Як росія захоплювала Слов’янськ і фаховий коледж зокрема: розповідає керівниця закладу Тетяна Лисак

Повномасштабне вторгнення північних варварів до України в лютому минулого року дещо нівелювало події весни 2014-го, коли починалася ця багаторічна війна.

У стінах столичного НАУ познайомився з в. о. начальника Слов’янського фахового коледжу, головою Слов’янського осередку національної спілки краєзнавців Донецької області Тетяною Лисак.

Її з колегами прихистив авіаційний університет на базі льотної академії у Кропивницькому, надавши житло у своїх гуртожитках і приміщення для повноцінної роботи.

Евакуація-2022

— Майже через десять років нашому коледжу знову довелося пережити потрясіння. Після повномасштабного вторгнення росіян колектив, за прикладом одного з вишів, спершу перейшов на тритижневі канікули, а згодом ми почали працювати дистанційно — розпочала розповідь про поневіряння закладу Тетяна Костянтинівна.

— Адміністрація коледжу працювала в Слов’янську, але вже в середині березня 2022 року Міносвіти почало телефонувати й закидати тезу щодо евакуації. Особисто для мене як керівника це було незрозуміло й важко сприймалося, адже в нас у коледжі прекрасні лабораторії, аудиторії, техніка. Як виїжджати, що брати? Коли стався потужний вибух між Слов’янськом та Краматорськом і тимчасово було перервано залізничний зв’язок, нам уже наполегливо у телефонній розмові Міносвіти рекомендувало виїхати.

На початку квітня нам було дуже важко: ми приїхали у Краматорськ. Там була величезна кількість автобусів, які їхали в евакуацію з Рубіжного та Сіверськодонецька. На залізничній станції, яку згодом, восьмого квітня, рашисти розбомбили, спричинивши численні жертви, — стояли неймовірні черги до кас.

Невдовзі потрапили в Дніпро, де наших співробітників прихистили в одному з коледжів міста. Через місяць — знову переїзд, у Кропивницький, на базу льотної академії.

Буремний квітень-2014

У часи Революції гідності у Слов’янську було досить спокійно, розповідає пані Тетяна. Хоч і проходили великі мітинги, але екологічного спрямування: проти розробки сланцевого газу.

Щоправда, збиралися й комуністи, але від тих малочисельних зібрань (осіб до п’ятдесяти) не спостерігалося загрози.

Співрозмовниця каже: «12 квітня 2014 року мені зателефонував керівник і повідомив, що місто захопили «зелені чоловічки». Оскільки я живу поблизу нашого коледжу, то попросив піти подивитися, що там коїться.

Наш навчальний заклад розташований у центрі міста, а непрохані гості захопили відділок міліції, який навпроти нас через площу.

Ми побоювалися, що й до нас «завітають» — саме тоді проходили підготовчі курси. На щастя, чужих не було, а дітей викладачі вже розпустили по домівках. Коли в той день проходила повз приміщення СБУ — побачила, що біля дверей уже стояв «зелений чоловічок». Це було так дико... Герб України вони вже встигли зняти з будівлі СБУ…

Оскільки це була субота, то з ріднею поїхали в село. А коли поверталися в обід у неділю — СБУ вже навіть обгородили. Було перекрито і центр міста, тож, аби пройти до свого будинку, довелося обходили два квартали.

У понеділок (14 квітня 2014 року ви­йшов офіційний наказ тодішнього в. о. президента України Олександра Турчинова про початок АТО. — Ред.) зібралася адміністрація закладу, вирішили перейти на дистанційний режим роботи. Так пропрацювали два тижні».

Потім знову зібралися очно: студентів на заняттях було десь до 70%. Лунали постійні вибухи, «зелених чоловічків» ставало все більше. Вони були скрізь: біля будинків, на дахах. Спершу містян вони не чіпали, але ситуація кардинально змінилася 2 травня, коли українські війська почали наступ з усіх напрямків.

Окупований коледж

Напередодні 9 травня бойовики несподівано захопили коледж. «Варто наголосити, що ми не отримали адекватних відповідей на наші телефонні й факсові повідомлення у Міносвіти, в Донецьке управління освіти.

Там не розуміли, що тут відбувається. З Донецька нам казали: «Що ви там видумуєте?», адже в них тоді все було спокійно, — розповідає Тетяна Лисак. — У коледжі в той день, розмовляючи з двометровими військовими, чітко відчували російський діалект — це були не місцеві «сепари». Вони сказали, мовляв, «нам треба тут побути до референдуму 11 травня — проведемо вибори, змінимо владу й підемо від вас». (У нашому закладі завжди розташовувалася виборча дільниця й проходили вибори).

