Поет і місто, де звучить мова. Презентовано збірку творів Максима Рильського, присвячену Києву

Вулиці Тарасівська і Жилянська, Саксаганського і Бульйонська, Богдана Хмельницького і 751-ша Нова...

Що спільного між цими київськими вулицями?

Їх об’єднує поет Максим Рильський, який у різні роки мешкав тут.

Наприклад, на вулиці Тарасівській, 12 (правда, дискусії щодо номера будинку тривають), на так званій «зимовій» квартирі свого батька Тадея Рильського,19 березня 1895 року майбутній поет народився.

І хоча його малою батьківщиною вважається село Романівка на Житомирщині, де був родинний маєток Рильських і де пройшли дитячі роки майбутнього поета, вперше білий світ він побачив таки в Києві.

На Жилянській, 20, у квартирі історика й археолога Володимира Антоновича, батькового доброго друга, родина мешкала після раптової смерті глави сім’ї в 1902 році.

Нагодою згадати про це стала презентація збірки творів Максима Рильського та матеріалів про нього «Співучий Києве, дитя живих століть».

«Як я любив химери вулиць, що дивним дихають життям...»

Навчаючись у гімназії, Максим жив на Саксаганського, 95 (а тоді — Маріїнсько-Благовіщенській) у родині ще одного батькового друга — Миколи Лисенка.

Тут сталося й перше романтичне захоплення: юний Максим закохався в доньку композитора Галину, старшу за нього на шість років. Але вона не сприйняла серйозно палкі почуття гімназиста і згодом вийшла заміж за іншого.

Коли в 1923 році, навчителювавшись по селах Житомирщини, поет знову повернувся підкорювати Київ, його прихистив у себе на Бульйонській (нині — Малевича) земляк Іван Очкуренко. Тут поет зустрів кохання всього свого життя — майбутню дружину Катерину.

А потім буде будинок письменників Роліт на Богдана Хмельницького, 68. І, зрештою, 751-ша Нова у Голосієві, де поет збудував будиночок і прожив свої останні роки. Сьогодні вулиця носить ім’я Максима Рильського, а в його садибі розташовується літературно-меморіальний музей.

Максим Рильський, Павло Тичина, Петро Панч, Володимир Сосюра
(зліва праворуч) на відбудові Хрещатика, 1944 р.

А ще ж були квартири Русових і Юркевичів, у яких після смерті Лисенка у 1912 році мешкав гімназист Рильський, та численні адреси місць, де навчався і працював поет, де любив бувати і відпочивати.

Це про них писав «Як я любив химери вулиць, // Що дивним дихають життям...» Тож Київ цілком можна назвати рідним містом Рильського. Поет любив його ніжно й трепетно, про що не раз зізнавався у своїх віршах.

Таких поезій, присвячених Києву чи окремим місцям, а то й будинкам у столиці, назбирається до пів сотні. З’ясувати це вдалося під час укладання книжки «Співучий Києве, дитя живих століть», яка вийшла друком у видавництві «Дніпро» за підтримки Держ­комтелерадіо та була презентована в Укрінформі.

Упорядник книжки — онук поета Максим Рильський-молодший — зізнається, що до створення цієї збірки підштовхнули дідові земляки-житомиряни. Вони розповіли, що вирушили якось автобусом до Києва на екскурсію, і коли ввечері під’їжджали до міста, яке красиво світилося вогнями, гід раптом почав читати вірші Рильського...

«І я захопився, — каже Максим Георгійович. — Бо окремі вірші я, звичайно, знав, але вони ніколи не були опубліковані разом». Так і почалася робота над книжкою.

На балконі будинку письменників Роліт.

Окрім поезій, до видання ввійшли спогади про поета, пов’язані з містом, деякі його публіцистичні твори (зокрема з відомого циклу «Вечірні розмови», які свого часу друкувалися в газеті «Вечірній Київ») та листи.

Збірка ілюстрована великою кількістю світлин, зокрема невідомих загалу. Наприклад, маловідомим фактом залишається те, що Рильський особисто брав участь у повоєнній відбудові Хрещатика.

Про це розповіла під час презентації Рена Коваленко з Державного архіву Київської області. Поет, як і кожен громадянин Києва, мав відпрацювати на відбудові центральної вулиці кілька годин на тиждень.

Є фото, на яких Рильський разом із Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Петром Панчем та іншими літераторами працюють на зруйнованому Хрещатику.

