Скрипалька Богдана Півненко: «Нам треба навчитися свої надбання цінувати та нести гордо»

Народну артистку Богдану Півненко називають українським Паганіні у спідниці.

Вона на сцені Харківського національного академічного театру опери та балету імені Миколи Лисенка/Схід Опера 13 квітня відкривала Міжнародний музичний фестиваль класичної музики KharkivMusicFest, який відбувається попри повномасштабний період російсько-української війни.

Перед концертом ми поспілкувалися з Богданою про виступ у Харкові та промоцію України за кордоном. Запитали, чи змінилося сприйняття української музики у світі.

У Мадриді зіграли український модерн

— Богдано, яким було ваше 24 лютого 2022 року?

— Як і всі люди, була шокована. О 5-й ранку в кімнату зайшов мій чоловік і сказав, що почалася війна. І, звичайно, ми були в повній безпорадності — не вірили, що таке може бути. Ми були не з тих, хто готував тривожні валізки.

— Останній рік ви активно гастролюєте і промотуєте Україну, вас називають амбасадоркою нашої країни за кордоном. Які концерти найбільше запам’яталися?

— Кожен концерт для мене унікальний — десь місцем проведення, десь публікою. Десь на мене чекають дорогі мені люди. Перший концерт, який я відіграла після вторгнення, відбувся в Берлінській філармонії. Це був благодійний концерт.

Нам дуже не хотілось виїжджати з країни, і ми все сподівались, що буде, як у Грузії: 10 днів — і якось домовляться. Ніхто не чекав такої повномасштабної війни. Коли надійшла пропозиція зіграти в Берлінській філармонії, я взяла сина — і ми поїхали.

Потім було багато виступів у різних країнах, де я не тільки виступала з українською програмою, а ще й розповідала про ці твори. Бо насправді іноземці майже нічого не знають про нашу музику.

Для мене такі освітньо-музичні концерти дуже важливі, бо це привід донести зі сцени хоча б трохи інформації про Україну. Дуже багато людей в Італії, Швейцарії, Англії підходили після концерту і питали: «А чому ми раніше ніколи не чули вашого Мирослава Скорика чи Євгена Станковича?». Якщо Валентина Сильвестрова ще знають, то інших — ні. Для багатьох відвідувачів концертів таким чином відбувалося відкриття нашої культури.

— Розкажіть про виступ у Мадриді.

— Коли ми були з концертом у Мадриді, то там відкрилась виставка «Український модерн» у музеї Тиссена-Борнемісса. На відкритті ми зіграли український модерн, і власниця музею сказала, що зараз надважливо розповідати, що те, що люди знали раніше як російський модерн, то є насправді український. І Україна — це не якась невідома республіка, а країна з величезною культурою.

Те, що відбувається після 24 лютого 2022 року, — катастрофа. Та водночас це можливість для промоції України та нашої культури. Тепер усі знають, що є Україна, вона окремо на мапі від росії. Знають і про те, що в нас є величезний пласт культури, яким можна пишатись.

І наша місія артистів — доносити інформацію і створювати імідж нашої країни, створювати нові сприйняття нас іншими людьми. Саме це роблять й організатори фестивалю KharkivMusicFest.

— Як вплинуло вторгнення росії в Україну на музичні запити слухачів у різних країнах? Як публіка там реагує на українські твори у вашому репертуарі?

— Нещодавно був цікавий і показовий випадок — мені телефонують із дуже солідної агенції і питають, чи можу я завтра зіграти концерт у Женеві. В них мав хтось зіграти, але з якихось причин не зміг, і одразу ж питають, чи можу я зі­грати щось соло. Відповідаю, що є дуже класна програма української музики, виконання з роялем. А собі одночасно думала, що почнуть відмовлятись, бо українську музику ж не знають. Та вони кажуть: «Ок». Тож моя піаністка прилетіла в Женеву — і ми зіграли.

Після виступу представники агенції сказали, що були дуже вражені — всім дуже сподобалося. Тобто публіка, що прийшла, купувала квитки не на наш виступ; вони знали, що буде заміна, — прийшли і відкрили для себе наших чудових композиторів.

Харків — рідне місто

— Де виступали в Україні ?

— Грали в Чернігові, концерт проходив в Академії сучасної української музики — тоді якраз були блекаути і діти сиділи з ліхтариками в підвалі. Незважаючи на те, що місто помітно зруйноване російською зброєю, там є достатньо молоді. Вони з гордістю говорили, що відстояли місто. Це просто до сліз. Такі історії дуже запам’ятовуються.

— Які ваші стосунки з Харковом та фестивалем KharkivMusicFest?

