Від шкарпеток до «кіберкофт»: полтавська команда «Швейної роти» забезпечує одягом поранених військових у лікарнях

«Шиємо, так би мовити, увесь базовий одяг (ми його називаємо «кіберодягом») зі спеціальними пристосуваннями: від трикотажних шкарпеток на липучках (до того ж у нас є жіночки, які виготовляють в’язані шкарпетки на ґудзиках) до натільної білизни, шортів, футболок, штанів, кофт.

А ще — рушники, постільну білизну, різні подушки з ортопедичним ефектом: у формі бублика, валика, підкови, кістки. От нещодавно нам подарували рулон бязі. Водночас, за збігом обставин, в одному з полтавських лікувальних закладів попросили за можливості підкинути підковдри. Тож зараз шиємо 16 підковдр, щоб задовольнити цей запит.

Виготовляємо речі і для фронту:  балаклави, бафи, рукавиці, труси (ми і їм придумали жартівливу назву — «бронетруси») й навіть дощовики (останні дуже затребувані, оскільки весна видалася дощовою, а їхній пошив обходиться в рази дешевше, якщо порівнювати з ціною готового виробу в торговельній мережі).

Та все ж віддаємо перевагу адаптивному одягу для поранених бійців. Бо якщо одяг для військових можна придбати в магазині, то адаптивної одежі для поранених ви там не побачите. Щоправда, заради справедливості варто зазначити, що її вже виготовляють і розкручені бренди, але ціни на такі речі, без перебільшення, «кусаються», — розповідає при зустрічі координатор регіонального підрозділу «Швейної роти» — 28-річна корінна жителька Полтави Олександра Голенко. — Насправді в такому одязі, що має спеціальне призначення, просто гігантська потреба. Бо, на жаль, у всіх медичних закладах нашого міста лікують поранених бійців».

Освоїти пошиття функціонального одягу змусила повномасштабна війна

В її команді десь 25 майстринь. Назвати точну кількість Олександрі складно, бо вона не знає, скільки конкретно осіб охоплені цією ж доброю справою в Полтавському ліцеї № 17, де до пошиття адаптивного одягу для поранених залучені педагоги, технічний персонал, батьки учнів і навіть самі учні. Там є свій координатор — завідувачка господарства Ельвіра Гонтар.

«Ми з нею завжди на зв’язку, — констатує Олександра Голенко. — І якщо є запит з лікарень на адаптивні текстильні вироби для поранених у великій кількості, у такому разі неодмінно підключається дружна команда ліцею № 17. А загалом більшість наших майстринь працює вдома. Це люди різного віку та фаху. До речі, у нашій команді є і внутрішньо переміщені особи, зокрема Тетяна Фесенко — переселенка з Луганська, живе в Полтаві з 2014 року».

Про себе молода пані говорить так: «Я не швачка, а просто мама двох малих синів — нині перебуваю у відпустці по догляду за меншою дитиною. У мене була звичайна швейна машинка, на якій могла пошити елементарні речі для дітей.

До того ж, мій чоловік подарував мені на день народження оверлок для трикотажу. Я навіть не встигла його як слід освоїти, як почалася повномасштабна війна. І ось тут постало питання, як допомогти українській армії, будучи прив’язаною до двох малюків, котрі весь час потребують твоєї уваги. А потім завдяки соцмережам дізналася про волонтерську ініціативу «Швейної роти» «Шиємо «кіберодяг» для поранених».

І от уже майже рік, як і сама долучилася до цього неймовірного проєкту. Зрозуміло, шити перший виріб страшно. Було, строчиш, потім пореш, після цього знову строчиш. А тоді набиваєш руку — і далі все ставиш на потік. До речі, навіть менший син Сашко, якому тільки-но виповнилося два роки, залюбки допомагає мені набивати подушки для поранених штучним ватином та покраяними на маленькі клаптики обрізками тканин (тобто в нас безвідходне виробництво)».

За словами Олександри Голенко, зараз, коли наближається літо,
побільшало запитів на функціональні футболки та шорти.

За словами Олександри Голенко, в їхній команді взагалі немає професійних швачок. Це підтверджує й інша майстриня — 33-річна полтавка Тетяна Бєлова. Хоч вона й швачка, проте за спеціальністю не працювала жодного дня.

Та повномасштабна війна змусила і її освоїти пошиття функціонального одягу для поранених. Молода жінка, котра також має двох дітей (щоправда, шкільного віку) й до того ж працює, зізнається, що зазвичай має час на шитво тільки увечері та вночі.

«Є люди, котрі всі ці моделі розробили й виставили на просторах інтернету як викройки, є й майстер-класи зі створення одежі зі спеціальними пристосуваннями, завдяки яким ми і вчилися. Так само, як і в Саші, у мене не все виходило з першого разу. Та згодом набила руку. Бачте, пораненим потрібні речі, в яких на рукавах замість шва — спеціальна планка з липучками.

Так само й боки штанини не зшиваються, а фіксуються додатковими застібками: тими ж липучками або кнопками, — пояснює Тетяна, показуючи власноруч виготовлені вироби. — Так, усе це незвично. Вирізаючи й пристрочуючи ці липучки, стараємося робити так, щоб вони були менш помітними й не створювали для хлопців найменших незручностей.

У процесі роботи сама вчилася якихось маленьких премудростей. Скажімо, варто звертати увагу на такий нюанс: щоб застібка-липучка не кололася, її треба трішки заокруглити. Окрім усього, поранені висловлюють свої побажання. Коли, наприклад, вони говорять, що їм бракує кишеньки, ми її пришиваємо. У такий спосіб удосконалюємо свої вироби».

