«Інформаційне суспільство» та медіаграмотність: чому навички медіаосвіти є життєво необхідними для кожного

Щодня ми споживаємо величезну кількість інформації: заголовки онлайн-видань за філіжанкою кави, газетні шпальти на актуальні теми, реклама в метро або вечірній перегляд новин по телебаченню.

Це вже стало рутиною, чимось на кшталт підсвідомої справи. Однак не більш як 30% із нас, українців, дійсно перевіряють те, що читають та слухають.

Щотижнево людина витрачає близько 85 годин на перегляд і прослуховування повідомлень. Іншими словами, понад 65% усього вільного часу ми споживаємо різноманітну інформацію, куди додаємо середні 25% сну.

Виходить, лишень 10% на добу(!) людина не зосереджується на взаємодії з медіасередовищем. Тепер уявімо: це в дев’яносто разів більше, аніж вісімдесят років тому, та в чотири рази переважає дані початку нашого століття.

Безсумнівно, інформація займає почесне місце в усіх сферах людської діяльності: від освіти й науки до політики й медицини. Отже, і сьогоденне суспільство змальовують терміном «інформаційне»: це абсолютно нова, осучаснена версія спільноти, що має певні специфічні особливості.

Приміром, якщо ви маєте сто одиниць товару й віддаєте комусь п’ятдесят, у вас залишається тільки половина. Однак поставмо на це місце інформацію: віддаєте умовну кількість іншим, а все ж таки маєте все, що й мали.

Зважаючи на це, німецький соціолог Том Стоунер стверджував: угоди з приводу матеріальних речей ведуть до конкуренції. Водночас інформаційний обмін — до співробітництва.

Із цього робимо висновок, що інформація — ресурс, яким без жалю діляться. Ба більше, його використання веде до вагомого ефекту — збагачення власника знаннями й важливої співорганізованості з оточенням.

Так, інформація набагато краща й зручніша за капітал: її можна нагромаджувати та зберігати для майбутнього використання.

Проте подивімося на зворотний бік. Не все, що ми споживаємо, є правдивим і корисним. За важливими фактами та офіційними зверненнями криється велетенська кількість фейків, маніпуляцій, історичних й культурних міфів, ботів, певних концепцій, навіть замаскованих ідеологій тощо.

Однак воєнні реалії роблять медіаграмотність майже бездієвим інструментом. Наприклад, на тимчасово окупованих територіях (ТОТ): там росія створює повноцінний альтернативний медіапростір.

Для цього блокує доступ до міжнародних та українських джерел інформації, а також активно залучає місцевих мешканців до власних медійних майданчиків.

Згідно з недавнім звітом Громадської мережі «Опора», рф захоплює офіси та обладнання українських інтернет-провайдерів та операторів мобільного зв’язку, ремаршрутизує інтернет-трафік до своїх провайдерів через Крим, аби розбудовувати власну мережу й поширити на них обмеження цензури. До того ж ідентифікували 979 українських онлайн-ресурсів та 10 сайтів нашої влади, заблоковані в росії.

Під забороною перебувають і такі життєво важливі платформи для обміну інформацією, як Viber, Instagram, Twitter, а також Google та YouTube. Ці обмеження провокують почуття ізоляції, страху та безпорадності серед цивільного населення, роблячи його більш вразливим до маніпуляції та зловживань.

Наприклад, мешканці ТОТ починають вірити, що їх нібито обстрілює ЗСУ, державна влада незабаром втече, а росія не просто відбудує все зруйноване, а й створить «найкомфортніші» умови життя.

Згідно з отриманими результатами, медіаграмотність 6% українців є низькою, у 13% — нижча за середню, кожен другий представник аудиторії (50%) має вищий за середній рівень медіаграмотності і майже третина 31% — високий.

Діаграма з сайта «Детектор медіа».

А ще, «перекриваючи доступ до реєстрів заблокованих вебсайтів та не надаючи безпечних способів досліджувати російські соціальні мережі, рф перешкоджає зусиллям правозахисних організацій, журналістів та міжнародних органів ефективно відстежувати ситуацію на окупованих територіях».

