МТЗ — завдяки обласній програмі також одержали компенсацію 30 відсотків його вартості. За співфінансування грантової програми МОМ (Міжнародної організації з міграції) придбали кормозмішувач, тож тепер маємо змогу подрібнювати корм для наших тварин.

Наприкінці 2016 року Дмитро Дерій, з яким навчалася на одному факультеті, а також грала в шахи й досі підтримую зв’язок, повідомив мені про проєкт «Розвиток молочного бізнесу в Україні», підтриманий урядом Канади, що впроваджувався канадською фундацією SOCODEVI.

Зазвичай усі шукають платформи фінансової підтримки. А ця програма була спрямована на покращення умов праці, на що в бізнесі, як правило, звертають увагу в останню чергу. Так от, завдяки їй ми одержали багато потрібних побутових речей, зокрема поїлки, килимки для тварин, вентилятори, світлові прилади тощо.

А ще — стали членами одного з молочних кооперативів та отримали холодильну камеру для зберігання молока. І то був великий крок уперед. Бо досі нами маніпулювали молокозаводи, ставлячи умову: якщо ви, мовляв, здаватимете нам молоко, то зможете користуватися нашою холодильною камерою. Тепер у нас своя холодильна камера, а отже, маємо змогу обирати, з яким молокозаводом співпрацювати».

Усі питання Катерина та Владислав Скрильники узгоджують
на сімейному консиліумі.

Подружжя обрало Охтирський сиркомбінат, що в Сумській області. Хоча й самі підприємці чи не із самого початку розглядали варіант сироваріння. Бо в їхньому фермерському господарстві виробляють молоко дуже високої якості, а через невеликий обсяг його молокозаводи не пропонують такої ціни, яка б задовольняла.

Усе так збіглося, що по сусідству з приміщенням ферми продавали будинок. І Скрильники його придбали — під сироварню. Моя співрозмовниця констатує, що то була звичайна хата-мазанка площею 50 «квадратів», у якій усе довелося міняти: вікна, двері, стіни, підлогу. Тепер її не впізнати!

А торік завдяки проєктам USAID (Агентства США з міжнародного розвитку) та за підтримки Проєкту розвитку підприємництва для постраждалого від війни сільського населення в Україні WeProsper, який реалізували Дніпропетровська обласна громадська організація «Сільськогосподарська консультаційна служба» і громадська спілка «Бізнес-мережа сільських жінок» (до речі, Катерина є членом цієї спільноти) у партнерстві з SOCODEVI, що фінансується урядом Канади, нарешті вдалося, як кажуть, по крупині зібрати омріяне обладнання для сироваріння.

Тепер частину молока у ФГ «Фортуна-2015» переробляють на італійських заквасках на бринзу й передають як благодійну допомогу для потреб місцевої громади (у межах 20-30 кілограмів щомісяця). Так само діляться молоком та вершками. Усе це визначено в обов’язкових умовах надавачами грантів.

«За сприяння благодійної організації «Платформа соціальних змін» придбали твердопаливний котел, двоконтурну газову колонку, вентиляційну систему, ваги тощо. То теж була дуже суттєва підмога. А торік у серпні за канадською програмою я пройшла навчання в сироварні «Зелений гай», що в селищі Зелений Гай за 30 кілометрів від Дніпра, де нас навчили варити італійський молодий м’який сир моцарела. У березні цього року завдяки швейцарській програмі ми з Владом опанували секрети приготування французького м’якого сиру брі та італійського напівм’якого сиру качотта, а також мали змогу спостерігати, в яких умовах варять крафтові сири в Києві. До речі, київські сировари поскаржилися на проблему з постачанням якісного молока. А в нас немає такої проблеми. Тож наші умови нічим не гірші», — підсумовує Катерина Скрильник.

Цінує кожну мить життя

Хоч було таке, що от почали варити сир, а поставити на дозрівання його ніде, бо у двоконтурний холодильник він не поміщається. А потім завдяки естонському проєкту та БО «Платформа соціальних змін» облаштували холодильну камеру.

