Театр абсурду. Замальовки з життя мешканців захопленої москалями ще в 2014 році території Донбасу

Я впевнена, що окупація різних регіонів України має свої особливості.

Мешканці територій, які росіяни захопили після 24 лютого, чинили жорсткий опір і, здебільшого, не йшли на співпрацю з ворогом.

Тому окупація цих регіонів супроводжувалася і супроводжується тортурами, стратами, допитами, приниженнями, психологічним тиском та іншими жахливими атрибутами «русского міра».

Окупація на території ОРДЛО зовсім інша. За вісім років просто не залишилося тих, хто ще здатен на активний спротив.

Тут не чутно історій про обшуки, облаштування нових катівень, придушення руху опору. Сам опір на території ОРДЛО став, швидше, метафоричним, ніж фізичним.

Головна мета проукраїнських громадян — зберегти здоровий глузд, відмежуватися від концентрованого безумства, вірити в ЗСУ, чекати на них та, якщо є змога, допомагати.

Але головне, підкреслюю, — опиратися божевіллю, дбати про власний розум.

Один день в ОРДЛО

Сцена перша. Я виходжу з під’їзду й бачу двох жінок середнього віку, які спинилися біля лавочки. Холодна погода не дозволяє їм присісти та обговорити останні новини, але перепочити — свята справа. Я мимоволі стаю свідком монологу однієї з подруг:

— Оце в Донецьку жила молода сім’я: жінка, чоловік і мала дитина. І дитина захворіла, а потім — померла. Лікарі за голову хапалися, а виявилося, що то через голубів. Батьки ходили з дитиною до парку гуляти, вона до тих голубів тулилася, от і підхопила заразу. Їх же обробляють в Україні якимись бацилами, а вони до нас летять. Тому я їх навіть на балкон не пускаю — ганяю кожен день. Ну ти подивися на них, якісь зачумлені, ну заражені ж чимось, я ж кажу...

Вона вказує на голубів, які вишукують поживу серед засох­лого бур’яну. Цілком собі звичайні голуби, на мій погляд. Чому вона вирішила, що вони заражені? Звідки взагалі інформація про цю родину? Які дослідження були проведені задля виявлення хвороби і її прив’язки до голубів?

Мене більше вражає те, що я не дивуюся цій розповіді. Я дійсно готова почути будь-яку нісенітницю. І я усвідомлюю, що мешканці ОРДЛО здатні повірити в будь-що. І мені більше не смішно, але й  не страшно. Мені ніяк.
Друга сцена — у міжміському автобусі. Їду поруч із двома колежанками. Вони значно старші за згаданих. Поки автобус заповнюється пасажирами, жінки поважного віку охоче діляться новинами. Місць для сидіння немає, і я змушена стояти просто перед ними. У вікно бачу, як мобілізовані з «лднр» вантажаться в бус — приїздили у відпустку. Я тут постійно вчуся вбивати поглядом, але успіху ще не мала. Може, хоч якийсь гастрит їм забезпечила.
Наш автобус рушає, а локальні новини закінчилися. Тому бабці переходять до обговорення міжнародного порядку денного в суміші з власним життєвим досвідом.

— Я виходжу, щось роблю собі на кухні, вмикаю скабєєву. Ну я послухала, там така голодянка на Заході намічається, страшне. Вони ще згадають расію, санкції швидко знімуть, як хліба не буде.

— На колінах приповзуть!

— Нас, русскіх, ніхто не любить, бо ми сильні. Поляки нас не люблять, бо ми їхню імперію розвалили. Чехи нас не люблять, бо танки радянські в них були. Прибалти не люблять, бо не даємо НАТО на їхній території розгулятися.

— А ми їх хіба любимо? Ми їх теж не любимо! У мене онука живе в Прибалтиці, її дитина до школи ходить. Так їм навіть оцінок не ставлять! Що з них виросте?!

