Привиди минулого. Від окупації до окупації — ціле життя

«Я пам’ятаю, вибач, я все пам’ятаю,
І біль ніяк не зникає...»
Арсен Мірзоян, «Капронові банти»

Для мешканців Донбасу повномасштабне вторгнення — новий розділ довгої та страшної історії. А для свідомих донбасівців це ще й новий кілок у понівечене 2014 роком серце.

Я була підлітком, однак пам’ятаю багато. Пам’ятаю головне. Бо діти все сприймають інакше. Вони фокусуються не на подіях, а на власних асоціаціях, думках, почуттях.

У 2014-му дитинство втратило сенс. Бо ти більше не маленька, не захищена батьківською любов’ю. Бо снаряду байдуже, кого вбивати. А «русскому міру» байдуже, кому ламати життя.

Перше, що згадується з тих часів, — нерозуміння того, що відбувається. Революція гідності та перші заворушення у рідному регіоні для мене виглядали цілковитою дорослою нісенітницею.

Мені не хотілося у цьому розбиратися, дорослі самі вирішать усі питання. Але з’явилася якась незрозуміла тривога. Очікування чогось неминучого і руйнівного. Наче стоїш із зав’язаними очима перед торнадо, який несеться на тебе.

Пам’ятаю, як одного дня мама сказала, що у нас забрали Крим. Як таке взагалі можливо? Як можна просто забрати шматок іншої країни? Мені було важко усвідомити, осягнути те, що відбувається. Але ми чітко зрозуміли загрозу. Коли забрали Крим, ми відчули: тепер — наша черга.

Почалися перші обстріли. Ми спостерігали, як виїжджали перші однокласники, батьки яких працювали у прикордонній службі чи на митниці. З’явилися перші окопи з нашими військовими — напівроздягненими і голодними. Їх швидко змінили блокпости «ополченців». Почалася окупація.

Я пам’ятаю, як ми з мамою варили для наших військових бідон борщу. Як смажили під сотню пиріжків. Мій батько відвозив їм продукти, ліки, засоби особистої гігієни.

Він робив це у відносно невеликому місті, де майже кожен його знав і міг упізнати машину, яка поїхала у бік українських позицій. І де майже кожен чекав на «русскій мір». Він ризикував не тільки собою, а й усіма нами, своєю родиною. Але тоді це здавалося єдиним виходом. Тоді ми вірили, що відіб’ємося.

У 2014 році наша армія була у жахливому стані. Зброї обмаль, забезпечення кепське, воїни не підготовлені. Вони робили все, що могли, але були налякані не менше, ніж ми, цивільні. Вони гинули за нас. Вони потребували всього. Але першими з рук батька вихоплювали мої листи.

Тоді я писала вірші нашим військовим, аби підтримати їх. Це, здебільшого, були рядки, написані російською мовою, але з безмежною любов’ю, вдячністю та болем.

Не разбиты и не разрушены,
Врагом подлым мы не задушены:
Ребятня почти без оружия,
Но из стали рождёнными душами.
03.07.2014.

Згодом я часто замислювалася, чи живі зараз ті, хто носив у кишені мої листи. Де вони? Знову борються за мене? А я от, хлопці, знову в окупації. Бачите, як життя любить іронію.

А потім наших воїнів вибили з мого міста. І я не знала, де ми тепер. Наче вдома, але я вже не була так упевнена. Свій блокнот з віршами я сховала за шафу. У мене ще була маленька стрічечка у кольорах українського прапора, приз за участь у шкільному конкурсі з українознавства «Патріот». Її я теж сховала.

Коли вчителька віддавала стрічку разом з грамотою, провела «інструктаж»: «Можна пов’язати на ручку, можна — на ніжку. Дивіться тільки, щоб вас не постріляли». Батько сховав українські прапорці, які йому подарували військові. Я прибрала з робочого столу комп’ютера тризуб. Ми чекали на обшуки. Якимось дивом цього не сталося.

Я пам’ятаю перших зниклих впливових та небідних людей нашого міста. Пам’ятаю, як їх потім знаходили мертвими у лісопосадці. Або не знаходили. Пам’ятаю, як «ополченці» заселилися у будинки людей, які виїхали.