Ми дуже переживали за наші приміщення й майно в них. У нас була ще житлова територія, яку ми свого часу здавали в оренду банку — вирішили перебратися туди усім складом адміністрації та викладачів. За кілька днів пішли до військових домовлятися, аби все ж забрати оргтехніку.

Довелося поспілкуватися й з Гіркіним-Стрєлковим... Коли ми прийшли по речі до рідних воріт, нас звідтіля відганяли автоматами. Запускали відділами: кадровики тощо. Коли дійшла наша черга — пішли в корпус з озброєними «наглядачами». Що можна було взяти в руки — те ми винесли, а все, що залишилося, — пішло згодом за вітром...

Варто зауважити, що терористи дуже добре використовували інтернет і місцеве телебачення для пропаганди: Гіркін виступав щовечора. На бронетехніці, яку вони затрофеїли в Краматорську (декілька БТРів і танки), зі страшенним гуркотом увечері піхота виїжджала, зокрема на Семенівку, а ранесенько — поверталася.

З кожним днем усе потужніше, частіше й ближче було чутно вибухи, особливо з кінця травня. Тому постало питання: треба виїжджати. Ми «розбрелися»: більшість із нас, хто не мав змоги виїхати з окупованого Слов’янська, розташувалися на нашій базі відпочинку в Святогірську, де перебували до 5 липня.

Щоправда, кілька разів мені й колегам-кадровикам довелося побувати у Слов’янську: забрали деякі важливі папери, заспокоювали батьків, аби не забирали з коледжу документи дітей.

Тоді не було такого страху, як зараз. Хоча вже був приклад, коли за селищем Билбасівка, що поблизу Слов’янська, відгримів нічний бій: автомобілі з хлопцями з «Правого сектору» їхали з Києва на Карачун і, не знаючи дороги, напоролися на ворожий блокпост.

Змогли відбитися й на декількох прострелених машинах прорвалися до Дніпра. За кілька днів ми бачили урочистості на площі міста під час поховання декількох «сепарів». Яскравим спогадом залишилася затрофеєна бойовиками самохідка «Нона», з якої псевдовизволителі гатили з центру міста, ховаючись за церквою».

Уміє красти, руйнувати й гадити «днр»

«Ми навіть ходили до самопроголошеної «центральної влади» в міськвиконком із приводу того, що, мовляв, «де ж ваша обіцяна зарплатня» тощо.

У відповідь чули: «А що ви хочете? Промисловість же не працює в місті! От українська влада й не платить!». Але до чого тут українська влада, якщо ви захопили владу й хочете організувати нам нове життя? — обурюється голова Слов’янського осередку національної спілки краєзнавців Донецької області Тетяна Лисак.

— 5 липня, після звільнення міста, ми повернулися й побачили, що в наш коледж було пряме влучання: в хол корпусу навчальної частини та спортзал. Загалом у приміщеннях не залишилося жодних вцілілих дверей — усі були зламані «визволителями». Дуже багато було вкрадено, зруйновано, спаскуджено.

Надіялася, що в кабінет із документами навчальної частини «гості» не потраплять через потужні металеві двері. Та де там — підірвали стіну! Все покрали й залишили в журналі образливий запис про «бэндэр», підписавшись «днр» (зрозуміло, великими літерами).

Повелися тоді так, як вони поводяться зараз, у період повномасштабної війни. І за тими ж методичками! Коли вони захоплювали коледж, то говорили: «Ви ж дивіться: українці будуть наступати. Тому збирайтеся й пишіть, що тут є люди, малі діти, просіть, аби вас не бомбили».

Один із прибічників Гіркіна — Кононов працював на спортфакультативі однієї зі шкіл нашого міста, а його дружина — у нас секретарем, то він під час однієї з нарад дзвонив і погрожував: «Ніякого навчального року у вас не буде. Ми ще повернемося!».

 Десь 17 липня колективом почали прибирати безлад. Тоді в місті не було води, газу, світла. Навчальний рік ми таки почали. Але дах ще з тих пір так повністю й не мали можливості відновити. У нас була найпотужніша спортивна база: шість спортзалів. Їх довелося «перенести» у підвали.

