СИРйозна справа: у Швейцарії сировар Тетяна Дядечко пов’язує своє майбутнє тільки з Україною

Сировар, засновниця сироварні «КозаЧка» Тетяна Дядечко, за версією журналу «Women», увійшла до топ-500 успішних українок. Втім, її шлях до успіху був не таким легким.

Хоч Тетяна вважає: якщо у світі лише 1-2 відсотки людей стали успішними, реалізувавши свої дитячі мрії, то це саме ті люди, які в разі невдач не опускали рук, не здавалися. «Я мрію й дію», — такий рецепт успіху героїні цього матеріалу.

Закінчивши факультет економіки та менеджменту Полтавської аграрної академії, Тетяна Дядечко мала престижну роботу в ПП «Агроекологія», постійно їздила в закордонні відрядження і звільнилася, за її словами, без будь-яких вагомих причин — усе тому, що нею керував душевний неспокій.

Дівчина перебралася до Києва в надії підкорити столицю. Та ба, натомість на неї чекав період випробувань. Вона досить довго не могла знайти пристойної роботи, а заощаджені гроші дуже швидко закінчилися. Усе в її житті враз стало значно гірше, ніж було.  

Одного дня, маючи за плечима рік безробіття, а до того ж кепський настрій і повний занепад духу, Тетяна Дядечко зрозуміла, що далі так тривати не може. І тут їй пригадалася одна робоча поїздка в Ізраїль, де вона відвідала сімейну сироварню, на якій порядкувало молоде подружжя.

Сироварінням на ту пору дівчина взагалі не цікавилася. Але її вразило ставлення молодої пари одне до одного, до інших людей, Всесвіту. Увесь час важко працюючи — чоловік із дружиною самі обробляли землю, годували й доїли 300 кіз, виготовляли сир і продавали його — вони були абсолютно щасливі, випромінювали радість, любов, створюючи навколо себе ореол щастя, гармонії й задоволення життям.

Продаючи сири та йогурти по всій Україні, дійшла думки, що хоче виготовляти продукт для місцевого споживача

І от, тужливо дивлячись у вікно орендованої київської квартири, Тетяна мимоволі подумала: а може, сироваріння — і її покликання? Зібравши всю інформацію на цю тему в інтернеті, вона замовила все, що було необхідно для цього процесу, а наступного ранку, поїхавши на ринок і купивши домашнє молоко, почала варити сир. 

На диво, їй усе вдалося з першого разу. За другої спроби дівчина запропонувала продегустувати свій сир друзям та їхнім знайомим. А після третьої — почала продавати. Коли тепер розказує про це сироварам-початківцям, ті щиро дивуються, як вона змогла так швидко налагодити виробництво та збут готової продукції. У відповідь Тетяна сміється: для неї то було питанням виживання, а отже, вона просто не мала часу на «розкачку».

Варячи півтора року сир у київській квартирі, сировар-початківець поступово обросла постійними клієнтами. Завдяки «сарафанному радіо» популярність Тетяниних сирів зростала. Отак усе почалося. Розкрутившись, дівчина навіть змогла придбати в Житомирській області власне приміщення, зробити там ремонт і відкрити сироварню. Але перемогла постійна нав’язлива тяга в рідні місця. Це й змусило Тетяну повернутися до Полтави.

2019 року, взявши в оренду приміщення колишнього ресторану в селі Копили, що неподалік від обласного центру, Тетяна Дядечко відкрила сироварню «КозаЧка» й запустила виробництво крафтових сирів та йогуртів зі справжнього молока. Продукція цього бренду продавалася у продовольчих супермаркетах по всій Україні, зокрема була представлена в понад 80 магазинах торговельної мережі «Сільпо».

«Та згодом зрозуміла, що це дещо не те, чого я хотіла. Великі обсяги продукції, значні витрати на її доставку по всій країні, що здорожувало й без того недешевий натуральний продукт, — усе це викликало постійне відчуття внутрішньої напруги, — ділиться сировар.

— Так дійшла думки, що хочу виготовляти продукт для місцевого споживача. Аби люди приїж­джали на сироварню не тільки за тим, щоб купити сир, а й подивитися, як його роблять. Наприкінці листопада 2021 року закрила сироварню. А навесні 2022-го планувала відкрити вже реформований заклад. Зі зрозумілих причин мені не вдалося цього зробити. Але все це лишається у планах — після закінчення розв’язаної росією повномасштабної війни неодмінно повернуся до цієї своєї ідеї».

Окрім усього, Тетяна Дядечко навчає основ сироваріння всіх охочих спробувати себе в цій царині (зараз проводить навчання тільки онлайн). За її словами, попит на такі навчальні програми під час повномасштабної війни росії проти України зріс. Бо багато людей, які внаслідок бойових дій змушені були залишити свої домівки, втратили роботу чи бізнес, нині шукають можливість, як розвиватися далі, заробляти на життя.