— Та оце і виросте — дебіли, як Зеленський. Відео в натовській футболці записує! Сором, скабєєва каже, сором у такому до людей виходити. Це ж він відкрито показує, що сам нічого не вирішує, що його американці обувають, одягають, кормлять і пишуть, що йому ото сказати треба. Якби ми у 2014 році не піднялися дибки — уже давно б НАТО тут стояло, а нас би вирізали всіх! Нацики того нас і не люблять, що ми їхній режим не підтримали.
— Так, я жила на Київщині. Нічого поганого сказати не можу, але повернулася сюди. Бо люди там не ті. Мені ще у восьмому класі вчителька говорила, щоб я туди навіть не думала їхати, що там одні нацисти, жодної нормальної людини немає.

— Значить, вона вже тоді знала й розуміла все! Як оце переселяли до нашого села із Західної України сім’ї, так і мені сусідку підселили. Вона така фашистка, так Україну захищала у 2014-му, це страшне.
— Нацики он уже й Харківщину, і Херсон узяли, а наші Авдіївку беруть із першого дня війни...

Для повного абсурду додам, що вони розмовляли досить пристойною українською мовою. Не без русизмів, не без суржику, але ж українською. Хто взагалі такі нацисти і фашисти? Чому підтримувати Україну — фашизм?

Чому на Київщині — українці, а на Донбасі — русскіє? Чому розташування військових НАТО передбачає вирізання місцевого населення? Чому, чому, чому? Я не знаю. Вони теж не знають, але їм це не заважає. І на розмову їхню я майже не реагую емоційно — лише радію, що буде матеріал для запису.

Сцена третя і остання — у бабиній кухні.

— Ну ти розумієш, — питає вона мене, — що, якщо сюди прийде Україна, нас із дідом уб’ють?
— Хто?
— Українська влада.
— За що?
— За те, що ми — росіяни.
— Чому тоді нікого не вбили в Ізюмі, Херсоні?
— У мене інша інформація.

Для повного абсурду додам, що бабуся родом із села депортованих українців, теж розмовляє суржиком. Дід — онук одного з останніх козацьких отаманів. У мене знову безліч «чому». Чому на їхнє життя ніхто не зазіхав до 2014 року?

Чому ніхто цього не зробив під час їхніх поїздок на «материкову» Україну після 2014 року? Чому вони радо приймають пенсію від своїх потенційних убивць? Чому взагалі українська влада має знищувати місцеве населення Донбасу? Для чого, з яких міркувань? І найголовніше — а звідки ж ця «інша інформація»? Не від тієї самої «скабєєвої та ко»?

Це просто один день із життя на території ОРДЛО. Без героїчної боротьби, без патріотичного спротиву. Але з намаганням вистояти, витримати й перемогти. Бо якщо я тут переможу подумки, сама в собі переможу, десь там неодмінно переможуть наші хлопці та дівчата. І я повернуся додому.

Будні «днрівських» «героїв»

Хоч у тилу ворога, але пристойний вигляд мати хочеться. Із цим гаслом я зазвичай записуюся на сеанс манікюру. Майстриня, до якої я зазвичай ходжу, — молода та, здається, ще не втрачена дівчина.

Від неї я чула досить притомні думки щодо «спецоперації». Ще навесні вона казала, що повномасштабне вторгнення не воскресить померлих на Донбасі, а тільки помножить смерті, тому прикриватися «порятунком мирного населення» — ницість та лицемірство.

Вона знає і вірить, що армія рф чинить воєнні злочини на території України. І дівчина, напевно, не схвалює це, однак і не виступає рішуче проти.

Це, наприклад, не заважає їй мати стосунки невідомого характеру з російськими військовими, які командируються в нашому місті. І не заважає зустрічатися з хлопцем, який пішов воювати добровільно на боці рф.

Як вона завжди мені каже: «Я ні за кого». І мені досить уже цього. Будь ні за кого, добре. Хоча б будь не за них.

