Каховська катастрофа: спроба перших підсумків і попереднього прогнозу

Те, що сталося о 2.50 ранку 6 червня, потрібно було очікувати. Адже ще з жовтня минулого року було відомо, що водозливну греблю і турбінні зали Каховської ГЕС заміновано окупантами.

А неодноразові удари рашистів по різних греблях на Донеччині й Дніпропетровщині (особливо пам’ятні — по гідротехнічних спорудах Кривого Рогу торік 14 вересня, що мали на меті підтопленням берегів Інгульця зупинити український наступ на Херсон) не лишали сумнівів: окупанти не спиняться за потреби перед ще однією катастрофою такого штибу.

Єдине, що начебто було певною гарантією безпеки для Каховської греблі, — це те, що спуск рівня водосховища нижче позначки 13,7 метра автоматично означав би зупинку надходження води до Кримського каналу.

А саме «відновлення» стабільного водопостачання пів­острова російська пропаганда підносила для внутрішньої аудиторії як один із найголовніших позитивних результатів «СВО».

Проте страх перед українським наступом виявився настільки сильним, що змусив знехтувати й цією пересторогою. І хтось на дуже високих рівнях російського командування віддав наказ на злочин такого ж масштабу, як і 82 роки тому, коли радянські війська, відступаючи, висадили в повітря греблю Дніпрогесу (про людські втрати, спричинені тією катастрофою, досі точаться дискусії серед істориків).

Хто винен?

Так само очікувано росіяни звинуватили у вибуху... Україну. Російську заяву, виголошену з трибуни безпомічної ООН, миттю розтиражували по всьо­му світу різного штибу крайні праві, крайні ліві та й просто корисні ідіоти (яких у жодній справі ніколи не бракує).

Проте немає жодного сумніву, що греблю підірвали таки росіяни. Про це переконливо свідчить характер підриву в двох місцях: на водозливі, понад 100 метрів якого зруйнувалися одразу (і це руйнування стрімко ширилося потім і на сусідні секції), і в турбінному залі. Жоден ракетний удар накоїти таке був би не здатен. А «українські диверсанти» проникнути на контрольовану росіянами греблю не могли за означенням.

Навіть далеким від військової справи людям зрозуміло, що Україна просто не мала технічної можливості завдати таких пошкоджень. Ми всі пам’ятаємо охайні дірочки, які лишали сняряди «Хаймерсів» на полотні Антонівського мосту. Але сам міст стояв (і навіть обмежено використовувався для проїзду) аж до того моменту, як його було висаджено в повітря росіянами при відході з Херсона.

Можливо, наказ на підрив і не віддавав особисто путін. Схоже, планували вибух меншого масштабу (про це начебто свідчать радіоперехоплення: російських вояків попереджали про можливість невеликого підтоплення, яке швидко минеться).

Напевно, російські командувачі, панічно боячись українського наступу, просто хотіли створити потужну хвилю, як вісім місяців тому на Інгульці, але не мали наміру спускати водосховище нижче від рівня входу до Кримського каналу (таку версію, зокрема, озвучили і в українському ГУР).

Проте чи то бетонні конструкції водозливу греблі сталінських часів виявилися не такими міцними, як передбачалося, чи то сила вибуху виявилася більшою від розрахованої. Хто сказав, що мінери в ерефії такі вже вправні і здатні закладати вибухівку розумно й дозовано?

Адже є аналогічні випадки, починаючи від таємничого знищення мирних багатоповерхових будинків, яке відкрило путіну шлях до президентства. Там завжди діяли за принципом: чим більше, тим краще.

Через кілька днів надійшли й перші документальні докази російської провини. Радіоперехоплення зафіксувало розмову орків, де прямо говориться про роботу російської диверсійної групи.

А кримський блогер-зрадник Таліпов необачно на весь світ спростував як неправдиву інформацію про втрати через хвилю в російській передній лінії: виявляється, о 3-й годині ранку 6 червня росіян на дніпровських островах нижче від греблі вже не було. Отже, вони заздалегідь отримали від командування повідомлення про підготовку вибуху.

Але й до того Білий дім та інші демократичні уряди чітко заявили: у катастрофі однозначно винна росія, бодай тому, що саме вона розпочала вторгнення в Україну.

