У Бонні показали фільм Дар’ї Онищенко «Забуті» про російсько-українську війну з 2014 року

У психології є така практика: коли з людиною трапляється трагедія, варто не відвертатися від болю, прийняти його як даність — дати власному собі час на оплакування.

Але одна з трагедій війни полягає у тому, що цього часу просто в нас немає.

Навіть такий нелюдський біль — час на оплакування — у нас вкрали: поховали під уламками Маріупольського драмтеатру, закопали в Ізюмському лісі, підірвали у Краматорську...

Перші кадри з фільму «Забуті» починаються розстрілом скульптур. Стріляє жінка, методично влучаючи у кожне з «жіночих тіл».

Але так, як влучає куля у ціль, як розлітається в різні боки від пострілу матеріал, наскільки зосереджено стріляє репортерка фейкових новин — а за кадром, у реальному житті, це мисткиня Марія Куліковська, — глядач буквально з перших секунд опиняється в коловерті подій.

Ти вже «там», потойбіч, у прямому сенсі слова. Ти не просто на сході. Ти — в окупованому російськими терористами Луганську.

У фільмі багато сцен насилля. А в залі Боннського кінотеатру, куди в рамках показу українських фільмів привезли «Забутих», присутні діти. На фільм прийшли переважно жінки.

А ще — кілька ветеранів, які нині перебувають на лікуванні в Німеччині. Переважно всі свої. Зал маленький, усім місць не вистачило, дехто з присутніх стоїть під стіною. Місцевих німців — обмаль.

Мова тіла — це один з основних важелів стрічки. Тіло як об’єкт, у який ціляться, який ґвалтують, знущаються і доводять до чорного поліетилену. І тіло як суб’єкт, якому вистачає сили (я не пишу слово «страх», бо екзистенційним страхом пронизаний фільм) протидіяти ментальному геноциду і платити за це неабияку власну ціну.

Що таке «русскій мір»? Це окупований Луганськ: дикий згусток корумпованого криміналу, садизму, воєнного стану, залякування, відсутності права на особисте, відсутності права загалом... Окупований схід — це територія з блокпостами за умовним колючим дротом.

Якщо спробувати достукатися до іноземців і пояснити, в чому суть, просто подивитися стрічку, не відводячи очей ані від сцени ґвалту, ані від «зачисток», ані від зруйнованої мистецької галереї, де за окупації там розстрілюють непокірних українців.

Суть «вєлікой» культури — це такий наратив, який промовляє до співрозмовника тоннами закатованих тіл. Бо з цієї ментально-фізичної окупації НОРМАЛЬНА людина з почуттям власної гідності та моральними цінностями приречена на загибель.

Смерть письменника Володі Вакуленка, закатоване тіло якого кинули російські окупанти до братської могили в Ізюмському лісі на Харківщині, загибель від влучання «іскандера» письменниці Вікторії Амеліної, після кількох днів боротьби лікарів за її життя, — це все відбувається тепер і сьогодні! Це вже не художня кінострічка.

Фільм «Забуті» режисерки Дар’ї Онищенко, який вийшов на екрани 2019 року, — це ж, по суті, було «посланням з майбутнього» для нас же самих і до світу року 2022-го. В одному зі своїх інтерв’ю для журналу Vogue (2020 рік) кінорежисерка зазначила: «про те, що ситуація у зоні конфлікту лишається все ще напруженою, у Європі майже нікому не відомо. Наш фільм загалом допомагає європейському глядачеві розібратися в причині самого конфлікту, усвідомити, чому ми, українці, так прагнемо повернути свої території».

А від себе, до слів Дар’ї, хочу додати, що, говорячи про Європу, йдеться не лише про слід пам’яті. Йдеться про мову політики, якій було просто невигідно, що про війну на Донбасі говорили як про війну (або не говорили взагалі).
За два дні до повномасштабного вторгнення у мене вдома була знімальна група одного з офіційних німецьких каналів.

На запитання репортерки, чи вірю в те, що незабаром розпочнеться повномасштабне російське вторгнення, я відповіла, що війна в Україні насправді триває ось уже майже понад вісім років... Потім, коли ввечері вийшов репортаж в ефір, оцих моїх слів там не було.

І це приблизно так, як із довгою історією невизнання Голодомору бундестагом як геноциду українського народу, попри всі титанічні багаторічні зусилля української дипломатії, зокрема колишнього посла у ФРН Андрія Мельника. Зауважу, що Голодомор як злочин було визнано офіційною Німеччиною лише наприкінці 2022 року...

Чи розраховували цього разу організатори кінопоказу на реакцію німецького глядача? Як на мене, то показ був більше орієнтований на українське коло. Аудіовізуального перекладу німецькою, на жаль, не було.

«Дивитися фільм і читати одночасно субтитри англійською було складно», — це репліка німця після перегляду фільму.

Про Україну, навіть у сьогоднішніх трагічних реаліях, звичайний європейський обиватель знає не так уже й багато. Україна — це та країна, де вже другий рік триває війна. Про окупований схід від 2014 року, може, хтось чув, але нічого конкретного.

І якщо вже відходити від самого фільму, а говорити про мову розуміння між суспільствами, то варто віднаходити адекватні історичні паралелі та приклади. Деокупація сходу та Криму є для України такою ж важливою і невід’ємною частиною нашої соборності та суверенності, як падіння Берлінського муру свого часу для Німеччини.

«Забуті» стали для мене особисто і тригером, і болем. Бо цей фільм не лише про те, що на сході... Цей фільм про Україну, про моїх земляків. У теперішньому часі в нас повномасштабна війна з росією. Нас позбавили часу і можливості оплакувати своїх убитих колег, знайомих, рідних, бо смертей незліченна кількість, а треба йти далі й переплавлювати свою помсту і біль на допомогу для армії. У нас немає часу на оплакування... Хіба що там, у кінотеатрі, де були всі свої.

Бонн, 9 липня 2023 року.

Тетяна МЕЛЬНИК,
Бонн, Німеччина