Сад, створений з надії: Іван Дегтяр зі Слов’янська відновлює виробництво соків та яблучного оцту на Полтавщині

До повномасштабного вторгнення в Україну російських окупаційних військ будівельник за професією Іван Дегтяр із сім’єю проживав у місті Слов’янськ, що на Донеччині, де побудував невеликий миловарний завод.

А в селі Адамівка, що приблизно за 20 кілометрів від Слов’янська, у нього є батьківська хата.

У 1990-х роках у цьому населеному пункті існувало садівниче товариство «Мрія»: люди вирощували в садках фрукти й заготовляли їх на зиму.

Із початком нашої незалежності, коли кожен став виживати, як міг, товариство розпалося.

У соковарці гріли воду для військових

«Якось, приїхавши до Адамівки, гуляв із собакою, — пригадує 54-річний вимушений переселенець Іван Дегтяр. — Бачу: такий гарний садок — і закинутий. Шкода стало, що в такому райському куточку цілковитий занепад. Тож знайшов членів садівничого товариства, які ще лишилися, і запропонував зробити його «перезавантаження».

У підсумку, ми переписали статут, аби до товариства могли приєднатися не лише місцеві жителі, а й усі охочі. Окрім того, об’єднали всі ділянки в один великий масив площею 46 гектарів, старі дерева залишили, щоб бути з урожаєм фруктів, а на пустих ділянках насадили майже 4 тисячі молодих, в основному яблуні та абрикоси. І стали потихеньку розвиватися.

Щоб запустити виробництво соків, я стягував обладнання з усієї України. Почали збирати соковарку (вона ще стояла в садку просто неба), аж тут  розпочалася повномасштабна війна. Росіяни одразу ж захопили Ізюм. А наш садовий масив розлігся між Слов’янськом та Ізюмом, відтак він опинився на лінії бо­йового зіткнення.

Село Адамівка стало майже передовою. Обіч саду й біля батьківської хати з’явилися окопи та бліндажі. Наша соковарка працює на дровах, тож ми почали гріти в ній воду для військових — усю весну та половину літа вона була свого роду банно-пральним комплексом.

Хлопці брали з неї воду й милися, а також прали свої речі. Вони були з Коломийського підрозділу територіальної оборони — формування Сил територіальної оборони ЗСУ в Івано-Франківській області, усі стали на захист Батьківщини за покликом серця. Досі не зустрічав в одному куточку землі такої великої кількості розумних, освічених, залюблених в Україну людей, які б настільки цінували волю».

Пан Іван хвалиться дорогим його серцю подарунком від бійців — вишитою сорочкою. Розказує, що, поки військові стояли в Адамівці, вони щиро потоваришували. От хлопці й вирішили зробити для нього щось приємне. Тепер цей важливий подарунок висить у його шафі, а одягає чоловік вишиванку тільки на свята чи пам’ятні дати.

«Неподалік від нашого саду поклав голову заможний фермер і меценат із Коломийського району Василь Іщенко, — продовжує ворушити спогади Іван Дегтяр. — Зустрівши його незадовго до загибелі, запитав, чому він такий сумний. Василь відповів: «Не знаю, нічого не можу із собою вдіяти, от сумно на душі — і все».

Неначе відчував, що через тиждень його не стане. Там були настільки жорстокі бої, що сусідні села Долина та Краснопілля взагалі стерті з лиця землі — самі димарі стирчать на згарищах. Адамівка ж уціліла завдяки нашим оборонцям, які не пустили далі  окупанта.

Тож моя велика мрія — коли закінчиться ця розв’язана росією несправедлива кровопролитна війна, на знак вдячності нашим захисникам облаштувати там меморіальний парк. Хочу, щоб лишилися всі оті бліндажі, окопи, аби й майбутні покоління знали, якою дорогою ціною давалася нам свобода».

Перебуваючи в епіцентрі бо­йових дій, пан Іван із часом усвідомив, що кінця-краю цій російсько-українській війні не видно. Сади товариства «Мрія» стали небезпечні, адже там накопичилося бозна-скільки нерозірваних боєприпасів.

«Таким чином, споживачі лишалися без нашої продукції, до якої вже встигли звикнути. Не хотілося переривати отой зв’язок. Так торік у липні визріло рішення про переїзд. До речі, окрім соків, ми виготовляємо ще й яблучний оцет — як на мене, найкращий в Україні. Тож що ми найперше зробили? Повантажили металеву діжку з оцтом на кузов моєї «Газелі» й відправилися до Києва в надії знайти нове місце для своєї діяльності, — відтворює торішні події Іван Дегтяр.

