Оксана Дмитрієва, режисерка з Харкова: «Наше укриття зберегло життя багатьом людям»

Прифронтовий Харків, попри часті російські обстріли уже понад рік, продовжує жити і творити.

Про своє незламне місто біля кордону з країною-агресоркою, роботу творчого колективу в період повномасштабної фази російсько-української війни ексклюзивно для читачів «України молодої» розповідає Оксана Дмитрієва, головна режисерка Харківського театру ляльок ім. В. А. Афанасьєва.

«У Києві нещодавно показали музичний перформанс «Вертеп» — авангардну, експериментальну постановку, яку цього разу (як перед тим у Полтаві) Харківський театр ляльок представляв зі Львівським. У столиці митці — актори зі Слобожанщини та музиканти-західняки — виступили на сцені Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Цей показ був організований задля підтримки колег із Харківського театру ляльок, що попри війну активно працюють у прифронтовому місті, яке щоденно обстрілюється московитами. Зал був ущент заповнений. Серед глядачів було чимало волонтерів та військових».

Обстріли у нас майже щоденно та щоночі

— Оксано, Харківський театр ляльок офіційно відновив роботу цього року від 6 лютого. Всі знають про часті «прильоти» у місті. Де ви виступаєте — у метро, у бомбосховищі, на своїй сцені?

— Так, офіційно ми відновили роботу 6 лютого. Утім волонтерськи наш театр почав працювати ще з квітня минулого року. Ми навіть проводили «сюрреалістичні гастролі», виступаючи з дитячими виставами. Хоча від початку повномасштабної війни в нас не було жодної вистави, яку можна було так просто взяти й зіграти.

Бо більшість із трупи перебувала у різних куточках не тільки України, а й Європи. Грали постановки у харківському метро, розраджували людей в укриттях під час повітряних тривог і обстрілів нашого міста. Першою виставою в метро стала казка за мотивами творів Андерсена.

Зі своїми виставами ми об’їхали всі станції метрополітену. Це був щемкий досвід: кожна станція — це різні люди та відчуття. Чим ближче до Північної Салтівки (дуже зруйнований ракетними ударами рашистів район Харкова), тим більше відчуваєш напругу і жах того, що відбувається...

Інколи у мене виникали запитання: навіщо зараз театр, література, музика? Було страшно усвідомлювати, що багато хорошого і світлого залишилося у мирному житті.

— Чи показували вистави глядачам області? Як і куди добиралися?

— У травні ми їздили звільненими містечками і селами Харківської області, показуючи свої вистави. Нам допомогли організувати гастролі представники UNICEF Україна.

Потім мали тісну співпрацю з представниками громадської організації Roman Panchenko Theatre Company, які займаються антрепризою, вони допомогли нам із транспортом. Завдяки цьому ми мали можливість показати свої вистави глядачам.

— Що тепер із приміщенням театру?

— Нагадаю, 2 березня 2022 року внаслідок ракетного обстрілу в Харкові був зруйнований «Палац праці», розташований на площі Конституції (ця будівля займає цілий квартал і вважається символом нашого міста).

Тоді вибуховою хвилею в нашому театрі вибило вікна, двері... Ми потроху косметично відновили дещо після руйнування, аби у театрі можна було працювати. Хоча коли відбуваються «прильоти», то страшнувато... На жаль, маємо такого зажерливого сусіда — рф, тож Харків понад рік лишається прифронтовим містом. Обстріли у нас майже щоденно та щоночі — це наша реальність, але містяни сконцентровані, уважні.

Оксана Дмитрієва.

Попри війну, харків’яни дуже тепло сприймають усі культурні події, які все ж у нас відбуваються. Скажімо, наприкінці вересня організували благодійний літературний фестиваль «П’ятий Харків».

До речі, ця метафора належить всесвітньо відомому лінгвісту, почесному харків’янину Юрію Шевельову. Фест «П’ятий Харків» — це була розмова про майбутнє міста, про мрію, про бажання скорішої перемоги. У мене були неймовірні відчуття від того форуму.

Повітряні тривоги — це, на жаль, уже буденність, у якій глядачі та артисти спускаються в укриття. У нас є підвальне приміщення, де є можливість пересидіти, або можна за три хвилини добігти до станції метро «Площа Конституції».

Грають на сцені й служать у війську

— Як повномасштабна війна змінила вашу творчу команду?

— Для кожного громадянина України ранок 24 лютого 2022 року став шоком — початок повномасштабного вторгнення московитів у нашу країну. Життя розділилося на «до» і «після»... Втім, попри бомбардування, обстріли, руйнування, перші смерті, поранення людей, кожен брав всю свою волю у кулак, бо ми повинні витримати цю навалу загарбників і дати відсіч ворогу. У нас із березня минулого року й досі активно працює волонтерський центр ХАБ «Лоб», який допомагає цивільним і військовим.

