Як навчитися жити без коханого: жінки, які втратили на війні своїх чоловіків, створили спільноту для взаємної підтримки

Жорстока кровопролитна війна, розв’язана російським агресором, забирає найкращих, тих, кому б іще жити й жити.

І як вижити тим, чиє серце крається від болю втрат найрідніших, най­ближчих людей?

Полтавка Тетяна Ваценко-Бондарева, котра стала вдовою у 34 роки, стверджує, що найліпше зрозуміти й підтримати її можуть ті, хто має такий самий травматичний досвід.

Коли душа розривається на шмаття

Тетянин чоловік — Денис Бондарев — взяв участь у зйомках понад ста кінострічок: він був одним із кращих каскадерів, постановників трюків. І ніколи не тримав у руках справжньої зброї.

«Ми жили в Києві. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення москалів, Денис відвіз нас із сином Ярославом до моїх батьків до Полтави, а сам як справжній чоловік пішов захищати Батьківщину, — пригадує Тетяна Ваценко-Бондарева. — Тепер думаю, що він був насамперед воїном. Воїном світла й добра».

Учорашній каскадер влився до лав 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ — його підрозділ увесь час перебував на лінії вогню.

Загинув Денис Бондарев 21 травня минулого року під містом Гуляйполе Запорізької області, назавжди лишившись 38-річним.

«Цієї весни виповнюється 20 років, відколи ми з Денисом познайомилися в цирковій студії, яку відвідували разом: йому тоді було 19 років, а мені — 15. Довгий час дружили, та зрештою зрозуміли, що ми не просто друзі. Потім Денис поїхав до Києва вчитися на каскадера. А через кілька років я приїхала до нього. Відтоді ми були нерозлучними. Денис займався своєю улюбленою справою, а коли не було роботи на знімальному майданчику, знаходив підробіток. Я теж постійно багато працювала. І якими б несподіваними або навіть абсурдними не видавалися мої проєкти, коханий завжди мене підтримував. Коли бралася за чергову справу, а потім спересердя кидала її через те, що щось не клеїлося, Денис щоразу підбадьорював: «Ти ж уже вклала стільки зусиль, лишилося зробити один ривок — і в тебе все вийде», — сумно усміхається спогадам Тетяна.

Тетяна Ваценко-Бондарева й Денис Бондарев були одним цілим.

— Певний час працювали удвох у дитячому театрі. І то було настільки класно, коли ти абсолютно впевнений у партнерові: можеш спокійно падати на спину, знаючи, що він неодмінно тебе підхопить. Ми були одним цілим, жили, як-то кажуть, душа в душу, безмежно вірили одне в одного».

А взагалі, ремствує молода жінка, вони відкладали життя «на потім». Скажімо, мріяли побачити світ, але то грошей бракувало, то треба було вкласти їх у щось більш важливе.

«Звичайно, на вихідні вибиралися з наметами до річки (Денис полюбляв рибалити), до лісу по гриби тощо. Загалом, усе будували плани: от-от почнемо жити. Хто тоді міг знати, що часу на щастя нам відведено так мало», — зітхає 35-річна вдова.

Зрозуміло, у родинах бувають різні стосунки. Тетяна вважає, що люди часто не розуміють її через те, що не спізнали справжнього кохання:

«У суспільстві більше говорять про проблеми в сім’ях. Та нерідко союз двох людей грунтується на глибоких, стійких і довірливих стосунках, взаємній повазі й підтримці. І коли твій коханий гине, душа розривається на шмаття, тривалий час ти взагалі не розумієш, чому, якщо судженого немає, ти досі лишаєшся тут. Знаю випадки, коли дівчата виходили у вікно, а в деяких — зупинялося серце. Перших місяців після загибелі Дениса не пам’ятаю зовсім. І навіть зараз мені складно сказати: я живу. Хоча вже настало розуміння: єдиний спосіб зустрітися з ним у засвітах — прожити відведений мені земний строк. І я хочу прожити його так, щоб Денис мною пишався».