— Харків — моє рідне місто, я тут народилась та прожила до 16 років. Потім поїхала навчатись у Київ. (То був 1993 рік, дуже важкі часи для всієї країни в економічному плані). Тож Харків для мене є особливим містом. Отримавши пропозицію від програмної директорки KharkivMusicFest Юлії Ніколаєвської зіграти на відкритті, я погодилася не роздумуючи.

— Не відмовляли рідні чи близькі їхати у місто, яке часто обстрілюють російські війська?

— Коли казала, що я їду в Харків, то всі були в шоці. Бо ніхто не вірив і не вірить, що тут триває, зокрема, культурне життя. Але це моє рідне місто. І я довго не приїздила в Харків. Тому відчула, що обов’язково маю сюди поїхати. В такі моменти найбільше усвідомлюєш, що це твоя рідна земля, яка багато значить у твоєму житті.

— Чому саме таку програму обрали для концерту: музика українських композиторів сучасності Золтана Алмаші й Олександра Гоноболіна, знамениті «Пори року» Антоніо Вівальді та «Пори року в Буенос-Айресі» Астора П’яццолли?

— Коли мене запросили відкрити фестивальну програму, то попередили, що програма має бути адаптивною під кількість наявних музикантів оркестру та має зберегтись «фішка» фестивалю — виконання не тільки всесвітньо відомих творів, а й творів українських композиторів, бо фестиваль завжди знайомить публіку з творами вітчизняних творців.

Тому вирішила, що найкращою підбіркою в такому випадку буде програма з усім відомими творами Вівальді, П’яццолли та сучасних наших композиторів Олександра Гоноболіна та Золтана Алмаші. Тож на відкритті фестивалю відбулася прем’єра композицій наших співвітчизників. До речі, Олександр Гоноболін — композитор із Херсона, його твори виконував Берлінський оркестр у Берлінській філармонії до дати роковин нападу росії на Україну.

— На ваш погляд, що сьогодні може спонукати музикантів зі світовим ім’ям виступити на українських сценах?

— Це болюче питання, бо у нас на це немає фінансування, а зірки зі світовим ім’ям хочуть значних гонорарів. Та зазначу, що багато кому з них не все одно, багато хто підтримує Україну. Наприклад Анне-Софі Муттер — видатна німецька скрипалька, одна з перших зробила благодійний концерт для України в Німеччині. Думаю, якщо звернутися до таких зірок, то вони б виступили зі значною знижкою.

Завдання виконавців — зробити українську музику впізнаваною

— На відкритті KharkivMusicFest ви зі­грали з фестивальним оркестром. Що для вас важливо в роботі з музикантами? З якими з оркестрів ви хотіли б попрацювати в майбутньому?

— Та, мабуть, з усіма. Бо в мене є мрія, щоб українська музика звучала на всіх кращих сценах світу. От у Мирослава Скорика є десять чудових концертів, а де їх грають? А ніде. Навіть в Україні не грають. У Євгена Станковича є п’ять концертів, та за кордоном не знають про це. І ясно, якщо не знають, то й не запрошують із тим.

Тому в мене мрія, щоб нас запрошували з українською музикою. Цікаво грати наше і відкривати це як для нашої публіки, так і для закордонної. Наприклад, твори Золтана Алмаші — незвичайні. Його музика цікава, оригінальна. І саме такі твори хочеться грати.

— Чи є у вас кумири в професії? Хто вони?

— Зараз уже той вік, коли про кумирів запізно говорити. А от коли навчалась, була студенткою, то це був Гідеон Кремер, який фантастично грає сучасну музику. Він так оперує часом, що нам усім треба в нього вчитися. Ще Софі Муттер — її ранні записи музики. І, звичайно, абсолютно геніальна піаністка — Марта Аргеріх. Не можу сказати, що це кумири, але це ті люди, чиїми талантами я захоплююсь.

— Чи вважаєте ви, що необхідно займатися просвітництвом? Наприклад, проводити ознайомчі лекції перед концертами.

— Так, це дуже потрібно. Наприклад, 4 квітня ми грали концерт української музики в Женевській консерваторії. І це був концерт-лекція, де я розповідала про Мирослава Скорика, Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича. Коли розповідаєш про цих композиторів, про їхню творчість і життя, то після цього публіці значно легше сприймати їхню музику, слухачі не залишаються байдужі. Після концертів в Англії, Іспанії, країнах Балтії люди кажуть: «Дякуємо вам, що відкриваєте українську музику». Звернула увагу, що публіці дуже подобаються твори Юлія Мейтуса, Лева Колодуба.

У мене програма підібрана так, щоб максимально знайомити аудиторію з новими іменами, бо, поки є інтерес до України, треба на повну цим користуватися. Люди йдуть з концертів приємно вражені тим, наскільки у нас величезна культура, талановиті композитори, всі такі різні. Нам треба навчитися свої надбання цінувати та нести гордо. Наше завдання, виконавців — зробити українську музику впізнаваною.

Ірина ПЕЛИПКО