Булінг, стрес та громадянська позиція. Як непросто живеться дітям-переселенцям зі Сходу та Півдня. Частина друга

Продовження.
Початок на стор. 7

— Чи є в твоєму оточенні діти захисників України? Як до них ставляться однолітки?

— Навіть знаю тих, у кого батьки загинули. Ці діти ніколи не жартують про війну, про «вісім років бомбили Донбас». Вони більш серйозні, вдумливі. Це тому, що ці діти, хай не на власні очі, але очима найрідніших людей побачили війну. І вони точно знають, коли можна жартувати, а коли краще помовчати.

Ставлення до дітей захисників дуже індивідуальне. Я до таких дітей ставлюся з повагою, мені їх шкода. Але є в класі ті, хто дозволяє собі принижувати цих дітей. Наприклад, у школі може статися сварка, і одна зі сторін конфлікту — дитина військового. Тоді інша дитина використовує аргументи на кшталт «ти такий невдаха, що в тебе навіть батько помер» або «в тебе мати померла, тому ти такий дурень».

— Як таке може відбуватися в суспільстві, де військовий — герой за замовчуванням?

— Це відбувається через те, що в конкретної дитини немає поваги до воїнів, немає уявлення про ті жахи, з якими стикаються військові. По школі розвішані плакати про небезпеку мін та невідомих предметів, алгоритм дій під час повітряної тривоги. Але це більш практичні речі. Нам розповідають про війну переважно під час класної години або з нагоди якихось свят, визначних дат.

І я вважаю, що це неправильно, адже про війну потрібно говорити завжди, не тільки у визначені дні. Це не має бути єдиною темою для розмов, але війна відбувається не лише у конкретні дати — вона триває постійно.

Щодня о 9-й ранку ми маємо хвилину мовчання для вшанування пам’яті загиблих захисників. Але її проводять не всі вчителі. А дотримуються цього правила, до речі, не вчителі математики чи фізкультури, а ті, хто викладає українську мову, літературу та історію.

Я не можу сказати, що в школі ми маємо потужне патріотичне виховання. Мені б хотілося заходів нового формату, більш креативних. Не хочу, щоб учителі нав’язували школярам свої думки, наприклад, про «хороших русскіх».

Звісно, з нами не ведуть таку пропагандистську роботу, як із російськими школярами, яких обвішують георгіївськими стрічками і викладають літерою z. Ми, наприклад, маємо поруч із собою багато української атрибутики, це наштовхує на патріотичний лад. Але не мотивує тебе бути патріотом.

— Яким було твоє 24 лютого 2022 року?

— Моя мама йде на роботу о 7-й ранку. Того дня я прокинулася, на годиннику була 9-та, але мама була вдома. Я помітила її пригнічений стан. Моїм першим запитанням було: «Чому ти не на роботі?». Тоді мама відповіла, що почалася війна.

Я почала розпитувати її, але відповіді були дуже короткі, адже інформації на той час майже не було. Вона сказала, щоб я збирала теплі речі для того, щоб іти в укриття. Я згадала, як ми ховалися в підвалі 2014 року, і це змусило мене розплакатися. Мені здалося, що я майже змирилася з тим, що дійсно можу померти.

— Що в тобі змінило повномасштабне вторгнення?

— Воно показало мені, наскільки наша країна піддалася русифікації. Воно змінило моє ставлення до росіян. Коли, наприклад, я дізналася, що Навального посадили до в’язниці, мені хотілося підтримати росіян, мені було шкода, що в них таке відбувається. А зараз я не спілкуюся ані з росіянами, ані з українцями, які мають проросійські погляди. І, звичайно, змінилося ставлення до нашої країни.

Я стала більш щирою у своїх патріотичних почуттях. Раніше, коли я писала шкільні твори на патріотичну тематику, використовувала банальні фрази, які сподобаються вчительці. Але тепер я не брешу, бо дійсно відчуваю любов до своєї країни і хочу про це говорити.

— Чи відчуваєш ти, що зараз формується твоя громадянська позиція?

— Так, звісно. Відтепер я маю достатньо інформації, яку отримала після 24 лютого. На жаль, це сталося тільки після вторгнення, але краще пізно, ніж ніколи. Зараз я маю чітке уявлення про нашу владу, наше минуле. Я активно вивчаю історію. Я не згодна з рішенням про те, що історія України тепер є необов’язковим предметом для ЗНО. Мені б хотілося, щоб такі теми, як, наприклад, Друга світова війна, біографії Чорновола, Бандери, Коновальця та ін., ми вивчали не в 11-му класі, а починали вже зараз. Тому я розпитую вчителів української літератури та історії про те, що мене цікавить. Мені пощастило, адже вони залюбки відповідають.

