Яка ціна диплома,чи ставлять хороші оцінки без належних знань і до чого це призводить: шукаємо відповіді

Нещодавно призначили нового міністра освіти, а це є у певному сенсі сподіванням на чергову можливість виправити ситуацію в галузі. Чи змарнуємо її вкотре?

Відновлюване джерело... корупції

На жаль, є таке джерело. І називається воно «українська освіта». Щороку вона продукує, випускає в життя близько 600 тис. випускників шкіл і 400 тис. випускників університетів — гігантське поле для недоброчесних. Вважаєте, що перебільшую і «не на часі»? Давайте розбиратися.

Почнемо з успіхів на антикорупційному фронті. Так, ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання) навчальних досягнень випускників загальноосвітніх навчальних закладів України майже перекрило значну статтю «доходу» корупціонерів від освіти. А кажемо «майже», бо весь час знаходяться добродії, яким хочеться ЗНО відмінити.

А тепер відкриємо таємницю для академічно недоброчесних батьків. Хоч як важко інколи пройти ЗНО дитині, але ще важче — звільнити студента, який/яка погано вчиться!

Іде викладач до декана: «От такий/така-то не встигають. Я багато приділив уваги, результатів немає». І той декан, як правило, відповідає: «Хочете відрахувати? Та врахуйте, що підрубаєте гілку, на якій сам/сама сидите. За кожного студента нам ідуть гроші. Не прийдуть — будемо вас звільняти». Кажуть, це недавній міністр освіти пан Шкарлет таке вигадав — «Гроші йдуть за студентом»... Не прийдуть гроші — геть професора!

Особливо таке стосується іноземних студентів. На жаль, більшість приїздить до нас просто купити диплом. Вони платять гроші університету, десь 2 тис. доларів за рік. І така «ціна диплома» набагато менша, аніж в академічно доброчесних державах. У моїй групі був студент з Алжиру, який два роки взагалі не складав жодного іспиту, та його тримали, бо платить. Питання: сприяє таке іміджу й авторитету нашої країни? Чи посилює наш імідж корупціонерів?

Ще одна «стаття доходу» — так звані «вечірники» та «заочники». Для порядного викладача це головний біль. Бо треба закривати очі на те, що ці студенти у більшості не знають нічого. І не хочуть знати. Проте для хабарників це — золотий клондайк. Бо «хочеш оцінку — неси». І несуть, і беруть...

Варто зазначити, що звичайна середня школа поставляє до ВНЗ непоганий «корумпований матеріал». Діти вже навчені батьками: «Не подаруєш вчительці/директору — то й оцінки не матимеш». Працювати такі діти не навчені. Саме такі часто-густо ставлять викладачеві запитання напередодні іспиту: «А що треба, аби здати?».

Банальна відповідь викладача — «Знати!» — їх не влаштовує. Ба більше, такі студенти заважають й іншим, добросовісним, які прийшли по знання. Вони відволікають одногрупників, бо вже втратили ідею і логіку заняття, і «мудрістю» своєю діляться: мовляв, ти бачив, що я не вчив, я не мучився, як ти, а оцінку маю.

Нам боляче називати науку і освіту, яким віддано все життя, «відновлюваним джерелом корупції». Однак саме освіта безперервно постачає кадри на всі без винятку пости у державі, «свіжу кров», — і тому якість фахівців є визначальною. Й освіта має, на зразок печінки в організмі, забезпечувати чистоту цієї крові.

Чому німецькі школярі відпочивають лише на канікулах

До академічно доброчесних зараховують такі країни: Німеччина, Франція, Англія, США тощо. За всі не скажемо, а деякі вивчали спеціально, скажімо Німеччину та США. Саме тут існує доволі унікальне поняття allgemeine Schulpflicht, пояснення якому можна знайти у німецькій та англійській Вікіпедії. Й означає воно не лише «обов’язок батьків віддавати дітей до школи», що є демократичним завоюванням усіх розвинених країн за останні 200 років, а дещо більше — обов’язок дітей її відвідувати.

Буває сьогодні, що українські біженці — мати чи батько — йдуть до німецької школи з наміром забрати дітей на кілька днів відвідати, як у мирні часи, гірськолижний курорт. Їм у відповідь: «У нас Schulpflicht, дитина зобов’язана в цей час бути (і працювати!) у школі». На наш погляд, це свідчення того, що дітей вчать працювати та бути відповідальними.