Також Рильський входив до складу журі з дев’яти осіб, яке розглядало проєкти, подані на конкурс із відбудови Хрещатика. Тож Максим Тадейович долучився до відбудови головної вулиці нашої столиці, ще й обираючи найкращий із них.

«Дуже вже мудра річ — власний життєпис»

Своїми спогадами про Максима Рильського та роздумами про його місце в українській культурі поділилися під час презентації перший заступник голови Держкомтелерадіо та голова ОУН Богдан Червак, літературознавець Михайло Наєнко, перекладач Максим Стріха, кінокритик Сергій Тримбач, поет і перекладач Петро Засенко, Олександр Копиленко, онук письменника Олександра Копиленка, з яким Рильський довгі роки приятелював, та інші знавці й дослідники творчості поета.

«Коли я перечитував цю книжку, мені згадався епізод із життя визначної української поетеси Олени Теліги. У 1941 році в складі похідної групи ОУН Олена Теліга приїхала до Києва, де очолила Спілку українських письменників, — зазначив Богдан Червак. — Вона прагнула відродити в Києві національне літературне життя та об’єднати довкола спілки українських письменників. У своїх спогадах вона писала, що дуже хотіла б бачити в Києві Максима Рильського. Для мене це було важливо, адже сьогодні дехто ставить під сумнів значення Максима Рильського для української культури. Бо, мовляв, жив і творив у радянську епоху... Олена Теліга боролася з усім радянським, але вона розуміла, наскільки Максим Рильський є важливий для української культури. Мене, наприклад, вразили в цій книжці факти про поета, пов’язані з його бажанням захистити українську мову в Києві».

Детальніше про це розповів Максим Стріха. Він нагадав, що навіть у ті непрості часи українським письменникам вдавалося відстояти деякі принципові речі.

«1959 рік. Запрова­джується шкільне законодавство, згідно з яким вивчення національних мов є необов’язковим. Не тільки Рильський, а й уся тодішня українська еліта зробили неможливе: рішення, ухвалене в москві, вдалося відкоригувати на республіканському рівні, й українську мову з винятками, але і далі вивчали в російських школах Києва. В білорусі цього не вдалося, тому в 1960-ті роки в мінську білоруську мову фактично вже не вивчав ніхто. Тому й маємо сьогодні оцю історичну відмінність доль України і білорусі. Один приклад із цієї книжки: на сторінці 263 вміщено відчайдушно-сміливий лист Максима Тадейовича до Хрущова (від 1939 року. — Авт.) на захист київської опери, яку планували русифікувати. Цим листом Рильський зробив неймовірне: опера залишалася українськомовною до 1978 року».

Максим Рильський.
Архівні фото.

У свою чергу Сергій Тримбач нагадав, що в той час і Олександр Довженко переконав Микиту Сергійовича, що кіно має творитися на українському матеріалі.

«Це приклади того, що робили тоді ці люди, яких зараз деякі «сміливці» пропонують викинути на задвірки історії. Саме такі, як Рильський, тримали над Києвом українське небо», — наголосив кінознавець.

Цікаві спогади про поета зібрано й у щойно виданій книжці, зокрема від самого упорядника, Рильського-онука.

«Я не став обмежуватися тільки віршами у збірці, — розповів він. — Бо вірші вже лишилися в історії, можна відкрити інтернет і почитати. А для мене важливо зафіксувати спогади про діда, які, на щастя, ще є можливість зібрати і зафіксувати». Сам Максим Тадейович не любив їх писати. «...Дуже вже це мудра річ — власний життєпис», — зазначав він.

Але деякі важливі моменти життя або враження є в його подорожніх нотатках та листах. Уся ця спадщина разом дає уявлення про обшир інтересів Максима Рильського-киянина.

Багряний вечір догорів,
І попіл падає на місто,
Переливається намисто
Понаддніпрянських ліхтарів.
По шумі денних голосів
На серці тихо, сумно, чисто.

Це рядки одного з останніх віршів поета, який вийшов друком уже після смерті Рильського в збірці «Іскри вогню великого». Його було написано в січні 1964 року. Влітку того ж року догорить і життєва свіча самого поета, вже важко хворого на той час. Це останній вірш, присвячений Києву, тоді як перші поезії на цю тему були написані ще 1921-го. Виходить, улюбленому місту поет зізнавався в любові все своє творче житття...