З певним запізненням, але відреагували й екологічні активісти, починаючи зі знаменитої юної шведки Грети Тунберг. Почали крутитися й іржаві коліщатка структур ООН: тут оголосили, що готові разом з Україною розпочати евакуацію з затопленого лівобережжя Херсонщини, на яке припав найстрашніший удар.

Проте далі намірів не пішло: як визнав заступник Генсека ООН з гуманітарних питань Мартін Гріффітс, він іще 7 червня звертався до посла росії сумнозвісного небендзі. Але позитивної відповіді, звісно, не отримав. А 11 червня росіяни обстріляли в спини евакуаційний човен, яким вивозили людей з лівобережжя. Трьох мирних мешканців було вбито, ще десятьох поранених доправлено до лікарень Херсона...

Що відомо про масштаби втрат

Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба одразу ж назвав наслідки злочину російських військових наймасштабнішою рукотворною екологічною катастрофою нашого часу.

Весь світ облетіли апокаліптичні кадри повені, що стрімко змиває все на своєму шляху, несучи меблі, автомобілі, свійських тварин, цілі будинки й навіть труни з небіжчиками з розмитих прибережних кладовищ.

В об’єктиви потрапила робота героїчних українських рятувальників, які з ризиком для життя під обстрілами вивозили людей із затоплених кварталів Херсона (де під воду пішов цілий місцевий Поділ — мікрорайон Корабел), Херсонщини та Миколаївщини.

Трохи пізніше почали з’являтися кадри, як навіть до одеського морського узбережжя течія прибиває уламки того, що ще недавно було людським житлом. З’явилися і зворушливі розповіді про херсонського цуцика, який примандрував до Одеси по морю на дошках і був відправлений до ветклініки, та про оленицю з дніпровських плавнів, яка на плавучому острівці дісталася до одеських степів. На жаль, переважній більшості чотирилапих пощастило менше. А головне — загинуло багато людей…

Надійшло повідомлення про двох бійців, яких течія затягнула під баржу під час рятувальної операції, про жінку, яка загинула в Снігурівській громаді Миколаївщини від хвилі, що піднялася вгору Інгульцем. Станом на 10 червня пройшла інформація про 5 загиблих і 27 пропалих безвісти.

Але ці цифри, по-перше, не остаточні (11 червня пропалих безвісти стало вже 35, і з них 7 дітей), а по-друге, не відображають масштабів втрат на окупованій лівобережній Херсонщині, де ситуація значно гірша і де потерпілих мешканців ніхто організовано не рятував. Не включає вона і даних про число загиблих військових-рятувальників.

Восьмого червня рівень води, піднявшись у Херсоні майже на 6 метрів, почав поволі знижуватися (на 8.00 11 червня він становив уже 4,18 метра). Тому стало можливим підбиття попередніх підсумків трагедії.

На правобережній Херсонщині підтопленими виявилися 33 населені пункти (майже чотири тисячі будинків), на Миколаївщині — 31 населений пункт (переважно вгору за течією Інгульця). У самому Миколаєві вода піднялася майже на метр.

Із підтоплених територій правобережжя було сумарно евакуйовано понад три тисячі мешканців (з цієї цифри видно, що всі, хто мав хоч якусь можливість лишатися, вирішили таки перебути біду на місцях).

На Херсонщині вже відомо про виведені з ладу водозабори та системи водовідведення, 162 підтоплені трансформаторні підстанції, через що знеструмлено 15 тисяч споживачів (і ще дві тисячі — на Миколаївщині).

Але завдяки героїчним зусиллям енергетиків та комунальників навіть у найкритичніші дні більшість мешканців постійно обстрілюваного Херсона залишалися зі світлом і питною водою.

Проте значно гірше виявилося з цією питною водою вище від підірваної росіянами ГЕС, на Дніпропетровщині. І раніше всім було відомо, що зниження рівня води у водосховищі від нормативної позначки в 16 метрів до рівня в 13 метрів робить сухими більшість водозаборів (а цю позначку було теж перейдено ще 8 червня).

Як наслідок, станом на 10 червня водопостачання зникло в майже 90 тисяч абонентів у 26 населених пунктах Дніпропетровщини (під ударом опинився і півмільйонний Кривий Ріг, 70% водопостачання якого забезпечувала саме вода з Каховського водосховища).