На тимчасово окупованих територіях ворог застосовує багато популярних практик. Однією з них є посилення прірви між тими, хто залишився, і жителями вільної України. Росіяни розуміють: українці в окупації змушені взаємодіяти з ними.

Це й дозволяє продукувати міфи й страхи нібито про те, що «тільки-но території будуть звільнені, Україна відразу розпочне поголовну мобілізацію», «усіх без винятку звинуватять у колаборації, а ті, хто отримав російський паспорт (часто це робили вимушено, під тиском), опиняться у в’язницях чи взагалі будуть розстріляні».

Активно розповсюджується й новий міф — начебто Україна підірвала Каховську ГЕС, щоб напризволяще покинути своїх громадян.

Актуалізація медіаграмотності тільки привертає увагу до нинішнього «інформаційного суспільства», що, за дослідженням американського соціолога Германа Кана, підкреслює особливості співіснування понять «інтелекту» та «інформації» (духовної і матеріальної сфер сучасної спільноти).

Так, розуміємо: інформація не здатна змінити надбання людської культури й сприяти прогресу без людських емоцій. Однак і емоції не повинні перетворюватися на інструмент суцільної маніпуляції (страх, відчай та прийняття).

Для цього маємо здобувати медіаосвіту: виявляти спотворені факти, які збурюють свідомість, та вчасно їм протидіяти. Це дасть змогу гідно чинити опір російській дезінформації й нарешті деокупувати наш медіапростір від ворожої риторики. Раз і назавжди.

Так, майже 60% наших громадян витрачають більше часу на перегляд новин у період повномасштабного вторгнення, якими вони при цьому страшенно незадоволені (дані з опитування Центру Разумкова на замовлення видання ZN.UA від 28.04—03.05.2023 р.). Тож можемо припустити: опитані не до кінця фільтрують інформацію, відрізняють факт від фейку й, можливо, вірять «усьому написаному».

За даними опитування, здійсненого дослідницькою агенцією New Image Marketing Group за підтримки «Детектор медіа» та міністерства закордонних справ Королівства Данія в Україні, у період із 2020 до 2023 рр. рівень медіаграмотності серед українського населення зріс із 55% до 81%. До того ж середнє значення показника зросло від 4,8 бала у 2020 році до 5,9 бала у 2022-му.

Скріншот кількості викритої дезінформації станом на 6 липня 2023 року від редакції «Детектор медіа».

Цілком передбачуваним є високий рівень медіаграмотності у молоді від 18 до 25 років (завдяки субіндексам використання та цифрової компетентності) і низький — серед старшої вікової групи 56-65 років: чим нижчий освітній статус, тим меншим є й індекс.

Так, серед опитаних із загальною середньою освітою частка осіб з показниками освітнього статусу низьким та нижчим за середній становить 33%, а серед тих, хто має повну/неповну вищу освіту, — лише 10%.

Суттєві відмінності у рівні медіаграмотності також спостерігаються між особами з різним матеріальним статусом: чим вищий є рівень добробуту, тим вищий показник має індекс.

Значущість проблеми дезінформації підкреслюють 61% аудиторії (порівняно з 57% у 2020 році), а отже, люди стають компетентніші у відстеженні фейкової інформації.

Так, лише 18% у порівнянні з 32% (2020 р.) вирішують, наскільки можна довіряти повідомленню інтуїтивно. Зросла частка українців, хто виявляє дезінформацію, шукаючи посилання на джерело в матеріалі (39% проти 28%), орієнтується на відео/фотопідтвер­дження (32% проти 26%), наявність різних точок зору на подію (31% проти 26%). Кількість українців, які перевіряють інформацію на достовірність, зросла майже вдвічі — з 24% до 47%, разом із чутливістю до маніпуляцій.

Валерія МУСХАРІНА,
студентка Київського університету
 імені Бориса Грінченка