Мистецтвознавець Едуард Димшиц: Марія Примаченко — це дотепний іронічний стиль, який тонко переплітається з трагічним періодом життя

Неповторний зооморфний світ, унікальна технологія та величезна увага до деталей. Мистецтво, що ніби піднімається над землею й не зачіпає час.

Воно актуальне вчора, сьогодні та завтра. Воно — вічна уява.

Саме так можна охарактеризувати творчість геніальної української художниці Марії Примаченко. Майстрині з невеличкого села Болотня на Київщині, чия багата фантазія породила унікальний жанр: із чудернацькими звірами, пташками й квітами. Цей особливий стиль давно вийшов за межі «нашого», «наївного» та став не тільки справжнім світовим шедевром, а й предметом полювань колекціонерів та мистецтвознавців.

Національний центр «Український дім» представив 100 картин пізнього періоду творчості Марії Примаченко з приватної колекції київського мистецтвознавця Едуарда Димшица. Твори, що раніше ніколи не виставлялися, об’єднали у виставку «Марія малює» та підібрали влучний слоган — славетний вислів самої майстрині: «Щоб люди жили, як квіти цвіли».

Про знайомство з родиною Марії Примаченко, багаторічне колекціонування її картин, таємний код та особливості робіт художниці розповів куратор цієї виставки, колекціонер, кандидат мистецтвознавства Едуард Димшиц під час публічного інтерв’ю в Українському домі.

Він каже: «Перші твори Марії Оксентіївни побачив у Музеї народного декоративного мистецтва у Києво-Печерській лаврі ще студентом художнього інституту. Перше враження склалося на інтуїтивному рівні: це велике мистецтво, дуже близьке для мене. Саме емоційний зв’язок із картинами, котрі я оглядав, і сформував бажання колекціонувати її твори».

Мікрокосмос і міфи

— Пане Едуарде, яка частина виставкового процесу вражає саме вас?

— Інтерес. Тільки за перші вихідні до Українського дому завітали майже 2 тис. 500 людей. Як на мене, глядачі дійсно усвідомлюють важливість та актуальність мистецтва Марії, яке повертається до нас новими гранями. Вражає й те, що Марії Примаченко вже немає, а її творчість живе, розвивається, набуває нових сенсів.

Така зацікавленість спалахнула після знищення Іванківського музею. На щастя, всі чотирнадцять робіт майстрині вдалося врятувати. Одну з них придбав іноземець українського походження за 110 тисяч євро на благодійному аукціоні у Венеції, а фонд Притули продав роботу «Квіти виросли біля четвертого блоку» за пів мільйона доларів. Усі виручені кошти пішли на допомогу ­Збройним силам.

— Що відчуваєте, коли бачите реакцію глядачів?

— Тішуся, що зали повні. Насправді це величезне задоволення, бо розумієш: твори не просто висять у тебе на стінах (у мене й немає стільки місця), а цим насолоджуються інші. Та найголовніше — їм подобається.

— Як це — жити поруч із мистецтвом?

— Свого студентського часу займався живописом, бо ця справа дійсно вабила. Мій учитель з малярства колись сказав: «Візьмешся за це серйозно — будеш жити не поруч із мистецтвом, а в ньому: матимеш інший погляд й інакше відчуватимеш час». Так і вийшло.

— Як відбувається оцей крок: від першого відвідування музею з картинами Примаченко до того, що ця людина стає другом сім’ї?

— Передусім звичайний студент захотів бути колекціонером. Сумлінно навчався та працював. Потім трапилося так, що став куратором одразу кількох великих корпоративних колекцій, за які отримував досить пристойну платню. Так з’явилася можливість уперше придбати твори Марії, що в 1990-х коштували на рівні 100 доларів.

Перші її роботи купив у родин, кому Марія Оксентіївна дарувала свої картини. Так вона завдячувала акторам, фотографам, художникам, а її творчість розсіювалася по всьому Києву та Україні.

Друга половина 1990-х звела з родиною Примаченків особисто. Спочатку познайомився із сином Марії Федором, а згодом онуками - Петром та Іваном (усі вони стали художниками).

Коли розумів, що можна купувати одразу кілька картин, усі гроші йшли саме на це. Однак її сім’я не була простою: гість міг прийти до хати, стати на поріг, а потім розвернутися на 180 градусів і поїхати назад, бо не отримав запрошення.

— Ви встигли побачити хату мисткині. Як вона виглядала?

— Відверто кажучи, не було чогось дуже незвичного в цій звичайнісінькій хаті у маленькому селі. Проте Марія облаштувала там власний мікрокосмос. І матріархат, до речі. Були випадки, коли до неї приходила місцева влада з пропозиціями, мовляв, «Маріє Оксентіївно, ви — відома людина, до вас багато приїздять. Ми будемо класти асфальт, давайте покладемо і до вашого помешкання» або «тут у нас молочна ферма, де є опалення. Ви — відома художниця, тож ми на сто метрів продовжимо труби й до вашої хати». На це Марія відповідала: «Коли кластимете асфальт по всій Болотні, приходьте і до мене. Якщо ж будете робити опалення і в інших хатах, установіть у моїй».

