Тендітна душа і сталевий характер. Історія бойового медика Ольги Таран, яка загинула у Маріуполі

«У нас із Олею різниця у віці — 5,5 року. Ми з нею різні за характером: я, мабуть, навіть уколу не змогла б зробити, а вона здобула фах медика — закінчила Лубенське медучилище, — розповідає про загиблу старшу сестру 30-річна Анна Міняйло, котра проживає в Полтаві.

— Так сталося, що Оля осіла в Миколаєві: тут зустріла доброго чоловіка Євгена, народила доньку Владиславу й одразу ж після закінчення декретної відпустки — у грудні 2015 року — підписала контракт про проходження військової служби в ЗСУ.

На той час російсько-українська війна тривала вже понад рік, її чоловік захищав Україну, і сестра вирішила, що більше користі принесе, також влившись до лав Збройних сил. Зокрема вона дуже хотіла потрапити до 36-ї окремої бригади морської піхоти і, коли таки добилася свого, дуже пишалася тим, що належить до «морських котиків» ЗСУ.

Пройшовши курс тактичної медицини, Оля поїхала на свою першу ротацію в зону бойових дій на Донеччину як медик танкового батальйону. Пильнувати за донькою Владою охоче погодилася мати чоловіка».

Загалом військовій службі старший сержант Ольга Таран віддала майже сім років. За словами Анни Міняйло, сестра мала довгі ротації (тривалістю 6—9 місяців) на сході України, оскільки там увесь час бракувало медиків. Причому в окремі з цих ротацій вона була медиком одразу кількох підрозділів.

 Ротація, яка стала для бойового медика останньою

«Останній контракт про проходження військової служби Оля підписала у грудні 2021 року й поїхала на чергову ротацію до селища Сартана Донецької області, що десь за 10 кілометрів від Маріуполя, — продовжує розповідь моя співрозмовниця.

— За чотири дні до повномасштабної російської навали в неї розпочиналася відпустка. Напередодні вона відправила всі свої речі до Миколаєва. Але невдовзі повідомила нас по телефону, що не йде у відпустку, — пояснила: змінилися, мовляв, обставини. Там уже на той час відбувалося загострення бойових дій. 22 лютого вона написала мені, що за всі роки своєї служби не пригадує подібної ротації. Уже станом на той день серед наших бійців було дуже багато поранених».

А зазвичай, стверджує Анна Міняйло, її сестра, оберігаючи спокій рідних, близьких людей, не посвячувала їх у всі тяготи військової служби. І коли ті допитувалися, як там, на фронті, щоразу відповідала небагатослівно: «Як на курорті», «Усе спокійно» або «Менше знатимете — краще спатимете».

Вона мало бачилася з донькою. Та коли поверталася із зони бойових дій, у Влади було суцільне свято: вони разом щось пекли, ліпили, каталися на велосипедах, вибиралися на пікніки чи до зоопарку. Перебуваючи ж на сході України, Ольга замовляла й надсилала донечці багато подарунків.

«Ми взагалі не знали, у яких «гарячих» точках вона перебувала, які нагороди за бездоганне виконання службових обов’язків та відданість військовій справі отримала. І навіть про медаль «За врятоване життя», яку їй вручив особисто президент України, дізналися, коли Оля постфактум вислала нам світлину з церемонії нагородження.

Згодом під час однієї з розмов вона таки розповіла, що врятувала життя одному офіцеру. Та навіть при цьому акцентувала на смішних моментах тієї страшної історії. Як виявилося, той офіцер внаслідок ворожих дій втратив майже до паху ногу, таке жахливе поранення супроводжувалося значною крововтратою. Відтак рахунок ішов на хвилини або й секунди. Оля зізналася, що, надаючи бійцю першу допомогу, не бачила нічого довкола й не чула.

А потім вони разом із водієм розбомбленими дорогами всього за вісім хвилин доправили пораненого до найближчого шпиталю. Передавши його в руки лікарів, сестра чекала, доки закінчиться операція. І хірург, який вийшов після її завершення з операційної, дав оцінку Олиним діям: «Молодець, дівчино! Поранений має завдячувати тобі життям».

Потім у відділенні реанімації біля ліжка військового вона провела ніч. А смішним було те, що коли той отямився, то найперше запитав, чи зможе він іще мати дітей. До речі, після того, як офіцер пройшов реабілітацію, у нього таки народилася дитина. І то був єдиний випадок зі складної й небезпечної Олиної служби, про який вона повідала, — зітхає Анна.

— Хоча ні, одного разу (здається, ще 2017 року) Оля вислала мені фотознімок хлопця й написала, що того дня дуже плакала, бо загинув медик, який служив разом із нею і з яким вона свого часу навчалася. Так, ми прекрасно розуміли, що вона на війні. Та на всі наші спроби вмовити її не підписувати чергового контракту із ЗСУ в неї була одна відповідь: «А якщо всі отак покинуть службу...»

