«Усі ми разом загинули в один день...» У Полтаві відкрилася фотовиставка «Втрачене дитинство»

На світлинах вони усміхнені замріяні, щасливі. І ще всі живі.

«Привіт! Я — 5-річний Кирило, або по-іншому — наймолодший із «богатирів Прийменків». Коли моя матуся дізналась, що втретє вагітна не омріяною донечкою, а мною, вона багато плакала. Рідні та друзі заспокоювали маму, говорили, що вона навіть не уявляє свого щастя: троє синів — це скарб. Усі ми разом із мамою, татом і бабусею загинули в один день. Врятуватися вдалося лише нашому песику Чакі, якого я обожнював».

«Усім привіт! Я Артем, мені за кілька місяців мало виповнись 16 років, я мав стати зовсім дорослим та самостійним, але в березні російська ракета розбомбила наш дім. Моя сім’я — мама, татко, два молодші брати та бабуся — загинули разом зі мною. Напередодні збирались евакуюватись із Сум, вже напоготові стояли валізи, але ми не встигли».

«Привіт. На цьому фото ви бачите не мене, а моїх маму та татка. Вони такі усміхнені та щасливі. Мама завагітніла мною, їхнім омріяним дитям, лише через кілька років. Але порадіти моєму народженню не встигли. 17 жовтня дрон, запущений ворогом, у Києві влучив у будівлю, де жили мої батьки. При розборі завалів рятувальники знайшли їх в обіймах одне одного. А у животику застигло моє життя. Того дня від атаки загинуло п’ятеро людей, шостим, ненаро­дженим, був я...».

Це лише три щемливі дитячі історії, перекреслені жорстокою війною, представлені на фотовиставці «Втрачене дитинство», яка символічно відкрилася 1 червня, на Міжнародний день захисту дітей, у Полтавській обласній бібліотеці ім. І. П. Котляревського. Кожна написана від імені першої особи і звернена особисто до кожного з нас. Загалом цих історій 23.

...Алісі Перебийніс було 9, коли вона загинула під мінометним обстрілом російської армії під час евакуації з Ірпеня.

Життя 15-річної Ані Фігурної відібрала російська ракета, що влучила в житловий будинок у Дніпрі.

Артемко Корнійчук не дожив і до двох: у його дім у Кривому Розі поцілила ворожа ракета.

12-річна Вероніка Куц загинула під час евакуації родини з Ягідного, що на Чернігівщині.

Однорічні Ніколь і Денис Дейнеки та їхній 14-річний дядько Володимир Ободзінський загинули під час бомбового удару в своїй оселі в селі Юрівка на Житомирщині.

В’ячеславу Ялишеву було 14. Він біг попередити літніх сусідів про обстріл в Одесі, коли від вибуху його накрило брилою.

Денису Котелевичу було 9 років. Він загинув від розриву російського снаряда у парку Зеленодольська, що в Дніпропетровській області.

Дмитрові Усу навічно 10. Він ховався з батьками в під’їзді будинку в Чернігові, коли уламок ракети влучив йому в голову.

8-річний Кирило П’яхін разом із родиною евакуювався до Вінниці, де, на жаль, загинув у момент ракетного удару по центру міста.

9-річний Микита Левченко спав у своєму ліжечку в Запоріжжі, коли російська ракета прилетіла в його будинок.

Ростиславу Пічкуру було 13, коли під час евакуації з Київщини росіяни обстріляли його і рідних з танка...

На жаль, з початку повномасштабної війни російська армія вбила вже 485 дітей і ще 1 тисяча 5 отримали поранення різного ступеня важкості.

За словами завідувачки відділу обласної бібліотеки Ніни Климко, матеріали для виставки надіслала Платформа пам’яті «Меморіал», яку навесні 2022 року створила Агенція медійного росту «Або».

Журналісти цієї платформи розповідають про цивільні жертви та військові втрати України у війні росії проти українського народу, щоб про це знав світ. Мета виставки — зберегти пам’ять про дітей, яких убила війна, розповісти про кожну втрачену особистість, яка не змогла в повній формі насолодитися цим життям.

Фотовиставка «Втрачене дитинство» була підготовлена до річниці повномасштабного вторгнення. Її вже презентували в Польщі, Ізраїлі, Новій Зеландії, а також у бібліотеках інших міст України. У Полтаві вона експонуватиметься до кінця червня.

Водночас такі ж виставки 1 червня були презентовані в Харкові, Львові, Дніпрі, Тернополі, Чернігові, Чернівцях.