Так, в усіх європейських країнах освіта є обов’язковою. У нас, однак, батьки інтерпретують цю обов’язковість так, що саме держава та вчителі зобов’язані пектися про їхню дитину до дванадцятого класу, а потім зобов’язані викладачі вишу — до 5-го курсу університету.

Переходимо до університету. Гасло «Гроші йдуть за студентом» принципово помилкове для освіти, хоча є правильним для медичного обслуговування із зазначенням споживача послуг — пацієнта. Перефразуємо у застосуванні до виробництва: тоді казатимемо «Станки йдуть за робочим»? Стає зрозумілим, що таке виробництво створюватиме те, що захоче сам працівник, а не те, на що здатен верстат і що потребує суспільство.

Таким «станком» для освіти, тобто засобом навчального виробництва, є не студент, а той, хто може його навчити, передати знання та навички, — викладач. І те гасло має звучати як «Гроші і студенти йдуть за професором!». Тобто, саме викладачів ми маємо берегти і надавати їм усілякі можливості. Далі ми покажемо, як це реалізовано у світі.

Для чого всім навчатися 12 років?

Які реформи освіти зробило МОН? Якщо коротко, то повністю дієвих — жодних. Переважно лише зчиняло галас. Бо лише мавпування, бездумне мавпування — «реХворма», а не якісні перетворення. Дійсно, у Німеччині є школи з 12-річним навчанням, гімназії називаються.

Та беруть туди далеко не всіх дітей, лише тих, хто хоче і, головне, МОЖЕ піти потім в університет — таких близько 44%. Решта вчаться в Realschule або Hauptschule, або Secondary school 10 років та мають шанси на університет лише за особливих умов.

Та й наприкінці гімназії не всі ще здають успішно так званий Abitur (про іспити далі окремо)! Тож навіщо знову протягується в Україні «всєобщєє равєнство»? Саме це призводить надалі, вже в університеті, до того, що невмотивовані до навчання діти «корумпують» талановитих!

Може, і в Україні ввести два-три типи шкіл з різними термінами навчання — одна школа готує до університету майбутню наукову і політичну еліту, інша — до практичної діяльності у народному господарстві? Хіба останнє соромно? Очікуємо, що багато учнів дякуватимуть. І варто запозичити іншу хорошу річ — різні терміни канікул у регіонах країни. Цим зменшимо навантаження на транспортні потоки.

Варто констатувати, що прогрес у шкільній освіті все ж таки більший, аніж в освіті вищій. Принаймні тут діє ухвалена 2016 року рішенням колегії МОН Концепція «Нової української школи» (НУШ). У ній: «створити школу, в якій буде приємно навчатись», «до якої приємно ходити учням. Тут прислухаються до їхньої думки», «вчителі мають працювати за іншими підходами», «Учитель — це людина, на якій тримається реформа», «Має запрацювати принцип «гроші ходять за вчителем» тощо. Правильні принципи, особливо поділяю останній! Але якби ще справа дійшла до реалізації на практиці.

Варто похвалити МОН за каденції Лілії Гриневич. Тоді оголошували, що забезпечать школярів електронними книжками. Це такий легенький спеціалізований комп’ютер, який вмістить не менше тисячі підручників і книжок у PDF-форматі.

Ото була б справжня революція в освіті, якої й на Заході ще не відбулося! Батьки були б щасливі, що полегшують тяжкі ранці школярів. Та й міг би бути поштовх вітчизняним виробникам комп’ютерів. Але приходить у МОН нова «мітла», і все починається з нуля...

Яких учителів «на руках носять»?

Згадаймо тепер сільську (хоч і закінчила головний університет країни!) вчительку історії і світової літератури з 33-річним стажем, яка створила 600 (шість сотень!) сторінок в українській Вікіпедії (скажімо, про найвидатнішого китайського поета Лі Тай-Бо), переможницю всеукраїнських конкурсів «Вчитель року»-2007 та 2020, лекторку освітньої платформи «На урок», яка входить у топ-50 національного конкурсу для вчителів-інноваторів Global Teacher Prize Ukraine 2019 та Teacher Innovation cup 2020, тощо, тощо.

