«Лінгвоцид як один з інструментів рашизму»: мовному спротиву російській агресії був присвячений «круглий стіл»

Мова — зброя. Мова — ідентичність. Мова — основа побудови нації, її існування й процвітання, що також виконує надважливу зовнішню функцію: утвердження й виокремлення з-поміж інших держав світу.

Лінгвоцид, котрий сьогодні застосовує росія до українського Слова, — це свідоме і цілеспрямоване знищення, яке давно почалося й ретельно готувалося, а в період повномасштабної війни загострилося як ніколи та вийшло назовні.

Маємо усвідомлювати: кінцевою метою цієї жорсткої політики є повна ліквідація українців як окремої культурно-історичної спільноти, отож і діяти потрібно негайно. Саме ця важлива теза і стала предметом обговорення на «круглому столі» «Лінгвоцид як один з інструментів рашизму» 14 вересня в столичному Медіацентрі ДП «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв».

«Московський імперіалізм пожирає все, але з найбільшою люттю він ставиться до української мови й України в цілому. Тут іде боротьба за ідентичність: є Україна — нема росії. І це те, що призводить їх до стану особливого сказу, який перетворюється на те, що маємо сьогодні: жахливу війну на винищення нас як етносу, нації й носіїв державної мови», — розпочинає промову Надзвичайний і Повноважний Посол, міністр закордонних справ України (2007—2009 рр.), керівник Центру дослідження росії, проректор Київського університету ім. Бориса Грінченка, співавтор видання «Заборонити рашизм» Володимир Огризко.

За його словами, в росії офіційно зареєстровано 131 мову, з яких 121 — під загрозою. Отож і цей геноцидальний підхід до мов навіть тих народів, що живуть у складі рф, продовжується.

Тема рашизму — розлога й міжнаціональна, адже роками проявляє себе як у нашій дер­жаві, так і за кордоном. Нещодавно Київський університет ім. Бориса Грінченка представив систематизоване видання «Заборонити рашизм» — перше у галузі вивчення цієї всепоглинаючої московської політики: із самого зародження до активного розвитку.

«Дуже важливо, що ця тема виходить на рівень міжнародних організацій. Хочу нагадати: поняття рашизму вже зафіксовано в резолюціях парламентської асамблеї НАТО і ОБСЄ (в останній позначено як ідеологію сучасної російської держави). Думаю, це лише початок: на черзі — Рада Європи, Комісія з прав людини, Генеральна асамблея ООН. Ми повинні зробити так, щоб поняття «рашизм» стояло в одному ряду з італійським фашизмом, німецьким нацизмом і радянським комунізмом», — додає пан Огризко.

«Війну з українською мовою росія почала одразу після Переяславської угоди, — продовжує дискусію мовознавиця, докторка філологічних наук, професорка, академік Академії наук Вищої школи України, фахівчиня в галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики та співавторка видання «Заборонити рашизм» Лариса Масенко.

Вона зазначає про колонізацію абсолютно хибної теорії існування спільної східнослов’янської єдності: належності українців, білорусів і росіян до «братнього народу». За словами мовознавиці, ця теза й дала росії можливість приєднати Київську Русь до своєї історії. А путін побудував пам’ятник Володимирові Великому майже в центрі москви — власне, аби підкреслити, що Київська Русь була їхньою­ державою. Однак насправді у період виникнення Київської держави на місці московського царства все ще були болота...

Як наголошує пані Масенко, Україна пережила страшний геноцид 1930-х років і політику штучного зближення української та російської мов. Російсько-український словник, який тоді було видано в москві, наші інтелігенти окреслювали російсько-російським, бо там була вилучена вся відома українська лексика...

«Війна — безумовно, величезна трагедія для нашого народу. Але водночас вона має позитивний результат: багато хто вважав «какая разніца, на каком язикє гаваріть», а нині російську мову вже сприймає як ворожу. Перехід на українську, зокрема у творчості, дійсно відбувається дуже активно. «Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів», — завершує вона свою промову відомими рядками Лесі Українки.

«Проблеми, які з’являються у нас із російською агресією, потребують обдумування, — зазначає літературознавець, політик, доктор філологічних наук, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Микола Жулинський. — Я би хотів провести невеликий історичний екскурс: у червні 1848 року відбувся перший Слов’янський Конгрес у Празі. Туди прибули не тільки чехи, словаки, хорвати, серби, чорногорці, поляки та українці, а й російська делегація, яка взагалі-то й не мала права брати участь, бо росіян не вважали слов’янами (угро-фінська і тюркська основа навіть сьогодні не дає підстав вважати цей колосальний конгломерат етносів слов’янами). Отож їхньою метою було добитися зворотного. Це вдалося у 1867 році, коли з’їзд, присвячений тисячоліттю слов’янської писемності і літератури, відбувся у москві та санкт-петербурзі, а росіяни таким чином домоглися слов’янського визнання».

Літературознавець зазначає, що саме з політичними організаціями (зокрема Кирило-Мефодіївським братством) так активно боролася росія і намагалася просунути ідею на вже згаданих слов’янських з’їздах, аби російська мова стала міжслов’янською для спілкування. Він пояснює зв’язок цієї ідеї зі Співдружністю незалежних держав: провадили таку саму, по суті, політику, що мала максимально об’єднувати країни, які з’явилися внаслідок розпаду СРСР, а головним було зробити російську мову мовою міжнаціонального спілкування.

«Наша, на мою думку, найголовніша сьогоднішня проблема — це формування єдиного в Україні культурно-інформаційного простору, що має забезпечуватися державною мовою. Є три масштабні горизонти: культурний, освітянський та релігійний, котрі ми повинні забезпечити відповідною державною політикою», — наголошує пан Жулинський.