І масштаб цієї проблеми найближчим часом лише збільшуватиметься. На 8.00 11 червня рівень води біля Нікополя, який до катастрофи тримався на позначці 16,5 метра, становив уже лише 9,35 метра і продовжував знижуватися зі швидкістю приблизно метр на добу. Тому, за оголошеними вже оцінками ООН, значні проблеми з водопостачанням відчули або відчують найближчим часом понад 700 тисяч мешканців українського півдня.

Екологія і сільське господарство

 Тільки збільшуватиметься й масштаб екологічних проблем. Нацпарк «Нижньодніпровський» на Херсонщині цілковито пішов під воду, і тут після сходу води фактично заново мусить відновитися все біорізноманіття (що в кращому разі забере тривалий час, а в гіршому — тут утворяться зов­сім нові, значно примітивніші екосистеми без багатьох видів).

Знищено унікальний єдиний в Україні державний розплідник осетрових у Білозерці. Підтоплено значні площі заповідного Кінбурнського півострова. Значно меншою за масштабами, але емоційно дуже гіркою була історія загиблого зоопарку «Весела діброва» в окупованій Новій Каховці.

Навіть в Одесі зафіксовано не бачені тут досі рівні опріснення (солоність зменшилася майже втричі) та замулення морської води внаслідок безпрецедентного за обсягами надхо­дження річкової.

Натомість вище від зруйнованої греблі на багато метрів уже впала вода в нацпарках «Великий Луг» і «Кам’янська Січ». Повернення до колишніх мальовничих плавнів тут, скоріш за все, не відбудеться.

Натомість реальною, з огляду на загальне зменшення водності Дніпра за останні 70 років, стане тут загроза опустелювання. В інтернеті вже з’явилися численні фото оголеного колишнього дна водосховища з незліченною кількістю загиблої риби, яка вже починає гнити.

Санітарні проблеми після сходження води теж будуть дуже тяжкими. Адже гнитиме не тільки риба, а й вміст залишених у затоплених оселях холодильників, трупи домашніх, свійських та диких тварин.

А подекуди — й трупи людей, загиблих від повені чи вимитих із місць останнього спочинку на прибережних кладовищах. А це все (тим більше в умовах браку чистої води) створює й серйозну епідемічну загрозу.

Важкого удару завдано сільському господарству. Майже все овочівництво лівобережної Херсонщини та частини Запоріжжя було прив’язане до зрошувальних систем Північно-Кримського та магістрального Каховського каналів. Уже зараз зрозуміло, що аж до відбудови зруйнованої ГЕС (а точніше — до побудови її наново) ці канали залишатимуться сухі.

Вага Херсонщини в українському овочівництві була визначальною. Саме тут вирощували понад третину наших баклажанів і баштанних, а також майже 10% так званого «борщового набору».

Але слабенькою розрадою є те, що національної катастрофи тут, однак, не станеться: торік, коли майже вся Херсонщина була окупована, Україна прожила, задовольняючись продукцією інших регіонів.

А цього року (попри величезні проблеми з розмінуванням) ми одержимо хоча б якусь продукцію херсонського правобережжя (де полив забезпечується вже Інгулецькою системою каналів).

Звісно, втрати не обмежаться овочівництвом. Різко скоротиться й вирощування рису (основним регіоном тут залишатиметься, як і торік, південь Одещини з мережею своїх зрошувальних систем, прив’язаних до Дунаю).

Зрозуміло, що це позначиться на цінах на вітчизняному споживчому ринку, хоч експерти заспокоюють: драматичного підвищення тут най­ближчим часом не відбудеться.

Але в світовому масштабі ціни на збіжжя через підрив Каховської ГЕС неминуче зростуть, і заступник Генсека ООН Мартін Гріффітс уже закликав до цього готуватися.

Українці від вчиненого росією потопу рятували людей і тварин.
Фото Сергія Коровайного облетіло всі медіа.

Великих і непоправних збитків зазнала культурна спадщина. Очевидно, назавжди знищено низку археологічних пам’яток національного значення, що стосувалися литовської і козацької доби.

Адже місце Олешківської Січі (1711—1728), заснованої козаками-прибічниками Мазепи на землях Кримського ханату, теж потрапило в зону затоплення. Знищено унікальні рештки побудованої князем Вітовтом Тягинської фортеці XIV-XV століть, що була пам’яткою спільної історії українців, литовців і кримських татар.

Немає вже хати-музею Поліни Райко — талановитої народної мисткині, яку називали Марією Приймаченко українського півдня, і хати-музею Остапа Вишні, куди письменник любив приїздити відпочивати в останні роки життя...

