Боротьба з ворогом — його доля. Під Авдіївкою загинув педагог, ексголова Миргородської райради Анатолій Карбан

«Мій тато герой. Назавжди», — вранці 14 квітня написала у фейсбуці всього чотири слова керівниця відділу комунікацій Українського ветеранського фонду та координаторка ГО «Експертний корпус» Аліна Карбан.

«Стримуючи ворожий наступ ворога, загинув не просто член нашої команди, а справжній друг, побратим, людина з великої літери — Анатолій Карбан, військовослужбовець територіальної оборони ЗСУ, вчитель, сотник Українського козацтва, депутат Миргородської міської ради від партії «Європейська Солідарність». Анатолій Євгенович як педагог зростив не одну сотню дітей, прививаючи їм любов до рідного краю та до України. А з початком повномасштабного російського вторгнення він узяв до рук зброю, щоб дати гідну відсіч окупантам і власним прикладом показати силу патріотизму і любові до Батьківщини», — повідомили у соцмережах полтавські однопартійці Анатолія Євгеновича.

Свій останній бій Анатолій Карбан прийняв 12 квітня під Авдіївкою на Донеччині. До 56 років він не дожив трохи більше місяця. В нього залишились мама, дружина, дві дорослі доньки.

Це й моя особиста втрата і болюча рана. Хоча я знала загиблого не так близько, але й тих кількох коротких зустрічей було достатньо, щоб відчути його справжність. Спокійний, урівноважений, людина слова і діла. Патріот. Людина із сильним внутрішнім стрижнем. На жаль, ми зустрічалися лише з приводу загибелі на війні його земляків.

З початку повномасштабної війни колишній голова Миргородської
райради вступив до лав батальйону територіальної оборони ЗСУ.

Познайомилися восени 2014 року, коли його тільки обрали головою Миргородської районної ради. Я тоді приїжджала в курортне місто, щоб узяти інтерв’ю у вдови полеглого в зоні АТО командира взводу зенітників, знаного в Україні коваля Петра Федоряки, колишнього вчителя Трудолюбівської школи, директором якої довгий час був Анатолій Карбан.

Пригадую, була приємно вражена його інтелігентністю і простотою у спілкуванні. Він зовсім не був схожий на чиновника. А ще запам’яталось, що в його робочий кабінет люди зносили «гуманітарку» для фронту, бо він продовжував волонтерити і закривати потреби бійців на «передку».

Другий раз ми зустрілися за кілька місяців на похороні легендарного «айдарівця», коригувальника вогню Сергія Ніконенка. Виявилося, що вони разом починали допомагати військовим.

Спочатку возили продукти, дрова, теплий одяг, воду, ліки для солдатів 80-ї аеромобільної бригади з Яворова Львівської області, яких виставили на блокпостах охороняти Миргород.

Потім чоловіки їздили у Щастя, тільки-но його звільнили, возили туди «гуманітарку». Разом з ними їздила і молодша донька Сергія Ніконенка, 20-річна Богдана.

Одного разу, коли її батько вже приєднався до добровольчого батальйону, дівчина підійшла до голови районної ради й попросила в нього довідку про те, що вона волонтер, аби не мати проблем на блокпостах.

У родинному колі.

Зібравши чергову партію матеріальної допомоги для бійців, сіла за кермо подарованої батьком автівки і самостійно вирушила знайомим їй маршрутом. З того часу вона з довідкою Анатолія Карбана на війні з невеликими перервами.

Анатолій Євгенович познайомив мене з цією відважною дівчиною, на основі спогадів якої я підготувала матеріал про Сергія Ніконенка, що увійшов до моєї книги документальних нарисів «Якби не війна...».

І про старшу доньку свого друга, Ярославу Ніконенко, яка також пішла на фронт, щоб помститися за смерть батька, й сама загинула, Анатолій Карбан, на той момент уже директор Білицької середньої школи, багато розповідав. Йому дуже боліла ця втрата.

А тепер він і сам віддав своє життя за свободу України.

Анатолій Євгенович як педагог зростив не одну сотню дітей,
прививаючи їм любов до рідного краю та до України.