Як вони зупиняли автівки, виганяли з них водіїв і забирали машини собі. Як я їх боялася. Як до мене вперше прийшло усвідомлення слова «зґвалтування» і тваринний страх перед ним. Як мені, наче вовченяті, хотілося кинутися на них просто на вулиці, бо знала, що вони вбивають моїх співгромадян. А я — безсила.

.

Пам’ятаю, як мама попросила ні з ким у школі не розмовляти про нашу позицію. Адекватних донбасівців тоді було легко вирахувати — вони здебільшого мовчали. Прихильники ж «русского міра» не стуляли пельки. Пам’ятаю, як мама вперше приїхала від баби з дідом у сльозах. І тоді між нами почала розверзатися прірва.

И вместо того, чтобы менять
Свою Украину и делать лучше,
Вы стали пятками дружно сверкать
И мчаться к Союзу времён уж минувших.
Поймите, проблема совсем не в стране,
Она — это мы, отражение наше,
Но кто же признаться сможет себе,
Что доля вины и его в этой каше?
Шагая во тьму, на призрачный свет
Уходят продажные дети.
Заклеют вам рот, посадят на цепь,
Но вам так милы эти цепи.
22.08.2014.

Люди в гневе кричат и ругаются,
Но направят на них автомат,
Как уже вовсю улыбаются,
Каждый деланно очень рад.
У нас больше шутов не водится:
Похватали винтовки поганые
И, себя возомнив полководцами,
Мародёрствуют вечно пьяные.
Говорим мы и мыслим потише,
Ведь готова уже пуля в спину
Для того, от кого услышат:
«Я за матір свою, Україну!».
14.09.2014.

Пам’ятаю, як було боляче, коли мої друзі навперебій дискутували про звірства «укропів» і героїзм «ополченців». Як пов’язували собі на зап’ястя георгіївські стрічки. Як постили на своїх сторінках у ВК пісні про «новоросію», принизливі жарти про «хохлів», прапори росії та «днр».

Як ходили на блокпости до своїх кумирів і приносили звідти подарунки: патрони та гільзи. І як мріяли стати такими, як вони. І стали. Господи, скільки з них дійсно зараз узяли ­зброю і вбивають українців... Мої шкільні друзі. Мої розчарування та біль.

Я пам’ятаю свою першу й останню суперечку у школі. Коли однокласник почав закидати щось про приєднання до росії, я героїчно «відстрілювалася» контр­аргументами, які чула від батьків. Вчителька почула нашу сварку і спитала, що там у нас трапилося. «Даня хоче у росію!» — обурено вигукнула я. «Ми всі туди хочемо», — відповіла вчителька. І цей момент остаточно зруйнував у мені парадигму «дорослі краще знають». Деякі з них не знають ні чорта.

Пам’ятаю, як зняли з адмінбудівель українські прапори і змінили на траурні «республіканські». Пам’ятаю шкільну лінійку, на якій виступав новий міський «голова», а позаду нього стояли двоє автоматників. Пам’ятаю, як вчителі дозволили вести зошити російською, якщо хочеться. І як я до останнього писала українською.

Пам’ятаю, як почали виставляти у щоденники «5» замість «12». Пам’ятаю, як боялася йти зі школи, бо містом вешталися п’яні «ополченці» зі зброєю.

Здравствуй, солдат вражеских войск,
Сколько же бед и смертей ты принёс.
Вспомни, солдат, что ты чей-то сын,
А кто-то сегодня детей хоронил.
Что у тебя в карманах, солдат?
Залитые кровью монеты блестят.
Кто же тебе награду-то дал
За то, что ты чьих-то детей убивал?
25.08.2014.

У мене було одне — вірші. Я поверталася зі школи і писала майже щодня, а за коми мені були злі сльози. Як мені хочеться обійняти ту себе. Тримайся, дівчинко, тримайся.

Пам’ятаю, як снаряд прилетів у підвал багатоповерхівки навпроти. Не розірвався. Розірвалося тільки серце. Пам’ятаю, як ми вночі ховалися від обстрілу у підвалі своєї п’ятиповерхівки.