Навіть щоб дійти ось таких висновків, Тетяна Ваценко-Бондарева пройшла довгий болючий шлях. Раніше була не надто активною в соцмережах.

А тут, коли земля пливла під ногами, у своїх «постах» почала вихлюпувати біль, розпач, нерозуміння, як бути й що робити далі. Бо, зізнається, їй так було хоч трохи легше. Завдяки соцмережам почала спілкуватися з такими ж, як і вона, дружинами загиблих воїнів.

«Спочатку спілкувалися в чаті у Телеграмі. А зрештою ми вдвох із харків’янкою Оксаною Боркун (щоправда, зараз вона живе в Ужгороді), у якої на цій війні також загинув коханий, заснували закриту спільноту дружин полеглих героїв «Ми разом». Нині до неї входять понад 800 жінок — поміж них не лише дружини, а й кохані дівчата загиблих бійців. Усіх нас поєднує спільне горе: є такі щемливі історії, які може написати лише життя, — розповідає Тетяна.

— Це той пласт суспільства, який зараз не знає, як дихати, жити, як змиритися з непоправною втратою. І при цьому має розв’язувати багато проблем. Скажімо, члени нашої спільноти проходять через усі кола пекла при оформленні документів на компенсацію від держави, долаючи неймовірно складні бюрократичні перепони. Тому ми залучили юристів, які в окремому чаті відповідають на всі порушені запитання. Потім запустили психологічні тренінги.

Хоча мушу сказати відверто: багато хто із цих фахівців не вміє працювати з людьми, які пережили втрату коханих. Тож частіше члени спільноти знаходять потрібні слова, спілкуючись між собою. Наше об’єднання — це простір, де можна поділитися своїми переживаннями, болем, не боячись повчань, недоречних порад чи навіть осуду (і таке, на жаль, буває) інших, пожалітися й не почути у відповідь шаблонних фраз на кшталт: «Нічого, ти іще молода, знайдеш собі другого чоловіка». Окрім усього, влаштували онлайн-читальню. Гуртом не лише читаємо книги, які нам дуже потрібні, а й обговорюємо. Бо сам нерідко не можеш зосередитися — заважають важкі думки».

До спільноти вже приєдналися й благодійні організації (як українські, так і закордонні), представники яких надсилають гуманітарну допомогу дітям, чиї батьки загинули на полях битв: смаколики, одяг, підгузки тощо. Тетяна Ваценко-Бондарева та Оксана Боркун уже створили й благодійний фонд — найперше хочуть, аби згадані діти отримували подарунки на день народження.

«Нині займаюся черговим проєктом — поки що не конкретизуватиму, яким саме, аби не наврочити. Звісно, часом усе це нам з Оксаною дається дуже важко. Адже в нас так само, як і в інших дівчат зі спільноти, зболена душа, нам так само бракує сил, — ділиться Тетяна.

— І так само допікають емоційні гойдалки. Бувають хвилини, коли думаю: навіщо ми все це затіяли? А потім раптом надходить дуже щира подяка: мовляв, ми створили для дитини, яка отримала подарунок, маленьке свято. От у такі миті розуміємо, навіщо це робимо. Варто додати, що не так давно заснували ще одну спільноту, яка має назву: «Родини героїв-янголів», до неї приєднуються вже цілі сім’ї загиблих воїнів».

Перше почуття пронесли через усе життя

Полтавка Олена Караман через розв’язану росією повномасштабну війну стала вдовою у 49 років. Її чоловік — майор Олександр Караман — загинув торік 15 серпня під час виконання бо­йового завдання в районі населеного пункту Богородичне Донецької області внаслідок ворожого снайперського пострілу. Йому було теж 49 років.

