Ціною власного життя врятував поранених побратимів: Віталій Дудка гідний найвищої державної нагороди

30 липня поблизу Берестового Сватівського району Луганської області в ході евакуації поранених побратимів загинув 29-річний молодший сержант, командир бойової машини-командир відділення 25-ї десантно-штурмової бригади Віталій Дудка родом з Полтавщини.

Зараз на сайті Кабінету Міністрів України триває збір підписів під електронною петицією з проханням присвоїти йому звання Героя України посмертно.

— Я знаю багатьох безстрашних воїнів, але Віталик (позивний «Бруклін») серед них був найбезстрашніший, — розповідає відома лубенська волонтерка Оксана Кумонок. — За ним як за командиром усі йшли в бій без страху, бо він сам ніколи нічого не боявся.

Ми з моїм чоловіком Рости­славом — єдині волонтери, які їздили до його підрозділу, що стояв на самому «нулі». Вперше з ним побачилися на Лисичансько-Кремінному напрямку в січні цього року. До того були знайомі заочно.

Чула про нього як про хорошого футболіста, який грав за любительські команди Полтави та Лубен. Знала, що навчався у спортивній школі в Полтаві, деякий час жив у Ісківцях Лубенського району, звідки родом його мама, працював на заводі «Лубнимаш»...

Коли почалася широкомасштабна війна, добровольцем став на захист України. Був справжнім патріотом. Я слідкувала за його активностями у фейсбуці й ТікТок. Віталій часто викладав у соцмережах відео боїв, у яких брав участь його підрозділ, побут військових. Все це зазвичай супроводжувалось гумором — земляк ставився до війни, як до звичайної роботи. Він був таким по життю, яке дуже любив.

«Маленька перемога дає кураж, натхнення! Велика — волю і свободу нації!» — ці слова, які Віталій Дудка написав у представленні себе на фейсбуці, відповідають його суті на всі сто відсотків. Якось я запитала його, написавши приватне повідомлення, що потрібно було б привезти хлопцям. Адже всі бійці звертаються до волонтерів з якимись нагальними проханнями, а його 25-ка, яку найпершою кидають на штурм ворожих позицій, скромно мовчить. «Та ви до нас не доїдете, тут до нас часто прилітає», — теж скромно відповів мені Віталій.

Але ж ми були б не ми, якби погодилися з цим. Адже раніше їздили і в сам Бахмут, і в Сіверськодонецьк, і вночі на шаленій швидкості проривалися в саму Авдіївку, бо в бійців не виходило до нас виїхати...

Тому завантажили машину різних «ніштяків» і рвонули на «нуль». Сказати, що штурмовики були здивовані, — це нічого не сказати. Вони якраз займалися ремонтом техніки, всі брудні були. А Віталик готувався до нашої зустрічі: викупаний, поголений, переодягнений у чистеньке. Ще й подарунок підготував для нас — особисто розмалював і підписав прапор. Той прапор ми брали з собою на похорон Віталія в Полтаві.

Він завжди соромився щось просити для себе. Основне, що ми возили в його підрозділ, — запчастини для ремонту бойової техніки, а все інше було як доповнення. Пригадую, з яким апетитом хлопці їли домашні пиріжки від лубенських господинь! Ледве дочекались, поки я їх сфотографую зі смаколиками, щоб налетіти на них і вмить розмести...

Останнє, про що попросив Віталій, був тепловізор. Ми звернулися по допомогу до лубенських благодійників Олександра Легенчука та Валерія Борблика. Вони виділили кошти, і вже за день тепловізор був у нас. Всі були в легкому шоці від такої оперативності, навіть ми з чоловіком.

«Ви найкращі там, а ми найкращі тут. Разом до перемоги!» — часто ми чули від свого бойового товариша.

Чим мені ще запам’яталися зустрічі з бійцями 25-ки, так це тим, що хлопці, передислоковуючись із місця на місце, возили з собою... гусей і курей, підібраних у розбитих селах. У них був навіть бойовий гусак.

Хтось із захисників опікується котиками й собачками, а ці — домашньою птицею. Коли ж починались обстріли, жартували: «Нестись перестануть».

Віталій був надто відданий службі й бойовому братству. І загинув як справжній Герой. 30 липня група його товаришів потрапила під ворожий обстріл, внаслідок чого багато бійців отримали поранення. Молодший сержант Дудка, завівши БТР, поїхав за ними, щоб вивезти. На жаль, усіх не зміг забрати.

Під час другого рейсу отримав контузію. Мав повне право на медичну допомогу в умовах стаціонару. Побратими намагалися утримати його від чергової поїздки заради евакуації поранених. Але він навіть слухати цього не хотів.

Устиг затягнути останніх «трьохсотих» до БТРа, а сам не встиг застрибнути до нього — під ногами розірвалася міна. Смерть була майже миттєвою.

Віталій Дудка представлений до нагородження орденом «За мужність» III ступеня.

У загиблого лишились двоє маленьких дітей — 6-річний Марк і 4-річна Ліза, яких він дуже любив і допомагав, чим міг, а також сестра і батьки. Усі, хто знав його особисто, відгукуються про нього як про надзвичайно добру й порядну людину.

P.S. Підписати петицію про присвоєння Віталію Дудці звання Героя України по­смертно можна за посиланням: https://petition.kmu.gov.ua/petitions/5275.