З кузні — на передову. Історія захисника з Полтави, коваля Владислава Вишневецького

У квітні в межах робочої поїздки на Полтавщину президент України Володимир Зеленський відвідав один з медичних закладів, де лікуються військовослужбовці, і вручив їм державні нагороди.

Поміж інших медалі «За військову службу Україні» удостоївся 34-річний захисник із Полтави Владислав Вишневецький, котрий нині проходить реабілітацію після складного вогнепального поранення.

«Звичайно, приємно отримати нагороду з рук президента. Це дуже важливо найперше для батьків, сина, дружини. Юліана попросила мене навіть сфотографуватися з главою держави — для сімейного архіву. Безумовно, ця подія — одна з яскравих сторінок нашої родинної історії, — поділився Влад. — Хоч загалом не вважаю себе героєм. Справжні герої зараз на передовій стримують натиск російських окупантів, які мають значну чисельну перевагу».

Снаряд прилетів хтозна-звідки
й вибухнув зовсім поруч

Раніше неодноразово перетиналася з Владиславом на ковальських фестивалях. Річ у тому, що молодий чоловік — представник доволі рідкісної в наш час професії коваля.

Пригадує, з дитинства йому подобалося робити щось руками. До того ж він мав змогу реалізувати це бажання в майстерні діда, котрий мешкав у приватній садибі. Закінчивши аграрний коледж управління і права, хлопець жодного дня не працював за фахом.

«Сталося так, що якось разом із Юліаною випадково натрапили на оголошення про те, що в кузню потрібен працівник. Освоювати професію коваля розпочав із простих операцій, робив багато заготовок, — присівши на лавочці біля лікувального закладу, розповідає Владислав Вишневецький.

— Останні п’ять років працював на себе, пізнавши всі переваги й недоліки власної справи. Загалом можу робити з металу все, але останнім часом мене найбільше цікавила тема ножів. Бачте, багато людей хочуть чимось виділятися з-поміж інших, усвідомлювати, що таких екземплярів різальних інструментів, як у них, небагато.

От такі й ставали моїми замовниками. Завдяки соцмережам мав вихід за кордон. Найдорожчий ніж продав одному чоловіку зі США десь за 800 доларів. Але не варто думати, що іноземці не рахують грошей: для багатьох із них найвищою планкою є ніж за 50 баксів.

Повномасштабна війна змусила Влада поставити ковальську справу на паузу й узяти до рук зброю. Будучи членом ГО «Єдність і братерство», він разом з друзями готувався до цього заздалегідь. І зараз переконаний: ніхто тебе не підготує до виконання завдань за призначенням краще, ніж ти сам.

«Насамперед ми подбали про свої родини — вивезли їх у безпечне місце. І вже 24 лютого були на території військової частини й записувалися до війська. Десь близько тижня охороняли аеродром у Полтаві. А тоді нас кинули на Запорізький напрямок. Я тримав оборону у складі 5-ї батальйонної тактичної групи (вона вже розформована) 81-ї окремої аеромобільної бригади, — продовжує свою розповідь учорашній коваль.

— На передовій був до 12 липня — якраз того дня й отримав поранення. Що за цей час пережив? Так я й досі все це переживаю. Найбільше запам’яталося те, що в зоні бойових дій дуже сумував за родиною, зокрема за 8-річним сином Яном.

Спілкуватися за допомогою відеозв’язку вдавалося лише приблизно раз на тиждень, коли добиралися до зони покриття супутникового інтернет-сервісу Starlink. А так мобільний зв’язок завжди був поганої якості — треба було залізти на горище будинку і тримати витягнутою вгору руку, аби хоча б переслати рідним SMS-ку, яка містила лише два слова: «Усе гаразд», — це означало, що ти живий.

Владислав Вишневецький з побратимом Владиславом Гречихиним.

Спершу ми стояли під Гуляйполем Запорізької області: москалі вели вогонь по нас, ми — по них. Переважно то були артилерійські дуелі. На ту пору нам здавалося, що там дуже «гаряче».

Та все пізнається в порівнянні. Найінтенсивніші бої були все ж у Луганській області біля Лисичанського нафтопереробного заводу. Пригадую, ми зайняли тоді бойові позиції в лісосмузі.

Наші хлопці спалили ворожий танк, до якого було десь 80 метрів. Нам пощастило, що та лісосмуга розкинулася в улоговині, відтак «рашистська» броньована машина, виїхавши на дорогу, не могла опустити нижче дуло й у підсумку там і лишилася.

А потім кацапи почали накривати нас вогнем так, як ніколи: з окопу голову неможливо було висунути. Надійшов наказ відступити. Ми перемістилися до села Верхньокам’янське Донецької області, де нам дали кілька днів передишки. А тоді повернулися на лінію вогню.

Одного дня по наших позиціях знову почав бити танк. Десь на третій день він, вірогідно, пристрілявся. Ми з побратимом перечікували обстріл у невеликому бліндажі. Аж тут умить хтозна-звідки (наче з-під землі) прилетів снаряд і вибухнув зовсім поруч. Мій товариш у мене на очах за лічені секунди відійшов у вічність. А мене поранило в ногу: пробило стегнову кістку, вивернуло м’язи...»