24 лютого близько 8-ї години ранку Ольга Таран продиктувала сестрі по телефону адресу родини побратима, яка готова була прийняти її із сім’єю в разі, якщо фронт наблизиться до нашого міста. Вона була дуже стривожена.

А загалом від 24 лютого до дня загибелі, за словами Анни Міняйло, телефонувала лише чотири рази. Щоправда, ще були SMS-повідомлення, які містили всього два слова: «Усе нормально». Востаннє перед загибеллю — 10 квітня о 17.30 — поговорила телефоном із батьком. Загинула бойовий медик 11 квітня, назавжди лишившись 34-річною.

Понад усе рідним хотілося вірити,
що Ольга жива

«Тепер уже знаємо, що Оля разом із побратимами-морпіхами перебувала в укритті машинобудівного підприємства «Азовмаш», що в Маріуполі. Коли вона зателефонувала 3 березня, у неї був навіть дещо піднесений настрій, — ворушить Анна ще один щемливий спомин.

— Оля повідомила, що їм нарешті підкинули «цукерки» (тобто боєприпаси). Коли ж уже не було чим захищатися, до того ж давав про себе знати брак провізії, військові вирішили йти на прорив кільця ворожого оточення. Нещодавно в Котельві ми справили поминки по Олі, на які приїжджали її побратими — живі свідки тих подій. Вони й поділилися болючими спогадами».

З їхніх слів, Ольга Таран проривалася з ворожого оточення разом із танковим батальйоном уночі з 10-го на 11 квітня. Коли з решток техніки формувалася ця колона, для медика відвели місце у бронемашині, куди помістили поранених бійців.

Та вона категорично відмовилася, зазначивши, що на її місце можна посадити ще одного пораненого. Сама ж сіла до вкритого тентом кузова автомобіля разом з бійцями. Оскільки танковий батальйон ішов першим, відповідно, він прийняв на себе потужний удар противника.

«Як говорять Олині побратими, росіяни накривали їх вогнем з усього, із чого тільки можна. Усе вибухало й палало — такого й у фільмах жахів не побачиш. Оля дістала поранення в живіт, проте лишилася в строю. Їй сказали, що поранено комбата, і вона кинулася йому на допомогу. Але тієї ж миті зі стану ворога прилетіла міна, і сестру посікло осколками. На жаль, безпосередніх свідків її загибелі ми досі так і не зустріли», — констатує Анна.

Частині морських піхотинців тоді вдалося з’єднатися з полком «Азов», а багато хто з них потрапив у російський полон. Тим часом Ольгу Таран поховали у братській могилі.

Коли Ольга поверталася з фронту додому, для малої Влади
то було суцільним святом.

«Дехто з військових розказує: коли після інтенсивних ворожих обстрілів Маріуполя не було куди дівати тіла загиблих, вони вирили біля одного з бункерів металургійного комбінату імені Ілліча дві траншеї, де й хоронили їх. Як потрапило до цієї братської могили тіло Олі, ми напевно не знаємо. За свідченнями одних, це зробили наші бійці, за свідченнями інших — росіяни. Дівчата, які служили разом з Олею й нині повернулися з російського полону, зазначають, що, коли вони перебували в сумнозвісній колонії в Оленівці, росіяни залучали наших полонених хлопців до збирання останків загиблих під дулами автоматів. Згодом у межах обміну москалі передали українській стороні понад 350 тіл, які були у згаданій братській могилі. Так тіло сестри опинилося в київському морзі», — пояснює Анна Міняйло.

А до цього був період надії, який тривав цілі три місяці. Про те, що бойовий медик Ольга Таран загинула, її рідних сповістили вже 12 квітня. Ті пережили справжній шок. Та оскільки надія, як кажуть, помирає останньою, убита горем родина вчепилася за рятівну соломинку, вирішивши: раз немає безпосередніх свідків і прямих доказів загибелі Ольги, отже, вона жива.

«Ми почали активно відстежувати інформацію, написали заяву до поліції про розшук Олі. Це страшно навіть усвідомити: і я, і мама ходили до церкви й молилися за те, аби виявилося, що моя сестра в полоні або тяжко поранена, чи втратила пам’ять.

І в цей час — уже після страшної звістки про загибель Олі — траплялися моменти, коли ми були просто впевнені, що вона жива, — Анна помітно хвилюється, несамохіть знову переживаючи їх. — Зокрема 15 квітня о 2-й годині ночі в месенджерах з’явилося відображення, що сестра була в мережі. Олин чоловік Євген почав телефонувати на її номер, але зв’язку вже не було.

 Медаль «За врятоване життя» Ользі Таран вручив президент України.
Фото надані Анною МІНЯЙЛО.

Працівники поліції, котрі відстежували дзвінки з Олиного мобільного телефона, поінформували нас, що вони з’являлися в радіусі дії вишки стільникового зв’язку, яка розташована в селищі Мангуш, за 18 кілометрів на захід від Маріуполя.