Загнала росія себе
в геостратегічну пастку

Далекосяжні наслідки для середовища людського проживання, економіки, сільського господарства, екології напряму пов’язані з тим, на якому рівні стабілізується рівень води вище від зруйнованої греблі.

Щоб спрогнозувати це, треба було б дослідити зруйновані залишки бетонного водозливу під водою. Але це зараз неможливо, місце катастрофи перебуває під вогневим контролем росіян.

Перший прогноз, озвучений керівництвом Укргідроенерго за кілька годин після катастрофи, полягав у тому, що водосховище повністю «спрацюється» протягом двох-чотирьох днів і ми отримаємо ситуацію, яка була 1952 року, до початку його заповнення (з тією відмінністю, що водність Дніпра була тоді суттєво більшою, а тектиме він тепер не між мальовничих очеретів, а між бруду, намулу й гниття).

Подальший розвиток подій вніс корективи: схоже, підводні конструкції дамби таки до нульової позначки не зруйновані й падіння води зупиниться на певному низькому рівні. Було оприлюднено цифру в три метри (що означало б збереження лише невеличкого озера в безпосередній близькості до зруйнованої греблі розміром десь 2 на 20 км).

Але динаміка сповільнення падіння рівня води дозволяє сподіватися на дещо оптимістичнішу оцінку приблизно у 4-6 метрів. Це означає, що принаймні в межах Херсонської області якісь залишки водосховища збережуться.

Але принципово це нічого не змінює, адже такий рівень буде значно нижчим від водозаборів, які забезпечували 70% води для півмільйонного Кривого Рогу та всю воду для Покрова й Марганця.

І тому уряд уже виділив 2,4 млрд гривень для термінового будівництва альтернативних водогонів. Будувати їх потрібно дуже швидко, бо запасів води для Кривого Рогу вистачить приблизно на півтора місяця, після чого в місті потрібно буде запроваджувати режим найжорсткішої економії води.

Так само сухим залишиться не лише Кримський канал, а й уся іригаційна система лівобережної Херсонщини й півдня Запоріжжя (що фактично означатиме колапс сучасного сільського господарства на цих землях).

У цьому сенсі зрозуміло ще одне: віддавши наказ висадити в повітря Каховську греблю, росія сама себе загнала в геостратегічну пастку. Адже ті території українського півдня, про анексію яких оголосив рашистський режим, на багато років зробилися малопридатними для проживання. Повернення їх до життя можливе тільки за умови відтворення водосховища Каховської ГЕС, на що росія вочевидь неспроможна навіть за песимістичних для України сценаріїв розвитку подій із контрнаступом.

Поки не зовсім зрозуміло, наскільки зросли ризики для Запорізької АЕС (яка й так перебуває в зоні надзвичайного ризику). Начебто ресурсів ставу-охолоджувача (де вода за дамбою далі тримається на позначці в 16,5 м) має з лишком вистачити для потреб охолодження станції в її нинішньому «заглушеному» стані, який не веде до великого випаровування. Але дамбу цього ставу може бути зруйновано значно простіше, аніж греблю водосховища.

Знов-таки, начебто в росіян немає сьогодні підстав її руйнувати. Але відносно спокійно видихнути, однак, можна буде тільки тоді, коли станція перейде під контроль ЗСУ, а фронт буде відсунуто далеко від неї.

Чи будуватимуть нову ГЕС?

В інформаційному просторі прозвучали вже думки: а може, зруйновану ГЕС відбудовувати взагалі не варто?

Хоча роль Каховської ГЕС в енергосистемі України була невеликою (попри величезну площу водосховища, потужність станції становила лише 335 МВт — на третину менше, аніж у Київської ГЕС), її роль у регулюванні водного балансу важко було переоцінти.

Залишати Дніпро на цій ділянці в стані колишнього Великого Лугу означатиме приректи на хронічне безводдя велику частину українського півдня і поховати транзитне судноплавство від Києва до Чорного моря, яке відігравало велику роль в аграрному та металургійному експорті України.

Але будівництво Каховської ГЕС у 1950-ті було справою всієї велетенської тоталітарної дер­жави з дармовою робочою силою. (Натяки на те, як це реально відбувалося, можна знайти в підневільній Довженковій «Поемі про море»). Чи вистачить на це ресурсів знекровленої війною України (навіть за суттєвої міжнародної допомоги) — питання поки відкрите.