Першого тижня в палаті лікарні продовжував «воювати» ночами

Ще до повномасштабної війни ГО «Єдність і братерство» організовувала тренінги з тактичної медицини. Їхнім учасником був і Влад. Та оскільки йому завжди бракувало вільного часу, техніка накладання кровоспинного турнікета — це чи не єдине, що він добре запам’ятав. І саме це знадобилося йому в екстремальній ситуації.

«Щоправда, і тут дав маху — неправильно зафіксував джгут, — пригадує ще одну деталь мій співрозмовник. — Тож його довелося накладати заново, через що згаяв час і втратив багато крові. Уже навіть відчув, було, запаморочення (а це найнебезпечніше — знепритомніти в процесі надання собі допомоги).

Але тієї ж миті підбіг побратим, який перебував у сусідньому окопі, і допоміг дотиснути джгут, унаслідок чого кровотеча зупинилася. Потім за допомогою розібраних ящиків від «градів» зафіксував ногу, бо вона трималася лише на м’язах — за найменшого руху відчував, як уламки кістки труться один об один. Приємного, я вам скажу, в цьому мало.

Владислав Вишневецький
(на передньому краї) у польовому бліндажі.
Фото надані Владиславом ВИШНЕВЕЦЬКИМ.

Мені пощастило, що саме в той час бійці місцевої територіальної оборони, до яких нас кинули на підсилення, привезли на «бусі» обід. Бо, не секрет, на фронті бракує евакуаційного транспорту (а також медиків та й узагалі професіоналів).

Мене доправили до точки евакуації, а тоді до села Никифорівка, де був стабілізаційний пункт, далі ж — до Краматорська, Дніпра. Як і багато хто з побратимів, першого тижня в палаті лікарні продовжував «воювати» ночами. Згодом, на щастя, попустило».

В одному з дописів Владислав Вишневецький поділився з фейсбуківськими друзями: «Це вже 9-й заїзд на операцію». Під час нашої розмови він уточнює: «Спочатку була операція на м’язах, потім — операція зі з’єднання уламків кістки із застосуванням фіксуючих пристроїв, далі — не одна пересадка шкіри... І отак загалом набралося дев’ять операцій різного ступеня складності — дружина Юліана рахувала. Передавши нашого сина Яна під опіку батьків, вона весь час була поряд.

До Полтави ми з нею повернулися торік у вересні. До того, як зняли апарат зовнішньої фіксації, моя поранена нога, зрозуміло, була в нерухомому положенні. А ще післяопераційний стан унеможливлював вправи зі зміцнення атрофованих м’язів, і зокрема сухожиль та зв’язок.

Під час реабілітації довелося відновлювати згинання нижньої кінцівки і, по суті, заново вчитися ходити. Пережив ще й невроліз — процедуру зі звільнення нерва від рубцевої тканини, що здавлювала його. Також лікарі зробили менш помітними рубці, максимально зняли больо­вий синдром, через який змушений був приймати ліки, що пригнічують мозкову діяльність».

У руках Владислава метал ставав
пластичним і слухняним.

Та все ж поранення й досі дається взнаки. Як тільки Влад з’явився на горизонті, дружина одразу помітила, що він кульгає. Втім він зауважує, що якщо розходитися, то майже не відчуваєш втоми від ходьби. Якщо ж хоч годину посидиш чи полежиш, треба знову розім’ятися ходінням.

Під час спілкування з військовим сплив­ло ще одне питання, що стосується виплат пораненим бійцям і не має однозначної відповіді. Владислав Вишневецький вважає: через неідеальне законодавство люди нерідко трактують закони так, як їм хочеться.

«Розумію, що поранених дуже багато і тримати всіх їх на бойових виплатах просто нереально. Але й виплата в розмірі 522 гривні (таку суму одержую останні три місяці) — це просто смішно, — скаржиться захисник.

— Бо ті препарати, які приймав, обходилися мені десь у 1,5 тисячі гривень на тиждень (зараз, щоправда, ця сума дещо зменшилася). Висловлювати невдоволення під час війни начебто не годиться, бо це можна сприйняти як дискредитацію ЗСУ: хто піде добровільно на фронт, знаючи, що в разі, якщо його поранять, він отримуватиме копійки?

Та я вважаю, що пускати це питання на самоплив теж не можна. Держава має гарантувати пораненим військовослужбовцям гідне грошове забезпечення. І якщо це питання не буде врегульоване, змушений буду звертатися до суду».

На запитання ж, яким учасник цієї війни бачить своє майбутнє життя, Владислав відповідає так: «Якщо через місяць військово-лікарська комісія визнає мене обмежено придатним до військової служби, то повернуся до війська (звісно, штурмовик із мене, на жаль, уже ніякий). Якщо ж визнають непридатним, то, мабуть, продовжу займатися ковальством, виготовленням ножів. А можливо, й ні. Бо, думаю, не тільки в мене, а й у багатьох із тих, хто вже понюхав пороху, відбуваються екзистенційні зміни, коли речі, які до війни здавалися важливими, тепер стали менш значущими або й геть знецінилися. І потрібно шукати нові смисли».