— Ти читаєш новини?

— Доводиться.

— Що є твоїми джерелами інформації?

— Для мене це телеграм-канали і блоги. Наприклад, читаю «Укрінформ» та офіційний акаунт Міноборони. На YouTube дивлюся блог Стерненка.

— Тобі хтось допоміг обрати ЗМІ для читання чи ти сама обираєш, де споживати інформацію?

— Від початку війни я була підписана на велику кількість каналів, читала там новини. Але мама допомогла відсіяти ті, які розповсюджували недостовірну інформацію, і порадила перевірені джерела.

— На які інформаційні повідомлення ти реагуєш найбільш гостро та емоційно?

— На новини про загиблих цивільних чи військових. Особливо якщо це військові з мого міста. І один пост я пам’ятаю досі, від нього я плакала. Це репортаж про військових, які проходять реабілітацію у Київській психіатричній лікарні. Там були і фото, і текст. Історію одного з військових, який не говорить уже місяць, розповів лікар.

Їх було четверо, вони збили безпілотник рф, але його уламки пошматували побратимів цього чоловіка, він один залишився живим. З того часу він не говорить. Я відчуваю великий біль через такі історії, ніби це про когось із моїх родичів. Хоча я так і вважаю, тому що війна навчила нас єднатися. І тепер, коли ми бачимо повідомлення про загиблих, ми сприймаємо це так, ніби це сталося з кимось із нашої родини.

— Чого ти зараз найбільше боїшся?

— Найбільше боюся втратити своїх близьких через війну. Тобто не в тому сенсі, що втратити спілкування або перебувати на відстані одне від одного, а втратити у сенсі фізичному.

— Я думаю, ти не самотня у своїх страхах. На твою думку, чи достатньо робить школа для дітей, які вже понад рік перебувають у постійному стресі?

— На це майже не звертають уваги. Я запитала у класної керівниці, чи можна поспілкуватися зі шкільним психологом, і вона відповіла, що сама я цього не можу зробити, тільки з батьками. Це якось дивно. А що як дитина не хоче, щоб батьки знали про її розмову з психологом? І, тим паче, це безплатно, то чому дитина не може сама цього зробити? І після цього вчителька не зв’язалася з моєю мамою, щоб якось обговорити це питання.

— Як ти рятуєшся від стресу? Що і хто тобі допомагає?

— Я займаюся музикою, граю на скрипці. Коли ми виступаємо, то обираємо мелодію самостійно, і я надаю перевагу композиціям українських виконавців. Мене обурює, що ми навчаємося за срсрівськими підручниками, — там повно російських пісень. Але творчість інших музикантів мене також рятує. Я слухаю все: від народних пісень до металу. Наприклад, подобаються Скрябін, Жадан і Собаки, Go_A, Rammstein, Metallica.

Допомагає і те, що я малюю. Можу зобразити свій внутрішній стан, перенести його на папір. Я не навчалася малювання, жага до нього прийшла сама і змусила мене займатися самоосвітою в цій галузі.
Малюнки, які надала Юля.

Звичайно, люди теж допомагають боротися зі стресом. Наприклад, мені допомагає сестра, у певних ситуаціях вона для мене авторитет. Якщо я не знаю, як вчинити у певній ситуації, то думаю про те, як би вчинила вона. І моя мама — це моя постійна підтримка та допомога.

— Війна продемонструвала українському суспільству національних героїв. Ким із сучасних українців ти захоплюєшся?

— Я пишаюся нашими воїнами та волонтерами. А якщо називати конкретних людей, то це Володимир Зеленський. Я знаю, що в українців були (і є) до нього претензії, але зараз він поводиться гідно. Також я поділяю погляди Сергія Стерненка. Я слідкую за його блогом, мені це близько та цікаво. Пишаюся Сергієм Жаданом. Не тільки, як виконавцем, а й як письменником, волонтером.

— Що найперше зробиш одразу після перемоги?

— Я буду дуже довго плакати. Можливо, спочатку зрадію, але потім неодмінно заплачу. Я не розумію людей, які на це питання відповідають: «Нап’юся». Це буде страшний день, попри тріумф. Зараз військові віддають свої життя не для того, щоб ми пішли випивати, а для того, щоб дбали про їхню пам’ять, робили все, аби цього не повторилося. І ми повинні бути їм вдячні.