— Стали на Хрещатику перед міською радою й заявили, що нікуди звідти не поїдемо, доки нам не допоможуть. Але жодне із запропонованих київськими чиновниками місць мене не влаштовувало, тож ми вирішили шукати удачу ближче до сходу України. Хоча в підсумку я все ж достукався до управління справами Національної Академії наук України, і нам виділили приміщення під склад готової продукції, аби ми мали змогу продавати свої соки та оцет у столиці».

Виручають садки й городи місцевих жителів

«Коли поверталися назад, наш залізний кінь спіткнувся в дорозі — біля міста Решетилівка заскрипіло колесо. Я тоді ще подумав: це невипадково, — зізнається  мій новий знайомий. — Ми з Полтавщини раніше возили яблука на переробку, тож я ваш регіон трохи знаю.

Під’їхавши до будівлі Решетилівської міської ради, на ганку зустрів тероборонівців. Говорю їм: так, мовляв, і так, хочу перевезти соковарку кудись подалі від фронту — де знайти міського голову? «Я заступник міського голови Юрій Невмержицький», — озвався один із тероборонівців і запропонував оглянути одну закинуту базу, що недалеко від центру міста.

Я вирушив на місце — дивлюся: тут є бокси, погреби. Якраз те, що нам потрібно. Відтак ми ще не підписали договору оренди, а я вже почав перевозити сюди з Адамівки обладнання. Перевозили його під обстрілами, але, дякувати Богу, усе обійшлося. Загалом  зробили шість ходок».

У Решетилівці члени садівничого товариства «Мрія» зареєстрували свою філію, назвавши її так: завод «КАРБОН РЕЦИКЛ». А вже в листопаді одержали перший яблучний сік на новому місці. «Якщо бути послідовним у своїх думках, словах та діях, Всесвіт завжди виконує наші бажання», — філософствує пан Іван.

Громіздка соковарка, яку мала змогу побачити в роботі, розрахована на значні партії фруктів та ягід — може переробити десь 1,5 тонни їх за зміну. Оскільки садовий масив товариства «Мрія» лишився в Адамівці, тут, у Решетилівці, приїжджого оптиміста виручають садки місцевих жителів. «Тепер усі вони наші», — жартує він.

Цьогоріч завдяки їм планує виготовити 200 тонн фруктово-ягідних соків. До речі, вся продукція товариства «Мрія» має назву «Адамівка». Іван Дегтяр ділиться секретами успіху: встановивши соковарку, найперше на цілий рік зарезервував у місцевій газеті колонку — таке собі віконце у світ.

І потім постійно давав оголошення про те, що підприємству потрібні, наприклад, скляні банки чи робочі руки, або ж яблука, сливи, вишні, смородина тощо. І люди почали нести фрукти та ягоди відрами, везти ящиками на велосипедах.

Падалиця на ринку не котирується, тож зазвичай такі плоди просто гниють під деревами. А товариство «Мрія» приймає на переробку опалі чи струшені яблука по 3 гривні за кілограм, а вишні, смородину, томати — по 10 гривень.

Пан Іван пригощає мене яблучно-сливовим соком — він не просто на диво смачний, а й густий, як кисіль. Чому так? Майже всі виробники продукують сік прямого віджиму, пояснює переселенець із Донеччини, а на його виробництві йдуть своїм шляхом: використовують паровий котел для того, щоб із допомогою пари екстрагувати сік.

А от для пакування соків використовують винятково скляну тару. Ентузіаст зі Слов’янська зазначає, що пробували розливати їх і в пакети, але від такого рішення відмовилися. «Бо ці пакети плаватимуть потім аж у Тихому океані, — аргументує він. — А скляну тару можна здати. У нас навіть на етикетках написано: «Повертаємо гроші за порожню пляшку».

Навесні товариство на чолі з Іваном Дегтярем реалізувало ще одну ідею. Придбавши розсаду томатів (загалом 20 тисяч рослинок), її безкоштовно роздали місцевим жителям з тією умовою, що, коли дозріють помідори, ті стануть постачальниками овочевої сировини для виробництва томатного соку.