До речі. Із серпня з нами були різні наші військові частини, з якими дуже здружилися. Зокрема, в розбитій спортивній залі жили прикордонники, які прибули після боїв із Савур-могили. Були ще дві військові частини з Луганська й Донецька, які об’єднали, вони базувалися в нас до жовтня 2014 року.

Загалом, до травня 2015 року на території коледжу стояли гаубиці, БТРи, танки — техніка їздила на завдання й поверталася. Особовий склад бігав, тренувався. Були випадки, коли на територію привозили і поранених, і загиблих бійців, з якими побратими урочисто прощалися...»

Чоловіка сестри побили й ледь не застрелили

«Повернуся до питання захоплення Слов’янська, — каже пані Тетяна. — Говорили, що СБУ виїхала з міста ще за два тижні до його захоплення «бойовиками», забравши всі документи. Згодом у підвалі СБУ зробили тюрму-катівню, де тримали патріотів, того ж Володимира Рибака, якого згодом по-звірячому вбили. Про те, що ще до окупації в центрі міста, біля музею на території «Вілли Марії», яка досі в оренді УПЦ МП, було до тридцяти якихось «невідомих військових», — доповідали меру Слов’янська Нелі Штепі. Але у відповідь: «Та що ви видумуєте, цього не може бути!».

Захоплення 12 квітня будівлі міліції облетіло всі мережі, коли бойовики тросом вирвали віконну решітку, пустили газ і вивели кількох правоохоронців. Захоплену зброю в міськвідділі міліції роздали всім охочим. Особливо в їхні лави місцеві не вливалися, бо невдовзі Гіркін у відео­зверненні обурювався: «Щось ваші диванні чоловіки не хочуть до нас іти — давайте, жінки, йдіть!».

Було страшно, коли зранку йдеш на роботу через центр — завжди стикаєшся з групками людей, яких щодня водили у військову крамницю «обмундировуватися». По обличчях було видно, що то не місцеві! Так нарощувалася кількість гіркінських «прихильників».

Другого травня в Слов’янську були серйозні вуличні бої. Невдовзі я з ріднею за великі кошти виїхала до села Прелесне до батьківської оселі, минаючи численні сепарські блокпости... Із жахом згадую, як ледь не втратила рідну сестру з її чоловіком, який у Краматорську після чергових обстрілів і руйнування квартири спересердя мав «нахабство» запитати у «сепарів», навіщо вони все це затіяли. Його побили й ледь не застрелили, дісталося й сестрі», — розповідає жінка особисту історію.

Авіаспеціальності відроджуються

Далі Тетяна Лисак говорить про навчальний заклад: «У 2014 році у коледжі навчалося понад тисячу осіб — було дуже багато дітей із Криму, Донецької та Луганської областей. Наприклад, у Луганську був авіазавод, з яким ми співпрацювали: там проходили практику студенти, навчали необхідних співробітників. Одразу після захоплення півострова дехто з кримчан почав забирати документи, заявляючи: «Ми от вас уходім — нас пєрєведут в Москву!». Тож ми добряче втратили дітей через окупацію цих потужних регіонів.

Наші основні спеціальності — авіаційні, але до Революції гідності в Україні фактично вже не було військових аеродромів, лише приватні аеропорти. Нині в нас навчаються понад 500 осіб, та й то онлайн, щоправда, авіаційні спеціальності потроху відновлюються. Минулоріч, уже в час війни, багато абітурієнтів немолодого віку вступили саме на авіаспеціальності, зокрема обслуговування (механіки, прибористи, електрики).

Загинуло восьмеро випускників коледжу

Ще в 2014 році порушила питання вшанування пам’яті про загиблих за Слов’янськ і Слов’янщину. Спочатку робили різні стенди, а згодом виникла ідея про написання й видання книги. Спершу вийшла невелика «Пам’ять жива», згодом, доповнивши, її перевидали.

Писали про наших вихованців, які загинули на фронті — першим поліг у бою в лютому 2015 року Роман Напрягло. Перед повномасштабним вторгненням було вже п’ять загиблих наших випускників, а на сьогодні загалом уже вісім, в основному це офіцери авіаспеціальностей.

Всього за визволення Слов’янщини полягли 63 військові (з них до тридцяти — саме зі Слов’янська). Зараз готуємо вже «Пам’ять жива-2». Ще народилися дві книги «Наші друзі військові», де ми описували історію створення військових частин і які патріотичні заходи з ними проводили для дітей».

P.S. Унаслідок удару загарбників 14 квітня ракетами С-300 по Слов’янську  загинуло 15 містян, ще 24 дістали поранення.