— Як багато для художника та його мистецької долі важить створення міфу? Чи мала його Марія?

— Вважаю, кожен митець має міф. Якщо людина талановита, такі речі рояться біля неї упродовж усього життя. Навколо Марії були саме інформаційні чутки, що не зовсім відповідали дійсності. Приміром, що Пабло Пікассо був на виставці творів Примаченко - це загальновідомий факт. Звідси і його фрази про велику українську художницю, перед якою він схиляється. Хтось каже, що Марк Шагал почав малювати дивних звірів після того, як побачив виставку Примаченко. Я сказав би, це не відповідає дійсності, адже він їх малював ще в 1910-1920-ті роки.

А ще є легенда, що Примаченко отримала золоту медаль на всесвітній виставці в Парижі. Це теж, певно, міф, котрий ніколи не був підтверджений. Водночас сама Марія не дуже-то заперечувала подібне. Була історія і з Сергієм Параджановим: про те, що кінорежисер подарував Марії цілий ящик апельсинів, коли та хворіла. А художниця вважала їх сонцями й викладала ближче до вікон, щоб усе світилося помаранчевим кольором.

Понад 500 творів із 16 музеїв та приватні зібрання

— Розкажіть окремо про підписи до творів. Чи зрозуміли б ми меседж мисткині без таких описів?

— Мені здається, здогадувалися б. Однак половину своєї принадливості картини втратили б. Підписи Примаченко — окремі білі вірші, написані в індивідуальному стилі. Нам відомо, що Марія мало провчилася в школі через хворобу на поліомієліт, отож і пише, скажімо, не зовсім грамотно: бракує правильної пунктуації. Однак це взагалі не помічаєш через її природну філософію. Колекціонери, до речі, дуже дбайливо ставляться до підписів: роблять спеціальні віконця в картоні при оформленні зворотів картин, щоб зробити візуально доступними ці важливі деталі. 

— Марія Примаченко прожила велике життя та не лише майструвала на папері, а й вишивала. Скільки всього існує її творів?

— Нещодавно мій товариш закінчив роботу над книжкою Марії Примаченко із серії «Державні зібрання України». Там відображено понад 500 творів із 16 музеїв нашої держави. За його даними, близько 1 тис. 500 робіт перебувають у музейних зібраннях. Приватні ж рахувати важко, але, гадаю, сума приблизно така ж.

— Чи є підробки та чи існують певні експертизи, які перевіряють це?

— Це одна з найважливіших проблем колекціонерів останніх 10-15 років. Станом на сьогодні ринки пропонують понад половину таких робіт. Я добре розуміюся на таких речах, однак не допомагаю з цим, бо не маю такої спеціалізації.

 — У ваших колекціях зібрано не лише твори Примаченко, правда?

— Річ у тім, що майже всі мистецтвознавці мають певні колекції. У радянські часи була традиція: коли приходиш до ­художника й пишеш матеріал, він обов’язково подарує тобі свої твори. Так, у мене є картини від родини Глущенків, Тетяни Яблонської, Сергія Шишка.

Почесне місце в моїй колекції займають твори Миколи Глущенка. До речі, саме про його творчість писав дипломну роботу та продовжую цікавитись уже 41 рік. Є підбірка творів львівського художника Романа Сельського, українського графіка Григорія Гавриленка, живописця Олександра Богомазова.

— Чим сьогодні твори Марії Примаченко так підкорюють глядачів?

— На мою думку, хоч якого б художника ми розмістили в цих залах, навряд чи зберемо таку ж кількість людей. Хіба що велика виставка Олександра Мурашка привабила б таку аудиторію. Вважаю, тут є певний секрет — творчість художниці уособлює своєрідний код нації, який вона закарбувала у своїх творах. Через це на виставці бачимо великий віковий діапазон глядачів — від маленьких дітей та молоді до осіб поважного віку. Її роботи не втрачають актуальності та неабияк впливають на будь-кого, хто трішки проаналізує їх.

Мені неодноразово казали: після відвідування весь вечір думали про виставку. Певно, вони зрозуміли те, що й зображала Марія: поведінку й різноманітні риси людини, її вади. Оцей дотепний іронічний стиль, який тонко переплітається з трагічними подіями її життя: війна, загибель коханого на фронті, окупація та Чорнобильська катастрофа. Бачимо такі серйозні теми й водночас простоту подачі. Ось що дійсно приваблює й не відпускає. Маємо поглиблюватися у примаченківське мистецтво, бо воно з точністю описує й нашу суспільну ситуацію: попри найтрагічніші події, йти вперед. Упевнено та сміливо.

Валерія МУСХАРІНА, студентка Київського університету імені Бориса Грінченка