«Ми з Сашком зустрілися у 2-му класі школи (у мене зберігся тогочасний груповий фотознімок, на якому він стоїть за мною). Так сталося, що наші батьки переїхали до села Серпневе, що на Харківщині, тож ми обоє були новачками. Спершу дружили, а вже в останніх класах почалася наша історія кохання. Саша з дитинства мріяв стати військовим, тож відвідував спортзал, багато тренувався, відтак завжди виділявся ­
з-поміж інших хлопців. І не закохатися в нього було просто неможливо. Потім ми разом навчалися в Харкові: Сашко — у тодішньому гвардійському танковому училищі, а я — на геолого-географічному факультеті університету. Уже після 3-го курсу одружилися, а через рік у нас народився син Дмитро. Отак і йшли пліч-о-пліч усе життя», — оповідає Олена свою життєву історію.

Спершу в Лубнах, куди розподілили лейтенанта Олександра Карамана, він став командиром танкового взводу. Згодом освоїв ще й фах розвідника — навчався в Києві разом з американськими колегами. Він дуже хотів відбутися як професійний військовий. Водночас бачив, як розвалювали армію.

Олена й Олександр Карамани йшли пліч-о-пліч усе життя.

«Відбувалися розформування за розформуванням. Збройні сили були непотрібними — ми ж жили біля «дружніх» країн, — іронізує моя співрозмовниця. — Усе це Сашу дуже пригнічувало, він розумів, що його ще шкільна мрія пішла за водою. Після розформування останнього підрозділу 25-ї механізованої дивізії ЗСУ в Лубнах чоловіка направили до тодішнього Новоград-Волинського, де він став начальником штабу з питань організації й ведення розвідки. Однак і там його наздогнало розформування. 2002 року ми переїхали до Полтави. Тут Олександр працював в обласному військкоматі, а потім — в органах внутрішніх справ. 2010 року вийшов на пенсію».

Звичайно ж, жінка дуже раділа із цього приводу. Бо досі чоловік увесь час пропадав на службі. А тут у них почалося щасливе сімейне життя. Син якраз одружився, народилася онучка Арінка. Було таке враження, що от тільки зараз вони почали по-справжньому жити.

«Звісно, я бачила, що Сашу дуже мучило все, що коїлося в Україні з 2014 року, — продовжує розповідь Олена. — Коли ж розпочалася відкрита збройна агресія росіян, у нього вже була зібрана валіза. Пригадую, вранці ми пили ароматну каву, яку завжди готував чоловік, і він, ніби між іншим, сказав, що вирушає на фронт, бо, будучи професійним військовим, просто не може сидіти вдома на дивані.

Оскільки Олександр — колишній працівник військкомату, його залишали в територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки, проте він навідріз відмовився. Бо знав, що значно потрібніший на фронті. 24 лютого в післяобідній час заскочив до одного з автомобілів, що вирушав до місця дислокації 5-ї батальйонної тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади, і вже там оформив документи.

Їхнє з’єднання одразу ж кинули в «гарячу» точку під Гуляйполе Запорізької області. А останнім часом воно стояло в районі села Богородичне на Донеччині, де було не менш «гаряче». Усе життя, служачи у вояччині, Саша, на жаль, не мав змоги повністю реалізувати себе.

А опинившись на передньому краї нашої оборони, почувався таким щасливим, окриленим, бо то була його стихія. Якраз перед війною в нього так боліла спина, що він, було, навіть зліг. Тож я дуже хвилювалася за нього (тим паче, що він ночував разом з бійцями у бліндажах), усе допитувалася, як він почувається. «Ти знаєш, Оленко, усе мов рукою зняло — нічого не болить», — радісно відповідав чоловік».

Незадовго до загибелі — у липні минулого року — Олександр Караман приїжджав на кілька днів додому. Жінка, за її словами, уже тоді відчула, що вони більше не побачаться.

«Гріє серце думка, що Саша був таким радісним в останні дні свого життя, коли телефонував з війни. Очевидно, для нього було за честь перебувати там, на передньому краї оборони, і навіть загинути за Україну, усіх нас. Щовечора в SMS-повідомленні він бажав мені спокійної, доброї ночі. А я щоразу в нього запитувала: «Ти ж завтра зателефонуєш?» Таку SMS-ку написала й 14 серпня. І Саша пообіцяв: «Обов’язково».