«Скажімо, мені володіння навичками сироваріння дало змогу в період повномасштабної війни в Україні робити сири у Швейцарії та США, — наводить власний приклад моя співрозмовниця, яка переконана: коли наше життя заполонять роботи, вони жодним чином не виготовлять такого сиру, який людина робить руками.

— Тож для мене дуже важливо давати людям цінну інформацію за доступні гроші. Ідея в тому, щоб кожен сировар виготовляв продукт для місцевого споживача, тоді цей продукт буде справді крафтовим. Не знаю, як буде далі, але зараз моя школа сироваріння — це більше соціальний проєкт, аніж комерційний. Щоправда, маю від нього й певний зиск: коли приїжджаю в Україну, у мене повний холодильник сирів — їх передають на пробу мої учні, бо для них дуже важлива оцінка вчителя. І я часто жартую, що, навчаючи усіх охочих навичок сироваріння, у такий спосіб забезпечую собі безбідну старість».

У Швейцарії полтавки сповна відчули на собі, як світ підтримує нашу країну

Мені не терпиться розпитати в Тетяни Дядечко, як їй працювалося на сироварнях у Швейцарії та США. І Тетяна розпочинає свою розповідь з того, що виїхати за кордон після початку повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ настійно порадила її мама:

«Якщо пригадуєте, торік на початку березня рашисти почали дуже бомбити місто Харків. А ми із молодшою сестрою Оксаною та її на ту пору чотирирічною донькою Соломією були в батьків у селищі Чутовому, що неподалік від кордону з Харківською областю. Тоді ще ніхто не знав, як далеко зможуть просунутися окупанти.

Тому мама наполягла на тому, аби ми виїхали. А от Швейцарію я обрала тому, що неодноразово їздила туди вчитися сироваріння сама, а також возила групи сироварів. Бачте, у швейцарців сироваріння — у крові, ця справа передається від діда до батька, від батька до сина.

Відповідно, чи не кожен «сирний» бізнес має 200-, а то й 300-літню історію. Окрім усього, у Швейцарській Конфедерації в мене є друзі, які запрошували до себе з перших днів широкомасштабної російсько-української війни. До речі, один зі знайомих — Патрік Пфмайтер — після нашого з Оксаною та малою Соломією приїзду люб’язно надав нам у користування свою квартиру, де ми три місяці мешкали безплатно.

Ба навіть більше, він нам ще й продукти підкидав. Загалом швейцарці нас дуже добре прийняли, зокрема сусіди допомагали одягом, приносили Соломії іграшки, бо ми взяли із собою тільки найнеобхідніше. Тобто, можна сказати, ми сповна відчули на собі, як світ підтримує нашу країну. Відверто кажучи, я прибула до Швейцарії в жахливому психологічному стані, однак тепле ставлення людей, яких ми зустрічали, було певною відрадою, додавало сил».

Через три місяці Тетянина сестра вирішила повернутися разом із малою донькою в Україну. А Тетяна лишилася у Швейцарії. Річ у тому, що у вже згаданого Патріка Пфмайтера, який надав притулок українкам, високо в горах є дві власні крафтові сироварні, і він давно запрошував досвідченого сировара з України попрацювати в нього літньої пори. Цього разу, зваживши всі «за» і «проти», панянка погодилася.

«Таким чином, минулого літа мала гарну нагоду попрацювати за кордоном — на сироварні в горах кантону Вале (найближчий від неї населений пункт — місто Сьйон). До того ж ми з Патріком домовилися, що в найближчі три роки щоліта приїжджатиму туди на роботу, — продовжує свою розповідь Тетяна.

— Я працювала офіційно, мала гарні умови праці та проживання, мені добре платили. Враховуючи ж надзвичайно складну ситуацію в Україні, то була ще й прекрасна можливість вирватися з полону важких роздумів, тривожності, нав’язливих негативних думок. За той час, поки була там, прийняла 15 українських сироварів, які теж приїжджали відволіктися від війни, «перезавантажитися», подивитися, як робиться швейцарський сир. Варто сказати, що я повернулася зі Швейцарії дуже «накачаною», бо фізичне навантаження під час роботи на сироварні було дуже значним.

За день я переробляла в середньому тонну коров’ячого молока (самих корів «випасає» в горах електропастух), виготовляючи 18—21 головку сиру вагою по 7 кілограмів. При цьому доводилося піднімати важкі форми із сиром. Той же прес важить 18 кілограмів, а ти береш їх два одночасно в обидві руки. До того ж постійно стоїш на ногах — і це не минає безслідно. От у мене, наприклад, проблеми з колінами. Бо вже 10 років займаюся сироварінням, і це дається взнаки. Із позитивного досвіду: у Швейцарії для сироварень у горах спрощено дозвільні норми. І це дало мені розуміння того, що сир можна робити ще простіше».

Оскільки сироварня в горах Швейцарії працює лише влітку, восени минулого року Тетяна Дядечко повернулася в Україну. Проте пробула тут недовго: у жовтні їй зателефонували з однієї української компанії, яка займається імпортом сиру, і повідомили, що американська фірма шукає сировара.

