Віртуоз-скрипаль Маріуш Патира: «Вчимося грати на скрипці саме так, ніби хтось співає»

Всесвітньо відомий скрипаль Маріуш Патира — і досі єдиний поляк, який виграв конкурс Паганіні в Генуї ще 2001 року.

Він, один із найцікавіших інтерпретаторів музики Паганіні, нещодавно приїздив у Київ на запрошення українського диригента Миколи Дядюри.

І грав на завершальному в 159-му сезоні концерті в Національній філармонії України. Проєкт реалізовано завдяки підтримці Польського інституту в Києві.

«На біс» закриття сезону Маріуш Патира сказав: «Зараз я заграю один з найпрекрасніших музичних творів світу — посмертний до-дієз мінорний ноктюрн Фридерика Шопена. Це моя особиста молитва за кожного з вас!».

— Пане Маріуше, які враження сьогодні — порівняно з тим Києвом, що ви бачили раніше?

— Насправді, якби я не знав про нинішню ситуацію, то Київ виглядає приблизно так само: люди спокійно ходять вулицями, життя триває, концерти і все культурне життя продовжуються. Я маю дуже теплі спогади про Київ, тому що бував тут декілька разів.

Уперше приїздив понад двадцять років тому. Це був 2002 рік, фестиваль Крайнєва. Тут, у філармонії, я грав концерт для фортепіано, скрипки і камерного оркестру. Також я багато грав зі своєю піаністкою Машею Масюк, вона родом з Харкова, але навчалася у Ганновері. І там ми познайомилися, потім концертували разом — в Італії, Німеччині, Польщі й також тут, у Києві. Це були роки, які я згадую з теплотою.

Пізніше я зустрівся з маестро Миколою Дядюрою, з яким ми багато разів грали у Польщі й Києві — концерти Брамса, Паганіні... До сьогодні між нами плідна співпраця. У мене також є багато друзів з України, особливо піаністів, з часів навчання у Ганновері, коли я був старшокласником.

Це теж мої приємні спогади. В Академії музичній у Бидгощі, де я зараз викладаю клас скрипки, є мій друг В. Бродський, який теж родом з України. Ми з ним постійно контактуємо, він чудова сценічна особистість і людина, яка завжди дуже красиво і тепло говорить про Україну, бо відчуває велику прихильність до неї.

— Знаю, що конкурс Паганіні пов’язаний для вас не лише з історичною для культурної Польщі перемогою, а й із неймовірною історією вашого кохання до Агнєшки — вашої дружини, яку ви любите ще з часів музичної школи. Що скажете українським сім’ям, які потрапляють нині в найскладніші ситуації?

— Для мене це величезний біль і смуток, коли усвідомлюю, що доводиться переживати українським родинам вже понад рік війни. І я молюся, щоб нарешті настав мир, щоб вони (російські війська. — Авт.) пішли і залишити Україну в спокої. Це все неможливо уявити. Шаную всіх, хто змушений сьогодні пройти через пекло, хто повинен розлучитися. Деякі біжать, щоб вижити. Інші залишаються тут воювати. Це великий героїзм.

— Чи рятує кохання?

— Думка про те, що я маю моїх рідних, мою родину, безумовно, додає мені сили. Але передусім — молитва. Все життя, у найважчі хвилини, я завжди молюся. Перед кожним концертом... Після кожного концерту... І в цьому моя сила.

— Ви часто згадуєте викладачів, які вас навчали. Наразі клас скрипки учням викладаєте ви. Що в цій роботі для вас є вирішальним?

— Для мене важливо, щоб я міг надихнути студентів, які знають, чого хочуть. Бо нове покоління студентів — інше, ніж ми. Але з тими, хто відчуває, що хоче чогось навчитися і щось узяти на майбутнє з часів свого навчання, — я працюю нота за нотою, такт за тактом і показую їм те, чого мене вчили, що я практикував роками, до чого дійшов самостійно, пункт за пунктом.

Намагаюся це їм передати, аби запам’ятали якомога більше. Хочу пробудити всі їхні почуття, зробити їхню гру дуже творчою і передусім живою та виразною. Надихнути їх практикувати саме таким чином, шукати різні цікаві інтерпретації.

— Ви кажете зараз про моменти виховання віртуозності в учнях?

— Віртуозні питання — це нормальні речі в музиці Паганіні, тому що це його стиль, а він був віртуозом усіх часів. Проте не можна забувати, що Паганіні був дуже чуйним романтиком. Перш за все він великий шанувальник опери, а саме — бельканто в італійській опері.

Відповідно, твори Паганіні треба грати дуже співоче. Скрипка має співати в його музиці, як оперне сопрано. Якщо ми зможемо цю красу, чистоту цього бельканто природно вести на скрипці, — ми врешті-решт опиняємось вище віртуозних речей.

Усі ці технічні моменти — майстерність, яку потрібно практикувати все життя. Тренуймося повільно і повторюймо знову і знову. Але найголовніше — грати так, щоб слухач отримав задоволення та відчув смак цього прекрасного стилю бельканто.

— Ви писали дипломну роботу про особливості скрипкового флажолета. Чи йдеться про розширення можливостей скрипки, наприклад, через вокальні прийоми?

— Саме так. І ці речі абсолютно взаємопов’язані. Тому що співакам кажуть співати так, ніби ви граєте на скрипці, а якщо ви граєте на скрипці, вам кажуть: грайте так, ніби ви співаєте! Тому що співак, природно, робить подих — і, природно, фраза стає голоснішою, звукові коливання більше вібрують. Це найприродніший спосіб ведення фрази, і ми вчимося грати на скрипці саме так, ніби хтось співає.

Я завжди кажу, що голос сопрано є найсильнішим інструментом з усіх існуючих інструментів. Наприклад, якщо весь оркестр, інструменти тутті грають фортисимо і сопрано має найвищий голос на великому вібрато, то незалежно від того, наскільки голосно грає оркестр, — сопрано все одно «прорізатиме» всі голоси і звучатиме понад ними (робить жест рукою, ніби запускає в небо птаха).

— Чому для концерту в Україні ви обрали саме 1-й концерт Паганіні?

— Паганіні — це щось особливе для кожного скрипаля. Для більшості з нас Паганіні є символом чогось недосяжного і найкращого. Особисто для мене цей концерт — символ перемоги. Я почув його вперше в сім років, і тоді народилася мрія виграти конкурс Паганіні. Недосяжна тоді мрія — збулася! Я присвятив цей концерт усьому народу України з надією, що цей кошмар скоро закінчиться.