То було його останнє повідомлення, — на очах Олени Караман бринять сльо­зи. — Він так і не зміг виконати тієї обіцянки. Чоловікові побратими, які приїжджали на церемонію прощання, розповіли, що 15 серпня о 4-й годині ранку розвідгрупа на чолі з ним вийшла на завдання за «нуль». Будучи начальником розвідувального відділення, Саша завжди йшов попереду. Тому саме його і «прибрав» снайпер.

Слава Богу, усі хлопці з розвідгрупи лишилися живими й неушкодженими. Звісно, коли втрачаєш судженого, разом з яким прожила мало не 30 років, світ летить шкереберть. Зараз намагаюся «зібрати себе докупи». Вдячна нашій спільноті «Ми разом», її засновницям — без них не знаю, як справилася б зі своїм горем.

Такі ж, як і я, вдови, вважай, витягнули мене з того світу. Бо перші два місяці після загибелі Саші взагалі не мала бажання виходити з будинку, не хотіла нікого бачити. Потім почала згадувати пов’язані з ним радісні миті, яких було так багато. А зараз уже знаходжу в собі сили навіть посміхатися, коли переглядаю наші з ним фотографії».

На думку Олени, загинути її чоловіку було нестрашно, хоча, звичайно ж, він хотів повернутися живим. Обіцяв дружині: як тільки виженуть ворога з усіх українських територій — будуть у них окремий будинок, собака, подорожі світом. Планів, як і ентузіазму жити далі, було багато. На жаль, Олександру Караману не судилося повернутися з цієї війни.

Олена з Олександром жили у квартирі в мікрорайоні Алмазний. Коли ж їхній син створив свою сім’ю, перебралися до 1/4 частини будинку на вулиці Серафимовича. Нещодавно до оселі вдови навідалася ціла делегація сусідів, які довели до її відома, що збирають підписи за перейменування їхньої вулиці на честь Олександра Карамана, який у довоєнному житті обрізав їм дерева, був безвідмовним, коли хтось потребував допомоги, і якого всі вони знали як напрочуд доброзичливу людину.

«Мені це дуже приємно, — зізнається Олена. — І сама роблю все, що від мене залежить, аби зберегти пам’ять про Сашу. Хоч часто бракує сил. Кажуть, час лікує. Насправді ж це не так. Бо горе перевтілюється, стає таким гнітючим, пекучим, робить тебе геть безсилим.

Психологи радять: згадайте себе, мовляв, до того, як жили разом із чоловіком, коли ви були цілісною, самодостатньою особистістю. Можливо, для когось це й рятівна соломинка. Але, як уже згадувала, ми із Сашею познайомилися у 2-му класі, і я себе без нього просто не пам’ятаю. Дуже важко й у суспільстві таким, як я, вдовам. Бо чи не щодня в мене співчутливо запитують: «Як ти?»

А я навіть самій собі не можу дати відповідь на це запитання. Я просто дихаю, іду маленькими кроками, щоб не впасти. Що буде далі, не знаю. Треба просто вижити. Бо за те, щоб ми жили, мій чоловік й інші герої віддали свої життя. Тому всі ми, вдови, робимо маленькі кроки й підтримуємо одна одну. Добре, що ми разом».

Насамкінець моя нова знайома ділиться, що часто відчуває поруч плече свого чоловіка, він приходить на допомогу у важкі хвилини: «Думаю, він на небесах також сумує за нами. Завжди споминаємо його, коли збираємося за столом усією родиною. Звичайно, спочатку поплачу, бо не можу без цього. А потім згадуємо Сашині слова, жарти. І враз стає легше й тепліше на душі, як наче він сидить за столом разом із нами. Нашій онучці Арінці, яку Саша дуже любив, нині 7 років. Вона часто просто обнімає мене за ноги й заспокоює: «Дідусь десь поряд».