Тепер із дозріванням сиру немає проблем. За словами Катерини Скрильник, лишилося тільки знайти інформацію, з якого дерева мають бути стелажі — як з’ясувалося під час нашої розмови, це також важливий нюанс.

На радість батькам підростає син Микола.

«Хочу додати, що ми іще офіційно не відкрили сироварні, а до нас уже дружно записуються на уроки сироваріння. До речі, у сироварінні мене дуже надихає вже достатньо відомий полтавський сировар Тетяна Дядечко, — наголошує Катерина. — Неодноразово брала участь і в її навчаннях, до того ж по цей день купую ферменти й закваски для сиру в її «Магазині сировара». Тетяна мріє про те, щоб українські сири за якістю могли конкурувати з імпортними, щоб в Україні був свій банк сиру».

Малий пастушок Миколка.
Фото Костянтина БОБРИЩЕВА.

Завдяки підтримці й допомозі Тетяни Дядечко вже навіть перший сир у Катерини Скрильник вийшов вдалим. Поки що Катерина переробляє молоко на сир сама. Раніше їй допомагали доньки — 17-річна Ольга та 16-річна Вікторія — і 13-річний син Микола.

Проте зараз обидві мамині помічниці закінчують середню освіту за кордоном: Оля — у Франції, а Віка — у Бельгії (адже через пандемію коронавірусної хвороби й російсько-українську війну освітній процес в Україні значно «просів»).

Та й у Миколки розпочався навчальний рік. Відтак Катерина Скрильник шукає нових людей, готових влитися до її команди, і, звісно ж, планує розширити асортимент сирів. Вона впевнена, що з їх реалізацією не буде жодних складнощів.

«Через те, що сама маю інвалідність, чудово розумію, які фізичні проблеми має покоління, обпалене цією неспровокованою російсько-українською війною. Тож наш спільний обов’язок — створити гідні умови праці для людей з обмеженнями, — вважає бізнес-леді.

— Я була приємно здивована, коли на мій проєкт відгукнулася БО «Платформа соціальних змін», допомігши зробити приміщення сироварні доступним для людей з особливими потребами, а саме: встановити пандус, поручні, не одні двері потрібних розмірів і з розсувними механізмами, обладнати відповідним чином вбиральню. Ще одна моя мрія — приймати дітлахів, які мають порушення рухових функцій, влаштовувати пізнавальні екскурсії, аби ті могли побачити процес виробництва сирів і навіть узяти в ньому участь».

Сільське-міське подружжя.

Ви, мабуть, помітили, що героїня цього матеріалу бере активну участь у різноманітних грантових програмах. Сама жінка зізнається, що вони мотивують. Їй подобається, що кожного разу потрібно виконувати якісь умови.

І їй неприємно чути, коли інші люди говорять, що не беруть участі в грантових програмах, бо вони недієві. Одразу як дізнається про якийсь грантовий проєкт, намагається поділитися інформацією з усіма зі свого оточення.

Коли через пошкодження української енергосистеми внаслідок обстрілів росіян у Білицькій територіальній громаді були відключення електропостачання, Катерина Скрильник подала 2 проєкти до благодійних фондів різних країн щодо нагальної потреби в генераторах.

І в підсумку подарувала громаді 2 дизельні генератори потужністю 44 кВт. Після цього, говорить, зник страх, що, коли не стане електрики, буде відсутня й питна вода.

«У мене таке відчуття, — ділиться Катерина, — що під час війни усі ми замало працюємо. Потрібно б більше, краще. Я б навіть сказала, що праця — це своєрідна реабілітація під час фізичних і психологічних випробувань. Бо коли ти з головою пірнаєш у роботу, тоді не маєш часу на песимістичні думки, негативні новини, що травмують нашу психіку. Коли стало відомо про мою хворобу, лікарі відверто сказали, що не знають, скільки мені лишилося жити: день чи 10 років. Тому живу тут і зараз, насолоджуюся тим, що маю, і ціную кожну мить життя».