При цьому нагадали: ти ж хотіла, мовляв, поїхати в Америку. Хоч сировара шукали на 5 років, Тетяна погодилася лише на п’ять місяців роботи, бо, як уже зазначалося, мала домовленість про те, що влітку повернеться на сироварню у Швейцарію.

Провівши п’ять місяців в Америці, зайвий раз дійшла висновку, що їй найкраще на рідній землі

«Отак я вирушила до штату Іллінойс, що на середньому Заході США, — пригадує полтавка. — До повномасштабної війни мріялося: от би пожити і там, і там… Та провівши 5 місяців в Америці, зайвий раз дійшла висновку, що найкраще жити на рідній землі — тут мій дім, бізнес, люди, яких люблю. Цього разу я працювала в містечку Шампейн, що за 300 кілометрів від Чикаго, на сироварні при фермі, де тримають 300 кіз.

Тож тепер маю класний досвід із переробки козячого молока. Поряд із сироварнею розташовувався ресторанчик. Кожні вихідні його відвідувачі могли проводити час із козами, гладити та чухати їх. На цій сироварні ми переробляли десь 500 літрів молока на день, тобто принаймні вдвічі менше, ніж на сироварні у Швейцарії. Хоч насправді в Америці було значно важче через те, що я мала більше механічної роботи: викладання, перевертання сирів тощо.

Попри все, зараз сумую за тим місцем, за новими друзями, яких знайшла там, за улюбленими кав’ярнями, куди заходила після роботи випити каву, зручним будинком, де мешкала. Чим іще прикметна згадана крафтова сироварня?

Хоч вона й маленька, вимоги системи НАССР там такі, як на великому заводі. Сподіваюся, що Україна не піде цим шляхом, що для малих виробництв такі вимоги будуть дещо спрощені. Бо я, скажімо, сто разів на день мала все дезінфікувати 3-відсотковим розчином хлорного вапна (причому стандарти щодо використання «хімії» є більш лояльні). У підсумку, в Америці все пахне «хлоркою».

Далі Тетяна Дядечко наводить таку цікаву деталь: бабуся власниці козиної ферми Леслі Куперберг — єврейка з Луцька, яка маленькою разом із батьками виїхала з України під час Другої світової війни. «По молодій пані було видно, що вона не американка: як і ми, українці, Леслі готує їжу вдома. Хоч загалом в Америці інші традиції харчування — там віддають перевагу закладам громадського харчування. Тому американцям було цікаво, коли я готувала для них домашню їжу, причому всі страви української кухні викликали в них захват», — стверджує сировар.

Завдяки роботі на сироварні при фермі в штаті Іллінойс Тетяна здобула досвід
із переробки козячого молока.
Фото надані Тетяною ДЯДЕЧКО.

Зараз панянка з неспокійною вдачею виношує ідею написання кулінарної книги англійською мовою. Будує й далекоглядні плани: хоче презентувати її в Америці разом з фермеркою Леслі Куперберг.

«Уже навіть придумала назву — «Жовто-блакитна кулінарна книга», — усміхається моя співрозмовниця. — Щоправда, я ніколи не писала книжок. Та друзі мені радять: «Просто почни». Звісно, не скажу, що вільно володію англійською мовою, однак завдяки отим п’яти місяцям, проведеним в Америці, значно підтягнула її рівень. Це буде ще й історія про те, як готували страви моя бабуся, мама, що я перейняла від них і які свої нововведення привнесла, подорожуючи по всьому світу. Наприклад, варю український борщ з імбиром та цедрою лимона. Книга міститиме рецепти наших національних страв як від моїх батьків, сестри, так і від нової приятельки Леслі Куперберг. Таким чином, наша співпраця з Леслі у сфері сироваріння переросла ще і в ось такий проєкт. Мене знову запрошують туди, в Америку, сподіваються, що я повернуся. І от для того, аби періодично навідуватися туди, я й придумала оцю ідею з книгою».

Зараз, згідно з домовленістю з Патріком Пфмайтером, Тетяна Дядечко вирушила на його сироварню у Швейцарію — ми зустрілися з нею на якихось півгодини буквально перед її від’їздом. А після повернення восени в Україну найперше хоче обладнати маленьку навчальну аудиторію, де можна буде на постійній основі проводити навчання основ сироваріння офлайн.

І, звичайно ж, паралельно збирається займатися справою свого життя — виготовленням крафтових сирів. Сировар із сумом констатує, що більшість українців не задумуються над тим, що вони їдять. Водночас ті, хто бодай раз спробував крафтовий сир, на її думку, уже навряд чи повернуться до споживання цього молочного продукту, виготовленого промисловим способом. Сама Тетяна може розрізнити їх навіть із заплющеними очима — на смак, запах.

Вона не просто бачить своє майбутнє на Батьківщині, а й твердо вірить, що після закінчення цієї війни на нашу країну чекає велике майбутнє. «Мені й американці говорять, що Україна невдовзі стане тією країною, куди, поміж інших, і їм захочеться переїхати», — оптимістично заявляє Тетяна Дядечко насамкінець.