Як мають ставитися до неї наші реформатори шкільної освіти? Носити на руках! Берегти! Ні, не можна — бо вона ще сертифікована тренерка Microsoft, авторка освітніх проєктів для педагогів «Школа ІКТ», «З думкою про учня», «Учительська світлиця», «Записник сучасного учня», «Сімейна педагогіка» — і це ще не все! Ну як таку дозволити у «парафії» (пробачте, у Міністерстві освіти), яку очолював пан фальсифікатор професор С. М. Шкарлет? Тому вчительку звільнили зі школи за — уявіть собі — «аморальну поведінку»!

Пане новий міністре освіти, тримаймо це «кейс» під контролем!

Вимоги до студентів дуже жорсткі — щоб незашкодити економіці

Вищій школі непогано б запозичити принципи у НУШ, щоби перефразувати: «університети, в яких приємно навчатись», «до яких приємно ходити студентам, тут дослухаються до їхньої думки», «викладач — це людина, на якій тримається реформа».

Така мрія зовсім не означає правоту декана, який захищає (з матеріальних міркувань) недобросовісного студента. На Заході вимоги до студентів дуже жорсткі — інакше потурання зашкодять майбутній економіці.

Списати там неможливо, за списування чи-то за плагіат кажуть «до побачення». Так звані вечірнє чи заочне навчання там існують, проте — слугують державі, якості освіти, а не збагаченню недобросовісних викладачів.

В усьому світі розуміють, що молоді важко обирати майбутню професію «на все життя», що молодість має право на помилку. З цієї причини у західних університетах надають можливість на гнучке навантаження студентів — один здатен засвоїти весь матеріал за три чи два роки, іншому потрібно шість-вісім.

Тому декану можна не поспішати звільняти неуспішного студента, а ефективніше — надати триваліший термін навчання, можливість піти попрацювати (т. зв. практика) та відновити навчання через рік-два. Зрозуміло, що такі права декану має надати МОН, запровадивши реформу по-справжньому.

Студентській молоді допоможе також вільний вибір дисциплін. Власне, в західних університетах не існує поняття «група», як у нас. У наші студентські групи багато хто ходить за компанію — є в кого списати, є з ким розважитися. На Заході студент зустрічається з одним контингентом на лекціях професора Х і зовсім з іншими співстудентами — у професора У. Ба більше, кожен студент сам формує власну освітню траєкторію, наприклад, «Математичне моделювання процесів» і «Історія» або «Фізика» та «Іноземна мова». То вже технічні деталі, чи отримає вона/він два дипломи, чи єдиний з усіма оцінками.

Власне, у нас також уже говорять про «Індивідуальні освітні траєкторії». Навіть знаємо досвід їх упровадження в Національному авіаційному університеті. Тут наробили різноманітні курікулуми, та запропонували студентам обрати... лише один усією групою!

На перешкоді стали міжкафедральні бар’єри: «оберуть не наше — нас звільнять». Крім того, працівники деканатів вважають неможливим відслідковувати кожного індивідуально (це в нашу еру комп’ютеризації?). У німецьких гімназіях, до речі, учнів привчають до «індивідуальної траєкторії» вже на 11-му і 12-му роках навчання; у школах іншого типу цього не потрібно.

З власного досвіду можу засвідчити, що мотивація до навчання в європейських студентів набагато вища за наших. Лише одна вражаюча деталь: західні університетські бібліотеки світяться вогнями ще довго вночі. Ви у нас коли таке бачили?

Антикорупційний клімат у вишах

Можна подумати, що в усьому чиновники від освіти винні. Не станемо заперечувати повністю. Однак запитайте: а чому викладачі мовчать? Ми зараз не про хабарництво —  кричущі випадки корумпованої поведінки викладачів — від асистента до доцента, від професора до зав. кафедри. Звільняти треба таких безжалісно!

Та чи знаєте ви, панове, що на Заході існують закони для протидії корупції саме в освіті? Не знаєте? А взагалі, що ви робите у закордонних відрядженнях, пані та панове з МОНу? Доповідаємо вам наше дослідження «за свій рахунок».

Так, і в нас виникли декоративні відділи запобігання корупції в усіх університетах. Трапляється, «озброєні» найдосвідченішими колишніми працівниками СБУ (а інколи і КДБ). Та перш ніж щось зробити, вони дивляться у рот керівникові вишу. А той виходить з інтересів місцевої мафії. Так-так, не лякаймося цього слова. Адже коли обирають керівника з кількох кандидатів («аякже, у нас демократія, як у людей!»), то вирішують часто: «Цей — наш, серед нас виріс, ми його знаємо, його й обираємо».