Таке кохання буває раз на сто років

«Я або вдома (бо працюю дистанційно), або на цвинтарі», — повідомляє мені 35-річна вдова Юлія Михайлова, коли домовляємося з нею про зустріч. Коли Юлія вживає слово «вдома», то має на увазі квартиру, яку вона винаймає в Полтаві й ділить зі своїми літніми батьками.

Вони втрьох­ є вимушеними переселенцями з міста Рубіжне Луганської області, яке від початку широкомасштабного вторгнення російської федерації перебувало під постійним вогнем і, по суті, повторило долю Маріуполя.

Юлія та Денис Михайлови навіть хотіли повінчатися, але не встигли.

Зрозуміло, поховати там свого загиблого чоловіка Дениса Михайлова молода жінка не мала змоги, тож він знайшов своє останнє пристановище в секторі почесних поховань загиблих учасників цієї російсько-української війни Затуринського кладовища у Полтаві.

«Наш сімейний стаж — усього 8 років, — починає свою розповідь Юлія. — Денис на рік старший за мене. Коли ми познайомилися, він перебував на кадровій військовій службі. Наш роман розвивався дуже стрімко — я практично не мала цукерково-букетного періоду. Оскільки Денис в усьому любив певність і ясність, то одразу заявив мені: «Потрібно жити разом». І я, недовго думаючи, зібрала свої речі й переїхала до нього. У підсумку ми мали 8 років щастя».

Щоправда, фоном для цього щастя була російсько-українська війна. Моя співрозмовниця пригадує: дуже страшно було 2014 року, коли її чоловік і п’ятеро його товаришів по службі потрапили в полон до «ЛНРівців». Коли хлопці поверталися зі служби, їх уже чекали озброєні бойовики. Прикро, що військовослужбовців «здали» «добрі» люди — проросійськи налаштовані мешканці їхнього ж будинку.

«Не знаю, яким чином хлопців тоді, на щастя, вдалося звільнити, — полегшено зітхає молода пані. — Але досі мороз пробирає, як згадаю оті 5 днів невідомості. Дуже моторошно й лячно, я вам скажу, коли не знаєш, де перебуває близька людина і що з нею.

Денис потім дуже не любив розмовляти на цю тему, тож я не ставила жодних запитань. Він лише говорив, що тим українцям, які підтримують рашизм, усе повернеться бумерангом із подвоєною силою. І я часто замислююся: от коли Рубіжне знову стане підконтрольним Україні, ці ж люди нікуди не подінуться. І як нам разом із ними жити?.

Цікавлюся у своєї співрозмовниці, як далі розвивалися події їхнього з чоловіком життя. І Юлія розповідає, що після звільнення 2014 року нашими військовими Сіверськодонецька, Лисичанська, Попасної, Рубіжного вони повернулися до спокійного життя — ходили на роботу не під обстрілами.

«Денис доріс до звання майора, його призначили на посаду начальника штабу. А я почала більше поважати чоловіка, розуміючи, яка в нього важка й відповідальна служба, — констатує Юлія. — Коли його направляли на курси підвищення кваліфікації до Слов’янська чи Харкова, їхала слідом за ним, бо ми не звикли розлучатися надовго. Суджений любив повторювати: «Ти мій надійний тил».

24 лютого минулого року Денису Михайлову зателефонували о 3-й годині ночі. За словами Юлії, він дуже швидко зібрався й поїхав. А невдовзі розпочався ракетний обстріл. І майже одразу з боку Варварівки до Рубіжного підійшли російські танки.

«Злякатися я ще не встигла, але, маючи досвід 2014 року, миттєво відреагувало тіло: почалося судорожне тремтіння, — ворушить болючі спогади переселенка. — Я вийшла на вулицю, не розуміючи, що мені робити. Потім зателефонував Денис і сказав, що, оскільки його немає поряд, він не зможе мене захистити. Як зараз пам’ятаю, його настанову: «Тобі потрібно загубитися». Після цього дуже довго викликала таксі й поїхала на ньому до батьків, які жили в іншому районі міста. Проте мій чоловік зауважив, що їх усі знають, а отже, мені як дружині українського військового й там небезпечно. Так почалися мої митарства».