Майстриня розповідала мені історію, як сказала своїй кумі, що не підтримує жодну зі сторін конфлікту. За це отримала почесне звання «укропки», була дискваліфікована зі святкового застілля та заблокована у всіх соц­мережах. Тут достатньо зовсім трошки інакшості, щоби потрапити під найжорсткіші соціальні санкції.

Одного разу вона переповіла мені новину від своїх російських друзів-військових — у Волноваху приїхала військова прокуратура. І приїхала вона тому, що «асвабадітєлі» зґвалтували дівчину, вбили та скинули в колодязь. Вона додала з іронією: «Як же так, а чому не нацики винні?».

Вона вмикає музику під час роботи. Це здебільшого російська попса, однак трапляються пісні Христини Соловій, і тоді я завмираю, наче стала свідком якогось дива.

Кожного разу вона питає: «Вимкнути? Деякі клієнти просять не вмикати нічого українською мовою». Ні, кажу, залиш. Вмикай ще, вмикай інші пісні, наші пісні. Я тобі навіть російську попсу пробачу.

Із нею я теж обережна. Не кажу зайвого, здебільшого слухаю. Я тут збирач думок та поглядів, аж ніяк не оповідач. Цього разу ми знову теревенимо ні про що, поки пилка робить чергові шурх-шурх. Раптом до салону заходить хлопець майстрині.

Особисто я його не знаю і бачу вперше. Чоловік до тридцяти років, розв’язний і не те щоб дуже розумний. Але смаки в кожного різні. Що я знаю про нього точно, так це те, що він пішов добровольцем у «народну міліцію «днр»».

Тому, щойно він зайшов, я нашорошила вуха.

— Ти Марині дзвонила, шо вона? — питає в майстрині.

— Дзвонила, плаче. Сказали їй, що може документи приїхати забрати.

Переводить погляд на мене й пояснює:

— Ще знайома наша, у неї син зник два місяці тому. Він мобілізований, під Бахмутом був. Його підрозділ пішов на штурм, із 70 людей живими повернулися 10. А всі інші — безвісти зниклі. Ну це, напевно, спеціально так говорять, щоб не виплачувати компенсацію як за загиблого. Ось їй сказали днями, що може приїхати, забрати його документи, і на цьому все. А вчора взагалі командир підрозділу цього застрелився.

Вдаю праведний гнів. Насправді я прекрасно знаю, чого можна очікувати від армії рф та її поплічників. І мені їх, хоч би як це виглядало, не шкода.

Але майстриня, підбадьорена моєю реакцією, охоче веде далі:

— Та зараз таке скрізь. Сусідка теж понад місяць сина шукала, ніхто їй нічого не міг пояснити. А потім з’ясувалося, що він у морзі десь у Самарі лежить. Так вона ледь встигла його забрати й поховати вдома, а то збиралися спалити й поховати там.

У розмову вривається її обранець:

— Неправильно з пацанами вчиняють, так. Я он теж утік із «днрівського» підрозділу, по знайомству перетнув кордон з рф і підписав там контракт. Усе, я тепер не мобік із «днр», а кадровий російський військовий. Кадровиків не кидають у таку дупу, як донецьких.

Отакий парадокс: прийшли рятувати Донбас, але в підсумку відправили його на забій. Я стримуюся. Не відповідаю взагалі нічого. Зрадник, убивця мого народу, манкурт, але в нас різні вагові категорії. І я просто слухаю далі, щоб запам’ятати, записати, переповісти.

Люди в окупації.

— Ну з контрактом теж потрібно бути обережним. Ті, хто на пів року його підписали, взагалі ніяких виплат не отримують. Ну щось їм там дають, якісь 20-30 тисяч, але не 200, як обіцяли. І все це без премій, без надбавок за бойові виходи. Або, наприклад, змушують підписувати не на рік, а на 11 місяців. І виходить, що їм не заплатять преміальні за рік служби, 13-ту зарплату, ще там пільги якісь їм не дістануться. Коротше, дуже багато злих пацанів, ображених. Як же вони з таким настроєм воювати будуть? От вам, власне, і всі високі матерії. Захист російськомовних, незалежність скривдженого Донбасу, припинення восьмирічного геноциду... Усе це — міф. «Герої» «днр» не рідний край пішли від «укрофашистів» боронити, а 13-ту зарплату заробляти. І саме вона їм забезпечує бойовий дух, а не всіляка псевдопатріотична маячня.