З початком повномасштабної війни Анатолій Карбан вступив до лав батальйону територіальної оборони ЗСУ. Перший бойовий досвід отримав на Сумщині. Згодом став бойовим медиком стрілецького взводу військової частини А-7314. Воював під Соледаром та Авдіївкою. До речі, для потреб підрозділу використовував власний автомобіль «Рено Логан».

«Принципово не просив допомоги волонтерів, щоб зібрати на бойову машину. Бо «в інших нічого нема, а в нього є», і думав, що якось убереже це авто, яке обожнював. Хто знає мого тата — зрозуміє», — написала донька Аліна у фейсбуці після того, як у лютому ворог прицільно обстріляв місце перебування наших воїнів під Краматорськом.

Люди дивом не постраждали, а машину розтрощило. Після цього миргородські волонтери відкрили збір на пікап для підрозділу і буквально за кілька днів назбирали необхідну суму.

Близькі друзі Анатолія Євгеновича згадують, що він ніколи не шукав легких шляхів, не оминав життєвих перепон, не відсиджувався і не пересиджував.

Для потреб підрозділу Анатолій Карбан використовував власний
автомобіль «Рено Логан».
Фото зі сторінок у фейсбуці Анатолія Карбана та Аліни Карбан. 

«Ти діяв завжди за покликом совісті, моралі і відповідальності, ти завжди діяв так, як тобі підказував твій внутрішній незрадливий голос. А голос цей міцно тримав тебе на поверхні бурхливого життя. Ти гідно витримував удари, гідно тримав свою душу. Ти — вчитель, ти — директор школи, ти — депутат міської ради, ти єдиний син у старенької хворобливої матусі, та то був би не ти.

Ти завжди знав, що твоя боротьба з ворогом — це твоя доля. Ти готувався до неї від початку свого свідомого життя... Ти тренувався, займався спортом, мав щоденні кілометрові пробіжки, обливався холодною водою в будь-яку пору року, купався навіть узимку, ти читав спеціальну підготовчу військову літературу... Словом, ти готувався до війни... Ти плекав свій дух і готував тіло...

Ти мав бунтарський дух, ти був на всіх «майданах», ти був тим директором школи, який відмовився 2010 року вивісити в кабінеті портрет одіозного зрадника, а потім і втікача. І навіть погрози звільнення не вплинули на твоє рішення.

Ти став тим головою районної ради, якого підтримала громадськість міста, району і змусила депутатів переобрати на цю відповідальну посаду в 2014 році тебе, найдостойнішого! Як же це муляло тим, хто не має честі...

З дитинства, від розповідей твоєї мудрої бабусі Ганни, для якої ти був єдиним і улюбленим онуком, ти всотував кожну її розповідь, кожен спогад, переказ, і тому питання про подальший ви­бір спеціальності був очевидним: історія, яка стала у твоєму житті головною.

Ти знав її достеменно, ти вивчав її все життя, і саме вона стала для тебе рушійною силою для подальших дій. І тому тобі важко було зрозуміти людей, які не знали, не цікавилися, не вивчали історії своєї країни.

Урівноважений, виважений, завжди акуратний і підтягнутий, упевнений і безкомпромісний щодо справедливості і рішень, які були лише для державної користі, ти привертав увагу до себе. Таких, як ти, мало... Таких, як ти, — одиниці. Тому ця втрата для твоєї родини і для нас не співмірна ні з чим...

Твої усміхнені очі, відкрита для друзів душа завжди притягувала до себе як магніт. Ти рідко коли дратувався, та ті, хто тебе добре знали, завжди могли відразу це зрозуміти, що комусь чи чомусь добряче довелося «постаратися»...

Про тебе можна розповідати багато: годинами, навіть більше, бо ти — та людина, яка є цікавою для твоїх друзів, приятелів. Та не для недругів, які дратувалися від одного твого імені. А ти їх мав, бо ти не був таким, як усі, бо ти був справжнім, був собою...

Ми стільки мали планів, стільки нездійсненних мрій... Ми не встигли помандрувати Карпатами, як мріяли, об’їхати автівками всю Україну, Європу, подивитися світ... Ми не встигли... Та зараз ти помандрував у найдовшу в світі мандрівку, мандрівку, з якої не повертається ніхто», — йдеться у розповіді про Анатолій Карбана, опублікованій на сайті «Європейської Солідарності».