Підвал був непридатним для бомбосховища, не мав вентиляції, і мою чотирирічну сестричку постійно нудило. Коли ми поїдемо звідси й орендуємо квартиру, мала винесе свій вердикт: «Тут багато шаф, буде де сховатися від війни».

Пам’ятаю, як моєю вулицею їхали танки. Я досі не знаю, чиї вони були. Пам’ятаю перші «прильоти» по місту і перших загиблих. Вибиті вікна. Нудотний страх.

Тошнит от густого дыма,
Тошнит от гневной тирады.
Сказали они: «Миру мира!»
И стали пускать снаряды.
02.09.2014.

Пам’ятаю 19 травня 2014-го, день народження моєї мами, який вона проводила у лікарні зі мною та молодшою сестричкою — ми проходили медогляд до школи та дитячого садка. Українські військові на той момент уже залишили місто.

Раптом у величезних вікнах дитячої поліклініки ми побачили чорний джип, із якого прожогом вибігли чоловіки у формі. Із заднього сидіння вони за руки й ноги витягли свого «побратима» — з його розбитої голови на землю юшила суміш мізків і крові.

Немісцеві, вони потягли його просто до дверей дитячого відділення. Сполотнілі медсестри пояснювали їм, де розташована хірургія. Вони заляпали підлогу кров’ю. Я пам’ятаю, як ішла і боялася опустити очі, щоб пильніше роздивитися ті калюжки.

Я думаю, той чоловік уже був мертвий. Пам’ятаю, як мама всім гукнула: «Відійдіть від вікон! Вони можуть стріляти по вікнах!», і відвідувачі лікарні полинули у коридор. Ті чоловіки були у чорній формі та не мали розпізнавальних знаків.

Ані шевронів, ані прапорів, нічого. З лікарняного кіоску вони вигребли всі пляшки з водою. Розрахуватися за них якось не спромоглися. І поїхали. Батько мчав через усе місто, аби нас забрати. Пам’ятаю його очі, коли він увійшов до лікарні. Пам’ятаю, як обійняла його. Як плакала від страху.

Пам’ятаю, як неподалік бабиного села спалили колону російської техніки. І мешканці села потяглися до тієї колони, аби поцупити залишки тушонки та інших продуктів. Ніхто не голодував тоді. Просто «народ Донбасу» вкотре відзначився.

Хтось крав набої та снаряди, не маючи при цьому автоматів чи будь-якої зброї взагалі. Вони витягали з БТРів обвуглені трупи і набивали авоськи всім, що не встиг­ло згоріти. Ніхто не ховався. Стерв’ятники.

А потім прийшла і наша черга їхати. Я, мама, сестра і чотири спортивні сумки з речами. Огидні «ополченці» на блокпостах, п’яні та з оголеними торсами, бо їм жарко. Огидний ляскіт автомата по їхніх оголених спинах. П’яні очі. Ми виїхали. Ми побачили українські прапори. Ми плакали від щастя.

Ми їхали в нікуди. Але водночас — в Україну. І це не могло принести нічого поганого. Було важко. Але ми були поряд — вигнанці зі свого рідного дому і наша понівечена країна, вигнанка з кола «сильних світу цього»...

Тепер усе по-іншому. Я знову тут, але все по-іншому. Я більше не вигнанка, я — борець, який крок за кроком повертає те, що в нього вкрали. І моя країна — більше не жертва, а затятий воїн-переможець. Тому ми ще поборемося.
Средь толп глупцов и предателей
Сожму в руке страны своей флаг.
Я знаю, жестоки ваши «спасатели»,
Но всё же не вечен мрак.
Однажды закончатся взрывы
И станут спокойными лица.
Однажды мы станем счастли?вы,
Счастливы, что мы — украинцы.
06.07.2014.

Когда-то зажжём мы свечи,
Когда-то утихнет боль.
Когда-то нам станет легче,
Затихнет неравный бой.
Мы скоро поднимем наш флаг,
Немного помятый и пыльный,
И строки на нём заблестят:
«Незламні, єдині, вільні!».
22.08.2014.

Ми все повернемо. Ми всіх повернемо. Ми всі повернемося.

Анна ФРАНК