— Ну а шо, роботи в нас усе одно немає, — чомусь він вирішив виправдатися переді мною.  Я минуле літо лопатою махав, грошей нуль, тільки болячок купа. Я краще там окопи покопаю.

Мовчу. Я не знаю, де він працював раніше, але невже це дійсно гірше, ніж за гроші вбивати свій народ?

— Добре, що оце на свято відпустили, — веде далі чоловік. — Все це, звичайно, добре, але додому я теж хочу. Щоб шампанське, олів’є і серіал оцей... Як його? Оцей, що «какая гадость эта ваша заливная рыба»?
— «Іронія судьби»? — підказує майстриня.

— О, так, воно. І все  буде нормально, — завершує він.

Ось ви які, цінності «русского міра». Моральне зубожіння, 13-та зарплата, олів’є та «Іронія судьби».

Назад не буде вороття

— Алло, ба, привіт.
— Привіт-привіт. Що ви там, живі-здорові?
— Начебто так. А ви як?
— І ми нормально. У нас дві сусідні хати, з яких люди виїхали, заселили... Сама знаєш, ким.
— Ким? Мобілізованими з рф?
— Ну так.
— Як це «заселили»?
— Ну сільрада дозволили їм там жити.
— А власники житла взагалі про це знають?
— Звідки я знаю? Напевно, ні.
— Дуже добре. Вони вам заважають?
— Та ні. Але я стараюся не виходити на вулицю, швидко в магазин збігаю і все.
— А чого ж ви боїтеся? Це ж ваші прийшли.
— Не потрібно зі мною язвити. Я жодним силовим структурам не довіряю.
— Не знаю, я українських військових не боюся, а чекаю.
— Я з ними не спілкуюся. Дід лише вчора в лазні їх парив.
— Ну правильно. Вони дітей ваших прийшли вбивати, а ви їх у лазні намиваєте.
— Я не знаю, для чого вони прийшли. Оці ще ніде не були, їх тільки на тому тижні зібрали. А мені тут жити, я ні з ким стосунки псувати не хочу. Коли наші хлопчики в Україні стояли, хіба бабки старі, як оце я, їм плювали в очі?
— Плювали. І видряпували очі їм. І пиріжки зі щурячою отрутою пекли вашим хлопчикам, а в лазню запрошували хіба тільки для того, щоб її потім підпалити.
— Я тут нічого не вирішую, мені проблем не потрібно. А всі військові — люди підневільні, їм що сказали, те вони й роблять.
— Ясно. Я тобі потім пере­дзвоню.
— Ну добре. Мира вам, здоров’я!

Отакої. Вона російських військових у лазні намиває, а нам — миру. Цікаво, як це пов’язано? Мої родичі на окупованій території топлять баньку для мобіків. Для тих, хто прийшов знищити мене, мою родину, країну, мову, культуру, ідентичність.

Для вбивць, ґвалтівників та крадіїв. Запрошують їх у той дім, де я зростала. Де були мої перші слова, перші кроки. І де, виявляється, уже були сказані й мої останні слова і зроблені останні кроки звідти. Бо я більше туди — ні ногою.

Але після тієї розмови ще була надія. Не на прозріння родичів, ні. Надія зберегти якісь глевкі стосунки, бо старим уже багато років. І тут справа не в любові та навіть не у вдячності, теплих почуттів до них уже давно немає. Це просто був обов’язок, який я на себе поклала.

