«Мамо, я живий. Цьом!» «Азовець» із Полтави рік і чотири місяці перебуває в російському полоні

От уже рік і чотири місяці один з оборонців Маріуполя — уродженець Полтави Олександр Прохоренко — перебуває в неволі.

Мати 26-річного військового, Наталія Ківа, говорить, що більше не може мовчати.

«Я не знаю, як формуються списки на обмін військовополоненими, кому при цьому віддають перевагу, — зокрема зазначає вона. — Та в мене більше немає сил мовчати. Чудово розумію, що не тільки мій син зараз мучиться в російській буцегарні. У полоні досі лишаються приблизно 700 захисників Маріуполя з окремого загону спеціального призначення «Азов». Отже, маємо боротися за кожного».

«Ми виходимо з «Азовсталі» — і тепер починаються найтяжчі часи»

Свого часу полтавець Олександр Прохоренко свідомо обрав професію захисника Вітчизни. Наталія Ківа запевняє, що син дуже хотів служити в армії, аргументував це тим, що воліє знайти себе.

«Спочатку служба Сашка проходила в Києві, він потрапив у розвідку, — пригадує жінка. — Через місяць ми з чоловіком поїхали на церемонію складання військової присяги на вірність Батьківщині. Принагідно всім нам повідали про переваги військової служби за контрактом.

Я тоді сказала Сашкові: не здумай, мовляв, перейти на контракт. Він мене заспокоїв. Та минуло небагато часу — і син підписав контракт про проходження служби в ЗСУ. А після закінчення терміну його дії уклав іще один контракт.

Під час служби в армії Саша здобув ще й професію кінолога — він дуже любить собак. А коли поставив собі за мету стати одним з «азовців», то, щоб добитися свого, доклав усіх зусиль. Я саме була на заробітках у Польщі, і от Саша надсилає мені фото, на якому в нього отакенний набряклий і почервонілий палець на нозі. А він якраз мав здавати легкоатлетичний крос.

І що ви думаєте? Син звертається по допомогу в приватну клініку, після чого біжить крос у шльопанцях і таки здає його на «відмінно». Він завжди жив за принципом: бачу ціль — не бачу перешкод».

Так, пройшовши суворий відбір, Олександр Прохоренко опинився в бригаді НГУ «Азов». Забрав до Маріуполя свою дівчину Аню — вони познайомилися, коли хлопець ніс службу в столиці, і відтоді були разом. А два роки тому молоді люди побралися.

«Їм так подобалося місто Марії. Вони винаймали там квартиру, яку Саша мріяв викупити. Тоді ще ніхто напевно не знав, що всі плани невдовзі зруйнує повномасштабна війна, — продовжує свою розповідь пані Наталія.

— За кілька днів до відкритого вторгнення росії в Україну син зателефонував посеред ночі. Виконуючи його прохання, 22 лютого мій чоловік поїхав до Маріуполя, аби забрати Сашину дружину та їхнього собаку. Аня зовсім не взяла речей, бо думала, що їде до Полтави на тиждень або щонайбільше два, — добре, що хоч документи забрала.

Спочатку Сашко писав, що не відбувається нічого страшного, — отак нас заспокоював. Я все ще перебувала в Польщі, тож як син, так і інші домочадці мені багато чого не розказували, щоб у мене «не з’їхав дах».

Першого квітня Саша був поранений. Я ж дізналася про це аж у серпні, коли вже була вдома, та й то випадково (так вийшло, що отримала відео, на якому сину обробляють рани). Як з’ясувалося, усі в родині про це знали, але від мене вирішили утаїти. Сашко виходив на зв’язок украй рідко. Зазвичай одержувала від нього скупі повідомлення: «Мамо, я живий. Цьом!». Коли ж він разом із по­братимами опинився на металургійному комбінаті «Азовсталь», що став фортецею для захисників Маріуполя, відтоді від Саші, вважай, не було ніякої інформації.

У мене 11 квітня день наро­дження. Та син надіслав SMS-привітання напередодні: «Мамочко, з днем народження! Вибач, що вітаю заздалегідь, — не знаю, коли іще буде зв’язок».

Потім SMS-повідомлення від нього стали надходити приблизно раз на місяць. «Мамо, я вас усіх люблю. Цьом!» — ото й усе. Звичайно, я в той час 24 години на добу стежила за тим, як цілих 86 днів у повному оточенні наші військові тримали оборону Маріуполя, тож добре собі уявляю, що пережила моя дитина. 17 травня перед виходом наших захисників з «Азовсталі» від Саші надійшла SMS-ка такого змісту: «Ми виходимо за наказом — і тепер починаються найтяжчі часи».