Виходячи з дому, молода жінка ще не усвідомлювала, що нескоро повернеться, тож узяла із собою маленький Денисів наплічник, куди поклала лише запасні білизну, шкарпетки, ноутбук та документи. Із цим рюкзачком ховалася у знайомих, друзів, їхніх родичів — і так аж до кінця березня.

«А десь на початку квітня, коли я жила у двоюрідного брата, у наш мікрорайон зачастили «прильоти». Ми потрапили під мінометний обстріл, а сусідній квартал ворог накрив «градами» — то було дуже страшно, — ділиться Юлія. — Я застала все: обстріли, життя без світла й води. Нам доводилося збирати сніг і розтоплювати його. Особливо ж ми раділи дощу, бо, коли вода стікала з даху, могли підставити посудину й зібрати її про запас. Десь із тиждень узагалі не виходили з підвалу.

Усе це, повторюю, було жахливо, та, якщо чесно, я не хотіла кидати Дениса самого. Хоч за весь цей час ми бачилися лише раз, коли він, приїхавши разом із хлопцями, забрав мене з підвалу й вивіз до місця розташування їхньої військової частини.

І тут ми з ним мали нелегку розмову. Денис сказав: якщо лишатимуся тут, він думатиме про мене й не зможе стовідсотково віддаватися службі, виконувати свої обов’язки в повному обсязі. І його безпека теж буде під знаком запитання, адже всіма думками він буде зі мною.

Мій чоловік володів даром переконання. Його підлеглі вивезли мене до Слов’янська, звідки я вирушила до Полтави. Відверто кажучи, дотепер шкодую про цей вчинок. Мабуть, потрібно було наполягти на своєму й лишитися з ним. Бо мені здається: якби була десь поруч, із ним нічого не трапилося б...»

Перебуваючи на відстані одне від одного, подружня пара постійно підтримувала зв’язок. Молода вдова говорить: її чоловік був начальником штабу, яких іще треба пошукати.

«Він ніколи не займався суто штабною роботою — навпаки, був активним учасником усіх подій, — запевняє вона. — І я дуже пишаюся ним. Якось разом із поліцейськими брав участь в евакуації мирних жителів із «сірої» зони. Вони вивозили людей практично під носом в «орків» — то було дуже ризиковано.

Представники органів правопорядку все це фільмували. Дениса в тих відеозаписах видно тільки в окремих місцях, і я швидше впізнала його голос. Мій чоловік був дивовижною людиною. Як розповідали хлопці, часто виїжджав на бойові позиції, аби перевірити, чи бійці забезпечені всім необхідним, розвозив «гуманітарку» місцевим, які сиділи в бомбосховищах. Мені ж нічого не розказував, оберігаючи від зайвих хвилювань».

У Юлії теж проблем було хоч відбавляй: вона організовувала вивезення з Рубіжного своїх батьків, переживала за Дениса, за його маму. Пригадує: коли в моменти відчаю починала емоційно скаржитися судженому, той завжди говорив: «Так, сядь, заспокойся, зроби вдих-видих, попий водички. А тепер розповідай усе те ж саме, тільки спокійно. Розв’яжемо твої проблеми». Виливши емоції, цікавилася, як у нього справи. А він у відповідь: «Усе гаразд. Я просто виконую свою роботу».

«Окрім усього, Денис мав напрочуд добру вдачу, — продовжує змальовувати портрет коханого чоловіка Юлія. — Свого часу я мала проблеми зі здоров’ям, і так сталося, що ми з ним потрапили до некомпетентного лікаря, який напророкував, що мені лишилося жити всього кілька років.