* * *

Дід приїхав до мене приблизно через тиждень після телефонної розмови. Я майстерно уникаю гострих тем: жонглюю новинами від родичів із «материка», роблю каву, скаржуся на сусідів, розповідаю анекдоти. Аж тут, зненацька, як це завжди й буває, дід запитує:

— А твій диплом у расії приймають?
— Не знаю, — я аж розгубилася від різкої зміни теми. — Я не цікавилася, навіщо це мені?
— Життя довге, ще не знаєш, що тобі згодиться. Там зараз молоді спеціалісти потрібні.
— Ні, стій. Ти мені пропонуєш працювати на країну, яка напала на мою?
— Годі оцією політикою займатися...
— Ні, я в політиці не тямлю взагалі нічого. І, здається, партію не засновую і агітки не роздаю. Але я маю цінності, принципи та громадянську позицію, яка мені не дозволяє не те що робити таке, а навіть про це думати.
— Дуже ви всі там грамотні з вашими громадянськими позиціями.
— Ну звісно, у вас простіше: де пенсію більше платять — там і паспорти отримаємо. Хоч 10 штук.
— Я тільки про одне шкодую, — каже мені, — що в 91-му  на референдумі за незалежність України голосував. Думав, у маленькій країні швидше порядок наведуть. А вони навели — націоналістське кодло з неї зробили. Ну нічого, расія тепер швидко із цим розбереться.
— Нам від расії небагато треба. Нехай забирається геть з нашої землі та тихенько гниє і розпадається. Бажано на атоми.
— Це ви розпадетеся! — підскакує дід наче обпечений. — Поляки вам у цьому допоможуть!
— Поляки нам дійсно допомагають, але поки що в наш розпад тільки ви зробили внесок. Але це нічого, бо ми з кожним днем тільки міцніші і згуртованіші. Так що не хочу розчаровувати, але мрії ваші нездійсненні.
— Все, я з тобою розмовляти не хочу. Це я останній раз до тебе приїхав, — дід починає шукати свого кожуха.

Під час пошуків натрапляє на торбинку з продуктами, яку я склала для них із бабою.

— А це що? — питає.
— Сусідів своїх погодуєш, — відповідаю я з якоюсь фізичною гіркотою в роті.
— Яких сусідів?
— Для яких лазню топиш.
— А ти звідки знаєш? На розвідку працюєш?

Тільки згодом я усвідомила, що дід питав серйозно. Під час своїх судомних зборів він зупинився і дивився просто на мене. І якось абсолютно дивно посміхався.

— 12 років в’язниці захотіла?
— Ти здаси? — питає мій голос, не я.
— Та ти сама попадешся, — дід уже відверто сміється.
— Мені баба подзвонила і сказала.
— Аа-а, ясно. Ну з цією дурою старою я вдома поговорю. Так, парив. Земляків своїх парив!
— Не дай боже, діду, так морально впасти, щоб між дітьми рідними і їхніми вбивцями обирати останніх.
— Не будуть вони вас убивати, вони націоналістів ваших повбивають. А я свій вибір зробив, і він остаточний.
— Ми тоді теж націоналісти. У нас уся країна з них тільки і складається.
— Оце ти останній раз діда бачиш! — верещить він, жбурляє торбу і вискакує за двері.

Отак невесело завершуються мої піврічні спроби налагодити стосунки з проросійськими дідом та бабою. Але вони натомість налагодили стосунки з новими «сусідами». Чекаєте від мене якихось рефлексій? Немає жодних. Порожнеча.

З днем народження, синку!

Дитячі дні народження ігнорувати важче. Коли запрошують дорослі, я зазвичай вигадую невідкладні справи або невиліковні хвороби. Бо дорослі тут жодних свят не заслужили. Діти — то інша справа.

Вони точно не ров’язували цю війну, але страждають від неї найбільше. Тому до знайомих дітлахів я йду, купую іграшки та солодощі. Бо в них має бути шанс стати кращими, ніж їхні батьки.

Сьогодні я прийшла привітати з сьомим днем народження Мишка. Поки чоловіки згуртувалися довкола мангалу і смажать шашлики, я опиняюся в почесному жіночому товаристві. Народу багато: молоденька мама, середнього віку бабуся, літня прабабуся, тітки, хрещена, сестри... Словом, щебет стоїть на весь дім. Прислухаюся до розмов.