За словами Наталії Ківи, вони всією родиною передивилися відеозаписи виходу наших бійців, яким вдалося вижити, з «Азов­сталі» в надії побачити в одному з кадрів Олександра. Та все марно.

Олександр Прохоренко
дуже любить собак, а вони — його.

«Я помітила когось начебто дуже схожого на Сашу. Потім збільшила зображення, придивилася й засумнівалася: може, це й не він. Розумієте, син був з бородою. Водночас багато його побратимів носили бороди, — зауважує жінка.

— А далі був терористичний акт в Оленівці, здійснений російськими окупаційними військами проти полонених «азовців». Коли це трапилося, я цілу добу мовчала, немов закам’яніла, навіть не плакала — просто чекала хоч якоїсь вісточки.

А ввечері наступного дня Саша знайшов можливість зателефонувати, аби повідомити, що він живий. І тільки після цього в мене полилися з очей рясні сльози. Потім іще кілька разів син надсилав SMS-ки — із різних телефонних номерів. А 26 вересня навіть зателефонував дружині вночі. Проте відтоді (от уже майже рік) про нього ні слуху ні духу».

У відповідь на запит рідних одразу після Нового року надійшло SMS-повідомлення від патронатної служби «Азова». Пані Наталія цитує його напам’ять: «Олександр Прохоренко станом на 31 грудня 2022 року перебував у СІЗО № 2 міста Таганрога Ростовської області росії. Почувався добре, наскільки це можливо в тих умовах».

«Після одного з обмінів полоненими у травні цього року один звільнений із полону хлопчина поклявся Ані, що справді бачив Сашу на шикуванні в СІЗО Таганрога. Уточнив, що навіть кількома словами з ним перекинувся. І я відчуваю, що син живий.

Але іноді, бува, накриває хвиля страху і зневіри — в такому разі можу і 2 дні проплакати, — зізнається мати військовополоненого. — Звичайно ж, стараюся відганяти всі негативні думки, що настирливо лізуть у голову. Хоч це вдається з перемінним успіхом.

Знаєте, у 2017—2018 роках Сашко аж 9 місяців ніс службу в зоні АТО/ООС — зголосившись добровольцем, пробув там осінь, зиму й весну. Ми висилали туди все, від розкладачок, валянок до ліхтариків, причому не в одному екземплярі, бо син, зрозуміло, служив там не сам.

За ті 9 місяців аж дещо призвичаїлися жити в постійній тривозі й напрузі. Адже Саша тримав оборону на самісінькому «нулі» — іноді скидав мені відео, на якому було видно сепарів. Але навіть тоді я не переживала такого пекельного болю й розпачу, які зараз ніби з’їдають мене зсередини».

На війні зрозумів, наскільки любить життя

«Сашко часто говорив Ані: мені так, мовляв, подобається жити в Маріуполі й служити в «Азові», якби не одне «але»: колись може розпочатися масштабна війна. Він, як і багато хто, це передчував. Аня ж пригадує, що, коли проводжала Сашу в чергове спецвідрядження, обнімаючи його на сходовому майданчику, мимоволі ловила себе на думці, що колись це може бути востаннє.

Так воно й сталося. Із цим горем, із болем, що терзає душу, і живе останні рік і 4 місяці вся наша родина, — ділиться далі полтавка. — Моя мати Любов Михайлівна не справилася з ними — нещодавно пішла в засвіти.

Коли стався теракт в Оленівці, захворіла: стрес був настільки сильний, що після нього вона так і не змогла піднятися. Саша не знає, що його бабусі вже немає серед живих. А я прошу неньку, щоб вона тепер оберігала його з небес».

Наталія Ківа мала хорошу роботу в Польщі (у шпиталі) — отримавши карту побиту, могла офіційно працювати там до 2025 року. Але після того, як Олександр потрапив у полон, говорить, просто не змогла — опустилися руки, усе враз втратило свою цінність. Хоч би що робила — думки наверталися до сина, котрий страждає в російській неволі.

«Торік, було, заморожую ягоди й поринаю в мрії: Саша смакуватиме, коли повернеться додому. Дивлюся: у всіх персики вже відійшли, а в мене на дачі ще навіть не поспіли. Точно, припускаю, чекають Сашка.

І цьогоріч так само багато ягід, фруктів та овочів заморозила — усе найкраще тримаю для нього, — сумно усміхається пані Наталія й знову ворушить спогади. — У сина дуже сильний характер. Поставивши собі щось за мету, він завжди досягав її. Хоч не скажу, що добре навчався в школі.

