Булінг, стрес та громадянська позиція. Як непросто живеться дітям-переселенцям зі Сходу та Півдня

Пам’ятаю, як маленька першокласниця Юля прийшла до моєї школи.

Я тоді була випускницею і, здавалося б, що може нас об’єднувати? Відповідь проста — війна.

Ми обидві були дітьми-переселенцями. І щось таке було в її очах, що було мені зрозуміло, попри різницю у віці.

Зараз Юлі 12, вона навчається у 6-му класі. І війна знову вдерлася в її життя. Зі згоди Юліної мами ми поспілкувалися про виклики, які дітям кинула російсько-українська війна.

— Коли почалася війна на Донбасі, тобі було лише чотири роки. Чи пам’ятаєш ти щось із того часу?

— Так, дещо пам’ятаю. У чотири роки я була не настільки дорслою, щоб розуміти весь масштаб війни, але й не настільки маленькою, щоб не запам’ятати її вплив на життя нашої родини. Чітко пам’ятаю момент, як я з сестрою та батьками були ввечері вдома, аж раптом пролунав вибух.

Мама почала вимикати світло, а батько вийшов на балкон. Пам’ятаю, як пішла за татом, з балкона було видно місто, а над ним — іскри, наче хтось працює величезною «болгаркою». Не знаю, що це насправді було. Пам’ятаю, як ми кілька разів ховалися в підвалі нашої багатоповерхівки або у коридорі.

Деякі спогади схожі, радше, на флешбеки, які проявляються зараз. Не можу не згадати рідну домівку, коли сиджу в укритті. Перші перебування у сховищах супроводжувалися панічними атаками.

— Як ти перенесла вимушений переїзд?

— Чотири роки — це не той вік, коли дитина замислюється над тим, куди й навіщо її везуть. Мені було здебільшого цікаво. Пам’ятаю, як під час проїзду через блокпости запитувала в мами: «Це хороший воєнний чи поганий?». Я розуміла, що ми переїжджаємо, але не усвідомлювала кардинальності цих змін і горя. Наприклад, якби довелося переїжджати зараз, я б набагато більше панікувала.

— На підконтрольній Україні території ти ходила до дитячого садочка, зараз ходиш до школи. Чи стикалася ти з булінгом через своє походження?

— Так, стикалася і продовжую стикатися з булінгом через те, що я з Донбасу. Раніше це були прямі цькування, здебільшого через російську мову. Говорили: «Чому ти спілкуєшся російською, якщо живеш в Україні? Ти що, росіянка?». Мені, до речі, дуже часто говорили, що я з росії, хоча я доводила, що моє місто окуповане рф, а не є її територією.

Один хлопчик у початковій школі сказав: «Ти росіянка, ви на нас напали і вбиваєте». Раніше було так, а зараз це токсичні та недоречні жарти. Наприклад, я відповідала на уроці та сказала слово «сестра» з наголосом на букву «е». Моїй однокласниці це здалося дуже смішним, і вона сказала вчительці, з якою я розмовляла: «Ось бачите, оце з Донбасу. На Донбасі, видно, говорять с?стра, а не сестра?».

Дехто сміявся з моєї вимови, хоча я розмовляла винятково українською. Тоді як мої однокласники тут, на Полтавщині, звикли спілкуватися суржиком. А мене критикували. Якийсь парадокс.
Учителі, звісно, не цькували, адже на уроках я розмовляла українською. Але й не захищали.

— Як ти думаєш, чому діти вдаються до булінгу?

— Вони це робили, тому що я не була схожа на них. У класі всі майже однакові, а я й зараз відрізняюся і зовнішністю, і походженням. Іноді дітей об’єднує спільна неприязнь до когось іншого.
— Що ти відчувала, коли стикалася з таким ставленням?

— Коли я стикнулася з булінгом уперше, мене це дуже дратувало. Коли хтось докоряв мені російською, я думала: «Ми живемо у вільній країні, це в рф за українську мову можуть посадити, а тут я можу говорити будь-якою мовою». Але такі думки, напевно, теж є частиною русифікації.