Денис у це ні на мить не повірив: «Ти неодмінно житимеш!» Ми звернулися до інших спеціалістів, і коли я лягла до лікарні на операцію, Денис і вдень, і вночі був поруч. А коли мене привезли до палати після операції, уперше в житті побачила на його очах сльози. Потім він мене годував, купав, виходжував. Я завжди знала, що можу повністю на нього покластися. Якось зламала руку, то суджений і одягав мене, і вкладав спати — погодьтеся, не кожен чоловік здатний на таке. Це була людина з великим серцем».

Денис Михайлов загинув торік 26 травня. Як завжди, 36-річний майор не відсиджувався у штабі.

«Наскільки мені відомо, він повіз хлопців з батальйону «Донбас» на бойові позиції — на заміну тим воякам, які перебували на лінії вогню вже досить довго, — відтворює останні миті земного життя військового 35-річна вдова. — Відповідно, останніх вивозив на пункт постійної дислокації. Вони їхали через міст біля Лисичанська (на той час то була ще не захоплена російськими окупантами територія) і, як мені сказали, потрапили під ворожий мінометний обстріл. Денис і всі 7 бійців, які були з ним у бронеавтомобілі «Варта», загинули. А 2 інші автомобілі доїхали благополучно».

Поховати свого чоловіка Юлія Михайлова змогла тільки через місяць після його загибелі. Стільки часу їй довелося боротися за повернення його тіла.

«Денис щодня виходив на зв’язок уранці й увечері, — говорить жінка. — І коли 26 травня він не відповів на мій дзвінок, одразу відчула неладне й зателефонувала його керівництву. Тільки наступного дня комбат підтвердив загибель мого чоловіка, при цьому зазначивши, що повернути тіло військова частина не має змоги, оскільки обстріляний автомобіль, у якому їхали Денис та семеро бійців, злетів із моста в річку.

Я почала шукати тих, хто зміг би мені допомогти. Паралельно зверталася до телеканалів, преси й навіть президента. Урешті-решт вдалося знайти людей, які витягли той злощасний автомобіль із тілами загиблих. Щоб ви розуміли, їхні тіла дістали 22 червня, коли ситуація була набагато гіршою, аніж 26 травня. Бо вже 24 червня ворог повністю окупував Лисичанськ. Тобто минуло б іще 2 дні — і я взагалі не мала б змоги віддати землі тіло свого чоловіка».

Юлія зізнається, що чимало часу проводить біля могили. Пояснює: коли туди приходить, їй начебто стає легше. На цьо­му клаптику землі вона може посидіти й поплакати, розказати Денису про все, що з нею відбувається.

«Тепер я прив’язана до цього місця, бо просто не можу залишити його самого. Тому я тут, — очі вдови наповнюються сльозами. — Приїжджають і побратими Дениса — так би мовити, споріднені душі. Якось один із хлопців, котрого не дуже добре знаю, підійшовши до могили, віддав честь і сумно промовив: «Так от де ти, командире, а я тебе шукав...» Усе це викликає змішані емоції: з одного боку, смуток, безмежний жаль, а з другого — приємні почуття, що товариші по службі пам’ятають мого чоловіка».

Юлія Михайлова розуміє, що їй треба вчитися жити самій. Але як це робити, каже, досі не знає. «Дякувати Богу, на цвинтарі познайомилася з Тетяною Ваценко-Бондаревою — от бачите, які часи настали. Вона приїхала до могили свого Дениса, а я — свого. Запитала в неї, чи можна її обійняти. У підсумку ми обнялися й почали плакати.

Від Тані я й почула про спільноту дружин загиблих героїв «Ми разом». І дуже вдячна, що вона є. Бо іноді взагалі не знаєш, як жити далі, звідки черпати сили. А від друзів, знайомих чуєш: «Уже минув майже рік, потрібно витирати шмарклі — життя продовжується». Або таке: «Ти сама себе заганяєш у глухий кут. Може, досить горювати? Ти все можеш і без Дениса». І тільки дівчата, які мають подібні болючі історії, можуть тебе сповна зрозуміти», — стверджує Юлія.