Закони ж Німеччини про запобігання корупції в освіті (саме в освіті!) носять системний характер, на відміну від наших законів. Якщо у виші з’являється посада професора або ректора, то закон зобов’язує віддавати перевагу сторон­ньому кандидатові. Аргументація — послабити неформальні зв’язки, мафіозність. Саме це забезпечує подальший антикорупційний клімат у вишах.

Чи вчить університет порядності?

Так, це вже досягнення нашої філософської і юридичної думки — включити в Закон про освіту поняття порядності, академічної порядності. Та воно трактується поки що дуже обмежено, лише як антиплагіат. Важливо, no doubt, — і спільнота вперше побачила якісь наслідки. Про це наразі пишуть багато, тож повторювати не будемо. Є ще щось принципово нове і важливе.

Люди у віці пригадають, як понад тридцять років тому наша комуністична партія (єдина на той момент у країні) обіцяла забезпечити народ продуктами шляхом повороту північних річок на південь.

І майже всі вчені великої країни гаряче це підтримували, отримували нагороди за розробку того проєкту. А коли настала Перебудова, то несподівано виявилося, що всі вони були проти, тримали дулю цьому екологічно загрозливому проєкту. Де тримали? У кишені.

А чому боялися поважні вчені, «доценти з кандидатами», лауреати всіляких премій і нагород? А тому, що всі були на короткому повідку в керівництва. Сьогодні часто теж так само.

У світі справжньої конкуренції (!) існує поняття tenure track position для освітян — щось зовсім нам не відоме. І означає воно, що науковець чи освітянин після певного терміну випробування отримує свою посаду на невизначений термін, практично — до виходу на пенсію.

Такій людині немає чого боятися, вона сміливо висловлює свою думку з будь-якого «небезпечного» приводу, а саме цього не можуть нам дозволити господарі нашого світу.

Варто карати за порушення академічної порядності,
хабарі та плагіат

Є ще принципи, які вищій освіті було б доцільно запозичити у шкільної, а саме: «вчитель повинен отримати свободу дій» та «будь-який учитель чи авторська група може доповнювати (навчальні програми) або створювати свої». Натомість у нас створено НАЗЯВО, яке впливає на «свободу дій».

У Німеччині в кожній із 16 земель — власні закони про освіту і навіть свої програми і підручники — й у цьому відповідь. Думаю, діяльність НАЗЯВО має бути зов­сім іншою і спрямованою не на акредитацію навчальних програм, а на висвітлення кращих практик, на творче змагання викладачів і на їх відзначення за багатьма критеріями.

Освіта демократичної України має суттєво відрізнятися від її організації в нашому колишньому тоталітарному світі. Аби українська освіта відповідала нарешті потребам і вимогам сучасного світу, треба реалізувати кілька засадничих принципів.

1. Повага до викладача (неважливо, школи чи вишу), усіляке обмеження адміністративного керування ним. Створення широкого спектра їх заохочення.
2. Структурне перетворення шкільної освіти, школи різних рівнів і термінів навчання. Повага до учнів, але суворі вимоги до їхнього ставлення до навчання і праці, виховання поваги до чужої (і своєї!) власності — матеріальної чи інтелектуальної.
3. Реалізація принципу «Гроші йдуть за викладачем».
4. Часткова відмова від конкурсів «на заміщення», створення tenure track для досвідчених викладачів і науковців.
5. Підвищення відповідальності студентів і викладачів за принциповість результатів іспитів. Нещадно карати за порушення академічної порядності, за хабарі й за плагіат зокрема. Поширити такий підхід на вечірнє та заочне навчання.
6. Створення можливості індивідуальних освітніх траєкторій (і за термінами, і за «шляхом») для студентів вишів.
7. У вітчизняному Законі «Про подолання корупції в освіті» передбачити заходи протидії мафіозності.
8. Переорієнтування фінансування НАЗЯВО у сфері забезпечення якості вищої освіти з ліцензування на дорадчу діяльність, підтримку і поширення кращих практик вітчизняних освітян.
9. Дати волю творчому Освітянину і Науковцю, захистити її/його від свавілля законодавця і чиновника.

Євген ГАЄВ,
професор НАУ, кандидат фізико-математичних, доктор технічних наук