— Вчора була на прийомі в лікарки тієї... Як її? А, у Зінов’євої. Ну нічого така, уважна.
— Вони всі уважні стали, коли расія прийшла! Бояться, с*ки!
— Я оце ледь встигаю дітям зробити російські документи, щоб виплати оформити. Чого це я маю від них відмовлятися? Я вже січень і лютий пропустила, а всі отримали.
— Та російський паспорт зараз скрізь потрібен.
— А ти Іру пам’ятаєш? Так поїхала ж із чоловіком у Чилі. Уже дитину там народила, вона громадянка Чилі.
— Це де воно, Чилі?
— Та якісь там Америки чи що. Нормальні люди в москву їдуть, а вони, ділові, у Чилі.

Згодом у центрі уваги опиняються шашлики, гості всідаються, і теревені вщухають. Але ненадовго. Іменинник майже нікого не цікавить, і після незв’язних привітань дітей спроваджують з-за столу, щоб не заважали дорослим спілкуватися.

— Молися, Мишко, Бог тобі завжди допоможе! — лаконічно вітає дитину бабуся, хоча він, певно, очікував інших слів.

Мишко мав нещастя народитися 23 лютого, в день одного зі скрепних свят «русского міра». Тому застільна розмова майже не торкається хлопчика, у пріоритеті — військові байки.

Згадали незлим тихим словом усіх «героїв» «днр» — знайомих мобілізованих, які повернулися з фронту без рук-ніг або й узагалі не повернулися. Батька Мишка й самого упіймали в перший день мобілізації, але він зламав ногу, стрибаючи до окопу, і згаяв можливість отримати декілька орденів. Був безславно комісований ще на початку літа.

— Мені оце сестра з Києва дзвонила, — каже тітка Мишка, — розповідала, як вони там своїх солдатів ховають. На коліна всі стають, квіти несуть. Питала, як ховають у нас. Та чи я знаю? Наче я ходжу на те кладовище.

— Звісно, смерті та каліцтво зараз по обидва боки фронту, — резонно зауважує дід іменника. — Але наших хлопців лікують, он який догляд, яка реабілітація. А ті ж кидають своїх поранених прямо в полі, ото й усе лікування.

— Ну все-все, давайте не будемо про погане! — дзвенять чарки.

Розпашілий після самогону дід (навіщо витрачатися на алкогольні напої, коли є цукор і дріжджі?) хвалить застілля, протиставляючи своїх ґаздинь знайомій родині.

— У них яке ставлення до їжі? Як ото до свинячого корму. І то, напевно, гарний господар так свиней не годує. Жінка ото борщ зварить, вони поїдять, а рештки вона водою розбавляє, щоб і наступного дня було що їсти. Ну бандерня вона і є бандерня.

Я критично оглядаю запропоновані наїдки і схиляюся до меню бандерні.

Тим часом до кімнати забігає іменинник. Він кумедно повторює за прабабою: «Та хай буде!», «Лягай спати, чого ти бігаєш?», «Це що, уже ранок?». Прабабі восьмий десяток, вона говорить українською.

— Та хай буде! — демонструє пародіювальні вміння Мишко.

— Хай буде расія, да, Мишко? Хай буде расія! — ні в тин ні в ворота вставляє бабуся хлопця. «Хай буде расія» — це було сказано українською мовою. Я наче в театрі абсурду, хоча навіть не платила за квиток.
— Та вже хай буде що буде! — філософськи підсумовує хрещена й піднімає чарку, пропонуючи за це й випити.

З підвищенням рівня алкоголю в крові підвищується і градус бесіди. Матюки гнуться такі, що Подерв’янський нервово курить. Батько іменинника гукає до свого дядька (матюки вилучено):

— Чуєш, дядь? Я оце нещодавно йшов повз закинуте будівництво. Там усе: вікна пластикові, шлакоблок, піноблок. Я тільки подумав: тебе б туди. Ми б за день усе винесли. А в тебе ще і двір свій, є де складати.