Олександра Голенко додає, що за цей понад рік відкритої збройної агресії росії проти України їхній адаптивний одяг пройшов стадії тестування, доопрацювання й переробки. Тож одежа, яку полтавські майстрині шиють зараз, — це вже, можна сказати, стовідсотково досконалий продукт.

Олександра пригадує, як уперше склала всі ці готові вироби до сумок і віднесла їх до відділень хірургії, нейрохірургії, травматології одного з лікувальних закладів Полтави. Тепер у неї налагоджені постійні зв’язки із трьо­ма лікувальними закладами обласного центру. З іншими медзакладами волонтери також намагаються встановити контакт.

«Швейна рота» насамперед має потребу в робочих руках

Тканину учасниці волонтерського проєкту «Швейна рота» купують за благодійні кошти. Використовують різний текстиль, хоч, зважаючи на мінуси синтетики, перевагу все ж віддають натуральному. На запитання, чи завжди вистачає матерії, Олександра Голенко відповідає так:

«Буває по-різному. Як правило, після якогось інформаційного «буму» в соцмережах люди починають донатити активніше. Та ми просимо і журналістів, і блогерів розповсюджувати про нас інформацію не лише для того, щоб зібрати кошти, тканини чи матеріали для шиття, а й щоб зайвий раз нагадати: «Швейна рота» насамперед має потребу в робочих руках. Бо запити на адаптивний одяг, на жаль, не зменшуються.

І, зрозуміло, чим більше буде майстринь, тим оперативніше зможемо задовольняти ці запити. Окрім усього, публікації дають змогу людям, чиїм родичам, близьким потрібен такий одяг, дізнатися про нашу діяльність. Бо загалом ми не лише співпрацюємо з лікувальними закладами, а й задовольняємо індивідуальні прохання».

Полтавські майстрині шиють функціональний одяг повного розмірного ряду. Щоправда, одіж величезних розмірів не відшивають масово (бо вона не настільки затребувана), а більше орієнтуються на конкретні запити щодо неї.

За словами моїх співрозмовниць, зараз, коли наближається літо, побільшало запитів на адаптивні футболки та шорти. От і того дня, коли ми зустрілися, Олександра передала до одного з медзакладів 6 футболок, 8 шортів, 8 трусів, кофту, 10 рушників і навіть куплену надувну ванночку для миття голови лежачим хворим, яку одразу ж пустили в дію.

Коли ж постає питання про загальну кількість виготовлених майстринями виробів, Олександра Голенко принагідно зауважує: якщо не забуває, веде особистий облік їх. За її словами, це роблять і представники головного офісу «Швейної роти» у Дніпрі. Так от, уже перед Новим роком вони нарахували понад 10 тисяч одиниць виготовленого адаптивного одягу для поранених. Що й казати, як для майстринь, котрі працюють у домашніх умовах на звичайній побутовій техніці, це дуже велика кількість.

Олександра передає одяг для поранених бійців до одного зі
стаціонарних відділень медзакладу.

«Нещодавно підрахувала обсяг виготовленого функціонального одягу в особистому списку, то в мене вийшло 840 одиниць. Раніше не могла собі навіть уявити, що стільки шитиму, — зізнається Олександра. — Повторюю: серед нас немає професійних швачок. Ми просто беремо й шиємо. Бо треба щось робити.

Сидіти склавши руки й чекати перемоги — це не для нашої команди. Як бачите, ми придумали й розробили етикетки для одягу зі спеціальними пристосуваннями. На кожній із них вказане й посилання на нашу сторінку в інстаграмі, завдяки чому маємо відгуки від поранених. Зазвичай вони дякують за піклування, пишуть, що були приємно здивовані, отримавши такий незвичайний одяг.

От кілька днів тому до нас звернулася дружина одного захисника, якого перевели з харківського лікувального закладу до полтавського. У нього поранення руки й ноги, а сама жінка живе за 800 кілометрів звідси. Вона попросила для чоловіка адаптивну одежу, зокрема натільну білизну, футболки, штани. Тож я зібрала все це й віднесла йому до стаціонарного відділення медзакладу.

А невдовзі надійшов відгук від того бійця, який висловив нам свою вдячність за те, що зміг одягнутися. Переслала це повідомлення всім майстриням, котрі шили для нього одяг, і їм було дуже приємно. Я б сказала, це свого роду плата нам за те, що ми робимо. І коли приношу до якогось стаціонарного відділення чергову партію функціонального одягу й бачу ходячих поранених захисників у нашій одежі, це як бальзам на душу. У такі миті розумію, що ми робимо щось важливе».

Старший син Олександри Голенко — чотирирічний Іван —  відвідує дитсадок. І от мати одного з його ровесників, довідавшись про те, що Олександра належить до «Швейної роти», написала їй велике повідомлення.

Як виявилося, кілька місяців тому внаслідок ворожих дій був поранений її чоловік. Його привезли до лікувального закладу Дніпра геть голим, бо медики завше розрізають одяг, щоб забезпечити доступ до ран. Пізніше той боєць поділився, що коли йому принесли адаптивний одяг, він почувався просто щасливим.

Учасниці волонтерського проєкту «Швейна рота»
задовольняють ще й індивідуальні прохання родичів,
близьких поранених військових.

«Для нас такі відгуки — найвища нагорода, — ще раз наголошує координатор полтавського підрозділу «Швейної роти». — Не секрет, іноді буває емоційне вигорання — як і в усіх людей, котрі довгий час займаються монотонною, одноманітною роботою. Але ось такі відгуки захисників стимулюють не зупинятися, працювати з іще більшою самовіддачею».

Колись Олександра Голенко мала задум започаткувати власну справу — можливо, шити дитячий одяг. Тепер, говорить, не впевнена, що після закінчення цієї російсько-української війни взагалі сідатиме за швейну машинку.

«Принаймні якийсь час точно нічого не шитиму», — сміється Олександра.