Адже йтиметься не про відбудову (відбудовувати вже нічого), а про будівництво нової ГЕС на місці зруйнованої старої. Вартість такого проєкту, за найскромнішими оцінками, становить 2 млрд доларів, а його реалізація розтягнеться щонайменше років на п’ять.

Причому починати цю реалізацію можна буде тільки після завершення бойових дій. Інакше скупчення людей і техніки на будівельному майданчику стане легкою мішенню для російських ракетних ударів, не говорю вже про те, що місце майбутньої перемички розташоване сьогодні просто на лінії фронту.

Тому вже зараз треба розробляти реалістичні плани того, як на середньострокову кількарічну перспективу український південь (і той, що перебуває під контролем України, і той, який іще треба визволити від ворожої окупації) житиме в умовах найжорсткішої економії водних ресурсів. Можливо, вже сьогодні слід передбачити можливості добровільного переміщення частини активного населення до інших, благополучніших у цьому плані регіонів (брак трудових ресурсів ще довго відчуватиметься скрізь).

Годі казати, що все це можна зробити правильно лише на підставі продуманого наукового аналізу. Тому при урядовій комісії, яку очолює прем’єр-міністр Денис Шмигаль, уже сьогодні варто створити міжвідомчу робочу групу провідних науковців з академічних інститутів та університетів для оцінки масштабів катастрофи й вироблення найоптимальніших сценаріїв мінімізації її наслідків у найближчій перспективі та всебічного відновлення великого регіону — в подальшій. Її співголовами могли б стати один із віцепрем’єрів і президент НАН.

При самій НАН таку робочу групу вже створено, але цього явно недостатньо, бо, наприклад, провідних фахівців з іригації в Україні зосереджено саме в інститутах Національної академії аграрних наук та в профільних вишах.

За злочини москва нарешті має відповісти

Сімдесят років тому комуністична система вчинила злочин проти мешканців українського півдня, яких було брутально вигнано з рідних домівок, а їхнє звичне середовище проживання — безжально знищено (у наступні два десятиліття цей злочин було повторено ще п’ять разів при будівництві решти ГЕС Дніпровського каскаду).

Але відтоді змінилося кілька поколінь, і нові люди тяжкою працею облаштували нове середовище проживання, — попри всі недоліки, часом доволі красиве й привабливе. У рукотворних морях навчилися ловити рибу, вода звідси пішла на зрошення не родючих доти степів, а широчінь рукотворних морів здатна була милувати око своєю величчю.

Таким південь України надовго залишиться в пам’яті нинішнього покоління. Автор цих рядків завжди пам’ятатиме могилу Івана Сірка в Капулівці на тлі хвиль неозорого Каховського моря, напівзатінок і вологу прохолоду Каховського шлюзу (проходити який довелося майже чверть століття тому на яхті «Лелітка» разом з легендарним капітаном Валерієм Петущаком — першим українцем, який іще в 90-ті обійшов на цій яхті навколо земної кулі), залиті сонцем привітні зелені вулиці Нової Каховки і потужні джерела смачнющої холодної води, які били на лівому березі Дніпра нижче від міста (тепер вони, напевно, теж зникнуть — бо підживлювалися фільтрацією води з розташованого вище водосховища).

Сьогодні внаслідок чергового злочину москви нащадки тих, чиє життя перехарамаркали в 1950-ті, вже вкотре пережили трагедію, і звичне для них середовище проживання, виявилося теж безповоротно зруйнованим.
Тому ця катастрофа має для нас не лише емоційну, а й екзистенційну складову. І тут доречно процитувати написаний 6 червня вірш чудового поета Станіслава Чернілевського (його синові Ільку, теж талановитому поетові, який поліг торік у травні під Авдіївкою, 10 червня 2023 року виповнилося б 32):

О, виплодки кремлівської утроби,
песиголовці гіршої з держав,
немає в світі лютої хвороби,
якої б я вам, суки, не бажав.

Іржава розумова кахексія
вам виїла довбешки до повік.
Я від одного назвиська «росія»
здригатимусь прокльонами весь вік.

До крові з жил, до печінок і нирок
в ненависті ніщо не попущу:
Син Божий не судив, та я вам вирок.
Господь прощав, та я вам не прощу.

Допоки в світі жінка й чоловік,
о будьте, суки, прокляті вовік!

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, професор