А, як нам стало відомо, у тому селищі росіяни організували польовий шпиталь для своїх поранених вояків і, за деякими свідченнями, змушували наших медиків надавати тим допомогу. Отак ми чіплялися за кожну ниточку надії».

Танковий батальйон став Ольжиною другою сім’єю

«А ще весь час писали Олі повідомлення — навіть тоді, коли вже чекали документи на поховання. У травні у відповідь отримали повідомлення, що її акаунти у Viber та WhatsApp видалено. Ми вирішили, що це вона подає маленькі знаки, — ділиться Анна Міняйло.

— Іще нам намагався допомогти батько одного Олиного побратима (він уже знав, що син перебуває в російському полоні, бо кацапи виставили в Telegram-каналі його фотознімок). Цей немолодий чоловік за радянських часів навчався у військовому училищі в росії, тож через знайомих навів довідки про Олю. І отримав обнадійливу, проте не надто зрозумілу відповідь: «Дівчину знайшли, сидить під Д.». Наступного ж дня оту букву розшифрували: «Д. — Донецьк, Оленівка».

Потім потихеньку почали повертатися з російського полону морпіхи з 36-ї бригади. Усі вони говорили, що Ольга Таран загинула. Однак версії її загибелі різнилися. Відтак рідня продовжувала пошуки.

«Коли ми написали заяву до поліції про розшук Олі, у мами відібрали зразки для ДНК-аналізу. І от 13 липня працівник Об’єднаного центру цивільно-військового співробітництва повідомив нас, що в київському морзі перебуває  повернуте росіянами в межах обміну жіноче тіло, яке належить Олі, оскільки експертиза виявила збіг ДНК із мамою, — на очі Анни навертаються сльози.

— Ми тоді збиралися їхати на опізнання — у душі жевріла надія, що, побачивши все на власні очі, остаточно переконаюся: це не Оля. Проте мені сказали, що впізнати тіло просто неможливо. Уже значно пізніше мені таки вдалося побачити його на фотографіях, зроблених під час обміну тілами загиблих. Упізнати лице справді було неможливо, але статура була все ж Олина».

Поховали Ольгу Таран у Котельві, де вона народилася й виросла і де й понині живуть її батьки, котрі забрали до себе 10-річну онучку Владу, яка тепер ростиме без матері.

Анна Міняйло зізнається: «Зараз, коли минув рік від загибелі сестри, таке відчуття, начебто вона от-от зателефонує. Були миті, коли я розмірковувала: я ж добре знаю свою сестру, її твердий характер — вона могла вирішити будь-яке питання, «вирулити» з будь-якої проблемної ситуації. Ну, не могло з нею щось трапитися. Отак себе на якийсь час заспокоювала.

А зараз мені дуже шкода Олю, наших батьків, котрі одразу постаріли років на 20, Владу, якій увесь час бракуватиме матері, Олиного чоловіка Євгена, котрий протягом останнього року не живе вдома — говорить, що не може заходити до квартири, де вони були щасливим сімейством, поки на нашу землю не вдерлася орда.

А ще мені шкода тих хлопців і дівчат — зокрема морських піхотинців, котрі досі перебувають у російському полоні, з яких знущаються і фізично, і морально. Протягом цього року після загибелі сестри мені постійно надходять повідомлення від її по­братимів — і всі вони характеризують Олю однаково.

Вона була сильною жінкою, вольовою, прямолінійною, іноді навіть різкуватою — відстоюючи справедливість, могла дати відсіч будь-кому, незважаючи на звання. Водночас мала тендітну душу — могла відійти й поплакати так, щоб ніхто не бачив.

Танковий батальйон, де вона починала свою службу і куди врешті повернулася, став Олиною другою сім’єю. Її подруга розповіла, що в перервах між евакуацією поранених Оля замість відпочити готувала бійцям їсти.

Мені ж вона писала: «У нас є такі-то продукти — яку страву для хлопців можна з них приготувати?» Або просила простий рецепт салату. Одного разу вислала фото, на якому зображено відро олів’є. Звісно, усе це було до повномасштабної війни.

Олині побратими згадують, що ближче до квітня минулого року в них уже було сутужно з продуктами. При цьому вони не знали, скільки ще протягнуть у тому охопленому полум’ям війни Маріуполі, тому намагалися економити — останніми тижнями харчувалися тільки раз на день.

Один з медиків, який нині проходить реабілітацію, розповів, що Оля завжди стояла на роздачі і свою порцію, бувало, віддавала бійцям, запевняючи, що вона не голодна. Я, мабуть, навряд чи витримала б на її місці. Ні, точно не витримала б.

Знаєте, мене завжди дивувало, наскільки швидко вона адаптувалася до надзвичайно стресових умов служби. Ця служба стала для неї не роботою, а стилем життя. В Олі був позивний «Зима». Тож інколи спадає на думку, що сестра, як і зима, попрощалася з нами навесні, назавжди лишившись у тому буремному квітні 2022-го».