Тримаючи у руках Концепцію гуманітарного розвитку України на період до 2020 року, він додає: «Це остання версія, яку підготувала НАН України, передавалася свого часу у відповідні органи влади, але, на жаль, не була прийнята. Маємо порушити питання, щоб її розглянула Верховна Рада. Нам потрібна україноцентрична гуманітарна політика, бо це і є основа національної безпеки України».

«Перефразовуючи відомий вислів французького історика Алена Безансона — «Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама росія», можна казати, що тема лінгвоциду в Україні така ж давня, як і російська імперія, — приєднується до розмови журналіст, культуролог, публіцист, фахівець із мовної політики, громадський активіст, перекладач та член Національної спілки журналістів і письменників України Тарас Марусик. — Головною причиною ухвалення Валуєвського циркуляру був перший український переклад Біблії Пилипа Морачевського... Потім українці зіштовхнулися з жорстокою забороною української мови та переслідуванням її носіїв. У той час активно формувався стереотип української як непрестижної сільської мови, якою неможливо творити високе, наукове і якою, за висновками (а фактично доносом) колишнього генерал-губернатора Аннекова, неможливо «передати абстрактні поняття чи промисел Божий».

Пан Тарас згадує й «більмо в імперському оці» — український правопис, що також підлягав забороні: в наказі Головного управління у справах друку від січня 1886 року йшлося про знищення 12 тисяч примірників творів, надрукованих тодішнім українським правописом — «кулішівкою».

«Як у цьому зв’язку не згадати реалії Незалежної України, де, скажу метафорично, спадкоємці Валуєва за часів президентства Леоніда Кучми заблокували 19 правописних змін, ініційованих відомим мово­знавцем Василем Німчуком після 1999-го? Для цього виявилося достатньо президентського розпорядження. Усі роки нашої Незалежності рф постійно виділяла величезні кошти та корумпувала високопосадовців України, щоб не допустити виконання одного з найважливіших постулатів Конституції — статті 10-ї. Російська мова виявилася ефективною зброєю в руках очільників росії з метою встановлення кордонів між державами з неодноразово озвученими російським президентом погрозами: росія там, де російська мова», — додає він.

«Ми повинні розуміти: і лінгвоцид, і рашизм — це справжній геноцид, перший після Другої світової війни, — ділиться думками політик, науковець, громадський діяч, Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь. — Мало дискусій. Треба більше практики, міжнародної підтримки й, звичайно, оновлення змісту внутрішнього законодавства з тим, щоб вистачало своїх інструментів у притягненні до відповідальності з моменту настання української Перемоги... Державна програма зі сприяння опануванню української мови буде, контроль з дотримання мовного законодавства у сфері освіти буде...».

За 41 рік на дипломатичній службі (УРСР, а потім Незалежної України) український дипломат, Надзвичайний та Повноважний Посол України Ігор Турянський пригадує: довелося багато разів стикатися з нерозумінням України та української мови. Як-от під час зустрічі з австрійським послом у Туреччині: «А якою ви мовою спілкуєтеся? Російською?» — На що відповідаю: «Я ж не питаю у вас, якою мовою ви спілкуєтеся? Австрійською? Такої немає, є німецька».

На думку пана Турянського, передусім українська влада винна в тому, що наша державна мова не набула необхідного розповсюдження за останні 32 роки. Хоча за часи Незалежності було зроблено дуже багато, усе ж цього недостатньо. «Тому сьогодні ми боремося за утвер­дження української мови у спілкуванні не тільки держслужбовців, а й більш широкого загалу», — додає він.

Провівши довгі роки в росії, громадський, політичний діяч, дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посланник України Станіслав Лазебник навів кілька прикладів пригноблення української мови в рф. Приміром, історію викладання української в московському ліцеї: там батьків учнів викликали на певні «співбесіди», отож і кількість дітей, що хотіли вивчати українську мову, катастрофічно зменшувалася. Або ж предмет «кубанське народне нарєчіє», що викладався з київських підручників у Школі народного мистецтва на Кубані, поки не наскочила інспекція і не заборонила, а книжки не були спалені під час прямого етеру в Краснодарі.

«Мені запам’ятався виступ на одному з форумів Української федеральної організації (до речі, вони всі були ліквідовані ще до повномасштабної війни). Один із чоловіків сказав: «У росії люто ненавидять українську мову, але й водночас її бояться», — зазначив наприкінці промови пан Лазебник.

«Ті, хто клепають нам закови, плекають хижу думку здавна. Аби у нас було дві мови: дер­1жавна та самодержавна», — влучно процитував власну епіграму-реакцію на ухвалення закону Ківалова—Колесніченка український дипломат, відомий перекладач, експерт Центру дослідження росії Сергій Борщевський. Він наголосив на потребі створення фахових двомовних словників в Україні: «...Я не маю українсько-іспанського чи іспансько-українського, біологічного, хімічного, філософського тощо словників. Таких не існує. І на це треба звертати увагу».

«Ключовим питанням нашого дійства є рашизм, його аналіз, діагностика й вивчення витоків, — наголосив Надзвичайний і Повноважний Посол України, двічі ректор Дипломатичної академії, науковець Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова та співавтор видання «Заборонити рашизм» Борис Гуменюк. — Аби подолати, перемогти і вилучити його раз і назавжди, потрібно глибоко вивчати з усіх аспектів. Політологи, історики, філологи, психологи і, врешті-решт, юристи-міжнародники повинні цей пазл скласти. Адже був неминучий Нюрнберг — неминуча й Гаага».

Валерія МУСХАРІНА, студентка Київського університету імені Бориса Грінченка