А тим часом разом із трьома помічниками пан Іван почав установлювати в літній виробничій альтанці обладнання для переробки томатів. Нині роботи на завершальній стадії. Із допомогою цього обладнання планують переробити за сезон 100 тонн помідорів: окрім соку, збираються виготовляти кетчуп, томатний морс тощо.

У товаристві сповідують принцип безвідходного виробництва

Іван Дегтяр констатує, що все це робиться за кошти членів товариства, яких нині налічується понад 130, поміж них є навіть жителі Німеччини, Італії. Той, хто хоче стати членом товариства, сплачує вступний, а також скромні членські внески.

«На новому місці суттєво допомогли й грантодавці — ми отримали майже мільйон грантових коштів, — хвалиться мій співрозмовник. — На них закупили обладнання, якого бракувало: верстат для закривання банок, транспортери, пристрій для приготування дитячого фруктового та овочевого пюре тощо».

У відповідь на запитання, чи полюбляє сам виробник одержаний із садовини чи городини сік, чоловік запевняє: почав робити яблучний сік у промислових масштабах тому, що це його улюблений напій. Хоч у спеку він зазвичай п’є воду, в яку додає цілющий яблучний оцет власного виробництва.

«Отам у реакторі (ацетаторі) й визріває наш славнозвісний суперпродукт, корисні для здоров’я властивості якого відомі давно, — проводить далі для мене екскурсію підприємством пан Іван. — Тут вміщується його 6 тисяч літрів. Торік виготовили 6 тонн цього продукту, а цьогоріч плануємо вийти на 16 тонн.

Отримуємо оцет методом зброджування з яблучного сидру з допомогою «оцтової матері». І визріває він у нас цілих 9 місяців. Ті, хто вже спробував наш яблучний оцет, просять іще. Оптовики ж купують його в нас по 70 гривень за пляшку, а продають — по 130—150 гривень. А оце сонячна сушарка для фруктів — у ній за рахунок енергії сонця можна виготовляти яблучні чипси, і ми вже пробували це робити в малих кількостях. Але ви ще не бачили найцікавішого».

Як з’ясувалося, у товаристві сповідують принцип безвідходного виробництва. Скажімо, яблучних жмаків не викидають, бо дбайливо ставляться до природи. Іван Дегтяр показує біореактор, де із цієї біомаси за допомогою біохімічних реакцій виробляється біогаз.

«І це ще не все, — додає він. — Адже на виході отримуємо не лише біогаз, а й донний мул — природне добриво з унікальним складом. Перемішуємо його з деревним вугіллям і маємо штучний грунт «терра прета» з високим вмістом різноманітних мікроелементів, що підвищує урожайність культур, практично не виснажується й не потребує жодних добрив».

У Івана Дегтяра ще так багато всіляких ідей. Окрім усього, він хоче виготовляти на новому місці мило з рослинних олій для миття магазинних фруктів, які нині, не секрет, обробляють задля тривалого зберігання (таке мило вже виробляв у Слов’янську).

А ще мріє про те, щоб завод «КАРБОН РЕЦИКЛ» став свого роду виставковим центром, де можна було б організовувати екскурсії. Хоча екскурсантів і зараз не бракує — почувши про діяльного переселенця, підприємство відвідують цілі делегації із сусідніх громад, щоб подивитися, що за чудо він робить у Решетилівці.

«Отакі заводи мають бути в кожному місті, селищі, — переконаний пан Іван. — Ми показуємо приклад, як можна заробити гроші на переробці, — дивіться й самі робіть. До нашого товариства можуть долучатися всі охочі. Єдина умова — ми не приймаємо бідних. Бачте, у нас своя філософія. Бідна людина, як правило, не ділиться з іншими, бо немає чим. Ми ж культивуємо відчуття достатку й бажання ділитися.

Тож кожен член товариства десяту частину того, що одержує наприкінці року внаслідок розподілу доходу від господарської діяльності, віддає нужденним, тим, хто за межами нашого садівничого ковчега. А ще хочемо створити фонд або відкрити окремий рахунок, де акумулюватиметься десята частина того, що заробило саме товариство, і потім ці кошти спрямовувати на розвиток місцевої інфраструктури та соціальні потреби  громади».

Про себе ж Іван Дегтяр говорить так: «Я не романтик, а творець своєї долі. У мене немає нереалізованих задумів. За що б не взявся, усе доводжу до ладу, щоб думки та слова не розходилися з ділом.  Ви не повірите, але щовечора нетерпляче чекаю ранку, бо знаю, що новий день принесе радість від створення чогось нового».