«Знаєте, це велике щастя — зустріти свою людину, — перевівши подих, озивається вона насамкінець. — А таке кохання, як у нас із Денисом, мені здається, узагалі буває раз на сто років. Дуже сподіваюся, що він дочекається мене там, на небесах, і неодмінно впізнає. І ми все ж будемо разом. Ми навіть хотіли повінчатися, але не встигли. То була більше моя забаганка. І Денис обіцяв: «Як тільки матиму змогу, приїду до тебе, і ми першим чином повінчаємося. Прекрасно знаю, що від тебе вже нікуди не дінуся».

У нашому суспільстві нерозвинена культура співпереживання

Тетяна Ваценко-Бондарева практично відтоді, як поховала свого чоловіка, подорожує — так вийшло, що її почали запрошувати друзі, які осіли в різних кінцях світу. Разом із сином Ярославом вона побувала в Карпатах, Закарпатті, відвідала Польщу, Литву... Від кінця минулого року вони живуть в Іспанії.

«То було одне з найскладніших рішень — встати зі свого улюбленого диванчика в полтавській домівці й поїхати. Дорога, зміна місця проживання мені реально допомагають, — розмірковує вголос Тетяна. — Причому я їхала сюди перед новорічними святами, які взагалі було складно пережити. Бо ще передостанній Новий рік ми зустрічали всі разом — із Денисом.

Як не дивно, за цей час немало «чорнухи» почула на свою адресу. Водночас відчуваю велику підтримку багатьох, іноді незнайомих, людей. Багато хто написав мені після сюжету про нашу спільноту «Ми разом» британської компанії суспільного телерадіомовлення ВВС. Така підтримка для мене неймовірно важлива.

Бо це насамперед пам’ять про мого чоловіка. Зараз розумію, що правильно зробила, поїхавши за кордон. Тут неймовірно красиві місця, де мимоволі підживлюєшся енергією Всесвіту, вітру, океану, і я свідомо їх обрала. Зазвичай не торкаюся цієї теми в інтерв’ю, але відчуваю й підтримку Дениса.

Іще одна відрада — спілкування з такими ж дружинами загиблих воїнів. Спільнота «Ми разом» — це така собі велика група підтримки. Ми не повчаємо одна одну, не радимо, як жити далі. Бо ніхто з нас цього не знає, і такі повчання тільки дратують».

На жаль, наголошує молода жінка, у нашому суспільстві зовсім не розвинена культура співчуття, співпереживання й підтримки тих, хто втратив близьку людину. Можливо, тому, що ми вперше за багато десятиліть зіткнулися з такою величезною кількістю втрат і зболених цими втратами людей.

«Або ж, — припускає моя співрозмовниця, — інші бояться, що наш біль може перекинутися на них. Тому їм легше відсторонитися від нього. Зараз надворі весна. Коли телефонує мама, чую спів пташок і ніби відчуваю подих вітру, запах повітря в Полтаві. А тут усе інакше. Я наче опинилася в іншій паралелі. Не можу сказати, що це лікує душу.

Але якоїсь миті почала помічати красу природи. Бо в стані депресії ти нічого не помічаєш і не в змозі відчувати нічого, крім болю. Уже зробила два татуювання, змінила на рудий колір волосся, зачіску — усе заради того, щоб відчути якусь емоцію.

Знаєте, ми з дівчатами зі спільноти опановуємо мистецтво маленьких кроків. І я не знаю, скільки часу знадобиться мені, аби навчитися жити з болем втрати. От нещодавно був складний момент, який надовго вибив з колії. Зараз узагалі не дивлюся кінофільмів, а тут якось, поки готувала їсти, увімкнула український серіал.

Сідаю перед монітором із тарілкою з приготованою стравою — і раптом бачу в кадрі на весь екран обличчя Дениса, чую його голос (у тій кінострічці в нього маленька роль зі словами). І все... Ярослав потім довго приводив мене до тями...»

У травні — до роковини загибелі свого чоловіка — Тетяна Ваценко-Бондарева збирається повернутися до Полтави. А загалом поки що не знає, де житиме. І жодних планів на майбутнє вона не має.