Коли закінчував 11-й клас, то разом з обов’язковими предметами мав скласти іспит з однієї з дисциплін на вибір. І от Саша вибрав історію. Після цього до нього підійшов учитель історії й порадив: не ганьбися, мовляв, вибери інший предмет. І що ви думаєте? Сашко отримав на тому екзамені найвищий бал. Потім хвалився, що вчитель історії, якось побачивши його у громадському транспорті, навіть обняв і поцілував.

Уже 16 місяців рідні та близькі
не бачили Олександра Прохоренка.

В армії син раптом захопився читанням, причому саме складних філософських книжок. Цей дивний для мене книжковий світ настільки затягнув його. У нас на дачі є одна з таких книг, яку подарував сину побратим з «Азова» з позивним «Хвойний». Дарчий напис на ній гласить: «Сашо, це комплімент твоєму розуму. Читай і насолоджуйся». На жаль, того хлопчини вже немає серед живих, тож ми бережемо цю книжку як пам’ять про нього».

«Мій молодший брат багато чого побачив на своєму короткому віку, — так говорить про Олександра Прохоренка його двоюрідна сестра Оксана Ульхова. — Брав участь в АТО/ООС, маючи за плечима всього 21 рік.

У перші дні після початку повномасштабної війни він телефонував нам з іще одним двоюрідним братом. У нас була домовленість про те, що за найменшої можливості Саша даватиме про себе знати. І він старався її дотримуватися. Проте з часом повідомлення від нього ставали все рідші й рідші. Як правило, вони були такого змісту: важко, але ми, мовляв, тримаємося. А далі йшли звичні слова: не переживайте, усе буде гаразд.

Одне з повідомлень Саші запало мені в самісіньке серце: «На війні я зрозумів, наскільки люблю життя». Щовечора перед тим, як заснути, молюся, щоб його оберігали всі святі. Вірю: оскільки брат народився на Покрову, в нього дуже сильні покровителі. Хочеться, щоб він відчував, як ми його любимо, чекаємо, як нам його бракує.

Загалом було б добре, якби всі українські воїни повернулися з полону, адже кожна людина комусь дорога. І коли читаєш новину про черговий обмін військовополоненими, перше, що спадає на думку: яке щастя! А коли знайомишся зі списком і в підсумку розумієш, що серед звільнених знову немає твого брата, тоді, звісно, стає сумно на душі. І отак щоразу. На жаль, така наша нинішня реальність».

Моляться за повернення Олександра Прохоренка, а також інших полонених до своїх домівок і в Свято-Михайлівському храмі Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ, прихожанкою якого є Оксана Ульхова.

«Це наш спільний біль, — говорить настоятель цього храму — обласний благочинний, протоієрей Олександр Горай. — Адже наші захисники перебувають у нелюдських умовах, де порушуються всі можливі норми та права, — ми бачимо, наскільки понівечені фізично й духовно повертаються вони з полону.

І влада, і суспільство, і церква — усі ми разом маємо докласти максимум зусиль, аби всі полонені якомога швидше опинилися на волі й возз’єдналися зі своїми рідними. Кожної служби ми підносимо до Бога свої молитви за нашого земляка Олександра Прохоренка та інших воїнів».

Тим часом Наталії Ківі здається, що вона чекає сина цілу вічність. Жінка говорить: коли нарешті побачить свою кровинку, почує знайомий до болю голос, то буде справжнє диво.

«Відверто кажучи, навіть не знаю, як це витримати, — на очах пані Наталії бринять сльози. — Ми з чоловіком і меншим сином раз на тиждень навідуємося з дачі до полтавської квартири. І я щоразу уявляю, що от ступаю на поріг своєї оселі й очам своїм не вірю: Саша вдома.

Або на дачі щось роблю й думаю: от зараз скрипне хвіртка — і син з’явиться на видноколі. Він любить робити подібні сюрпризи. Я вже й Аню попередила: ніяких сюрпризів, бо моє серце може не витримати. Знаєте, що образливо? Спочатку весь світ кричав про «азовців», вони були в усіх на вустах. Потім стали згадувати про них усе рідше й рідше — будь-які новини, як відомо, довго не живуть.

Отак потихеньку все забувається або ж входить у звичку. І це просто страшно. Іще під час служби в зоні АТО/ООС син якось сказав, що колись напише книжку про цю війну. Сподіваюся, що так і станеться».