Раніше я думала, що, можливо, якось відрізняюся від інших, і це погано. А зараз усвідомила, що я дійсно чимось не схожа на інших. І я б не хотіла бути такою, як вони.

— Як діяли твої батьки та школа, коли дізналися про булінг?

— Мама неодноразово говорила з батьками тих, хто мене ображав. Також говорила з моєю класною керівницею. Іноді вчителька проводила бесіди з дітьми, а от адміністрація не реагувала ніяк.

— Як ти вважаєш, українські школи достатньо роблять для дітей-переселенців?

— Я не можу говорити про всі українські школи, але моя точно робить недостатньо. Чи приїхав ти з іншого міста, в яке прийшла війна, чи просто прийшов до школи в рідному місті — ставлення однакове.

А якщо ти ще й не отримуєш підтримки від батьків та друзів, а однокласники ображають, то почуваєшся вигнанцем, поки сам усе не переусвідомиш. Тобто дітям не пояснюють: «Ваша нова однокласниця — переселенка, і відрізняється вона тільки тим, що, власне, переселенка. Ставтеся до неї так само, як до інших однокласників».

Коли я прийшла до школи, там уже навчалася моя сестра, тобто вчителі знали історію нашої родини. І на початку навчання не одна вчителька наголошувала на тому, що я з Донбасу, але ніяк не пояснювала це іншим дітям.

— Серед твоїх друзів чи однокласників є діти, які стали переселенцями після повномасштабного вторгнення?

— Так, у мене є друг із Бахмута. Він переїхав нещодавно.

— Ти якось допомогаєш йому адаптуватися, з огляду на свій досвід?

— Я роблю все, що в моїх силах. Я показала йому місто, розповіла, куди можна сходити, якщо хочеш погуляти. Насправді це людина, яка мене дуже розуміє, тому що ми пережили схожі події. Думаю, що в кожного, хто таке пережив, є травма.

Коли ми з цим хлопцем познайомилися, він розповідав, через що пройшов. Він сам вирішив поділитися, в нього не розпитували, бо вважали, що це некоректно. Але говорив він про ті жахи з посмішкою, й у ньому я бачила себе. Тому що, коли мене питали про мій досвід війни та переїзду, я теж про все розповідала посміхаючись. І це є ознакою психологічної травми, адже посмішка в таких ситуаціях — це захисна реакція.

— Твої друзі та однокласники не знали про жахи війни до 24 лютого. Чи відрізнялися вони від тебе світоглядно? Були більш наївні?

— Звісно. Вони в досі залишаються дещо наївними. Якщо порівняти мої та їхні враження від війни, вони будуть дуже відрізнятися. Вони бачили війну по телевізору та в інтернеті, а я її побачила, коли вона прийшла на наше подвір’я.

Зараз є дуже популярним жарт: хто вісім років бомбив Донбас? Для мене це не завжди смішно, особливо коли підколки такого штибу адресовані мені. Однокласники не думають про те, що непокоїть мене.

Коли я чую про маленькі перемоги на фронті, я в першу чергу думаю про те, скільки воїнів за це віддали життя. А вони просто радіють, шлють якісь чергові меми та жарти. Я не можу сказати, що це погана реакція, але цим ми й відрізняємося.

— Як твої однолітки сприймають повномасштабне вторгнення? У якому контексті ви обговорюєте війну?

— Теми зазвичай несерйозні. Це переважно жарти про пляжний сезон, який ми проведемо в Криму, і подібне. Хоча, наприклад, були неодноразові ракетні удари по Кременчуку, він зовсім поряд з нами, але ніхто це не обговорював.

У моєї однокласниці бабуся живе на Сумщині, їх дуже часто обстрілюють, але дівчина так легко й просто про це розповідає. Для мене такі події страшні, тривожні. Наше місто не було в окупації, нас, на щастя, не обстрілювали. Тому, напевно, діти такі легковажні.

Анна ФРАНК
Продовження на стор. 8