Гості сміються, кивають. А потім вони кажуть, що в російській армії немає мародерів.

— А що, оте кафе на виїзді закрили чи як?
— Та закрили. Там постійно військові ошивалися, які повз їхали. Напевно, поїли й пішли, не платили. Такий бізнес швидко набридає.
— Та не може такого буть! — уриває дідусь діалог між своєю дружиною та кумою. — У військових є гроші. Як таке може бути, що вони не заплатили? Напевно, щось з орендою не так чи із власником.
— Не знаю, — підсумовує батько іменника. — Але я бачив, як звідти можна два холодильники винести й кавову машину. Хто за? Я перший! — чоловік піднімає руку й радісно регоче. Схоже, він зарано зламав ногу й не встиг вгамувати власні апетити, розкрадаючи майно українців.

За столом, звісно, жодного осуду.

Спокійно, просто запам’я­то­вуй і сиди тихо. Ти збираєш матеріал.

— Малий оце взагалі не працює лівицею, — зауважує мені батько Мишка. Я дивлюся, як семирічний хлопчик гамселить подаровану боксерську грушу. Не зовсім розумію, що батько від нього хоче, але той продовжує. — Я його вчу прийомів, але він не любить приймати біль. Битися любить, а коли я даю йому здачі, то падає і плаче. Я не знаю, як його навчити приймати біль, щоб він не виріс слабаком. Я оце, коли ногу зламав, я ж не плакав.

У мене німа сцена. Ти, чоловіче, здається, не в семирічному віці ногу поламав. Дякувати богу, що ти не ревів. А коли дитині дає стусана тридцятирічний чоловік, як ще вона має реагувати? Що це взагалі за формулювання «приймати біль»? Це щось про мазохізм чи про русскомірське терпільство? Але я утримуюся від коментарів. Мені лише дуже шкода дитину.

— Він у нас такий патріот, — мама Мишка вирішила похизуватися. — Нещодавно приходить до мене й питає: «Мамо, а ти мене не будеш сварити?». Ну я кажу, щоб зізнавався, що накоїв. А він каже: «Мамо, у мене тут чат у грі, і якийсь українець написав: «путін х**ло», а я йому відповів: «Сам ти х**ло»». Я йому на це кажу: «От бачиш, синку, як добре, коли ти вмієш читати й писати»! — сміється супермама.

— Він навіть цукерки з жовто-блакитними обгортками не їсть, — підхоплює батько. — Оце нещодавно поряд лежали дві цукерки, одна в блакитній фользі, а інша в золотій, так він каже: «О, мої улюблені кольори» і викидає їх. Запитує в мене: «Папо, це наші на танках їдуть?». Я ж йому кажу, що наші, чужих тут бути не може. Він тоді махає до них.

— Нещодавно приніс мені пляшку води, — продовжує мама, — і каже: «Читай!». Я не розумію, що не так, а він мені тоді: «Вона з Новоазовська! НовоАЗОВська! Азов — це ж наші вороги!». Я йому сказала, що в нього немає ніяких ворогів, але він усе одно її не пив. Каже ще: «У нас тут що, укропи є? А кажуть, що ми «днр». Він у мене такого не терпить.

— Хоча ми його такого не вчили, взагалі не розмовляли про це, — зізнається наостанок жінка. — Ми ж не виховуємо дитину так, як українці. Це ж вони розповідають своїм дітям, що нас потрібно ненавидіти і вбивати.

Я дивлюся на хлопчика, який грається з подарованим дерев’яним автоматом.

— Тобі вже потрібно на війну, так? — питає прабаба. — Стільки зброї в тебе, вже можна на війну відправляти.

Сподіваюся, Мишко, це буде твій перший та останній автомат. Сподіваюся, війна скінчиться до того, як ти станеш юнаком. І твоя улюблена расія не відправить тебе на смерть. Живи, Мишко. І намагайся стати кращим, ніж твої батьки.

Анна ФРАНК