Я пишаюсь акторами, які займаються творчістю, волонтерством, та тими, хто пішов до війська захищати нашу країну. Неймовірна акторка нашого театру Тетяна Тумасянц із перших днів записалась до територіальної оборони, потім — до війська, воювала у Херсонській області й на Донеччині. Ще Михайло Озеров зараз служить у ТрО.

— Чи були виступи за кордоном?

— У квітні минулого року ми зрозуміли, що необхідно, аби театр працював для глядачів, підтримуючи у важку годину, та й митцям треба бути у творчому тонусі. Зараз ми знаємо майже кожного глядача, бо він приходить, спілкується з акторами після вистав, і це дуже потрібно: і публіці, і нам. Це дуже цінні відчуття. Велика симпатія та ніжність до кожної людини, яка перебуває поруч із тобою в такі буремні часи.

Частина нашої команди виїхала з Харкова. Наприклад, добравшись до Польщі, наша провідна акторка Катерина Любченко і прекрасна режисерка Роза Саркісян підтримали нас і влаштували так, що наш колектив запросили до Польщі на міжнародний фестиваль театрів для дітей і молоді «Корчак».

Це була важлива творча місія. Ми поїхали до Варшави акторською командою, а після виступів повернулися до Львова, і там Уляна Мороз — директорка-художня керівниця Львівського академічного обласного театру ляльок — запропонувала нам зробити щось разом.

Їм працювати легше, бо вони отримали грант, і це дало можливість здійснити наш спільний проєкт. Так народилася ідея перформансу «Вертеп». Для мене сьогодні «Вертеп» — це історія про біблейські часи, історія зі Старого і Нового Завіту, тексти, на які ми спираємося, але це і як пророцтво про сьогодення.

— У Києві нещодавно ви показали «Вертеп». Де і як тривали репетиції, онлайн чи наживо?

— З акторами ми репетирували в Харкові, а потім приїхали до Львова, і там до нашої команди долучилися музикантки з міста Лева. За тиждень постановка набула реальних обрисів. Прем’єра відбулася 25 грудня у Львові. Це було дуже символічне дійство митців зі сходу та заходу країни саме на Різдво, яке добре сприйняли глядачі.

Знаєте, коли ти щось робиш із душею, то це дає наснагу та відчуття, немов відбувається розмова з Богом. Це як наша спільна молитва про Перемогу. Хочу­ відзначити нашу першу співпрацю з харківським художником Костянтином Зоркіним, який запропонував дерев’яні об’єкти та скульптури на сцені, а дощечки — це символічні зруйновані війною будинки, зокрема Салтівки...

— Як вам вдалося зберегти колектив? Чи евакуювалися і де перебували митці?

— Знаєте, з початку березня 2022-го жити та працювати в Харкові було неможливо. Ночувати доводилося не у власних домівках, а в укриттях. У нашому театрі ми переобладнали підвальні приміщення, і вони стали схованкою не лише для нашого колективу, а й для харків’ян, які жили поруч. Наше укриття зберегло життя багатьом людям. Втім чимало акторів, які мали маленьких дітей або старих батьків, були вимушені виїхати з міста. І це були дуже важкі випробування, коли у переповнених потягах люди, стоячи по багато-багато годин, добиралися до Львова.

Я на три тижні виїжджала до Полтави, а потім повернулася до Харкова. Моя родина — з Краматорська, ми зі старшою сестрою домовились: якщо щось почнеться, то мусимо триматись разом. Хоча я не вірила, що буде така страшна війна, це не вкладалося в голові.

До війни у нас працювали понад 30 акторів, нині 15... Чимало наших митців, які виїхали за кордон, уже знайшли роботу за фахом, бо у нас прекрасні професіонали. Хтось планує після війни повернутися. Життя у всіх кардинально змінилося. Нині маємо хороший творчий колектив. Театр працює, і наші вистави викликають резонанс у глядачів, заради яких ми працюємо.

Харків’ян чекають у Польщі та Німеччині

— Крім Києва та Львова, де ще гастролювали з «Вертепом» і чи будуть іще покази?

— Ми організували Різдвяний мініфест «Вертеп Схід» 7 січня. Взяли участь митці зі Львова, Харкова і Києва. Ми показували свій проєкт, а також анімації вертепів, відбувся концерт хорової музики, лекція, майстер-клас із колядок та щедрівок, а також виставка й перегляд фільму.

Гастролювали в Полтаві. Ще я дуже вдячна в. о. директорки Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Лесі Жураківській, яка запросила нас виступити в них. Нас дуже ніжно і щиро прийняли, огорнули увагою і турботою. У серпні маємо пропозицію виступити у Польщі, на вересень запросили до Кельна (Німеччина).

— Пані Оксано, яким бачите майбутнє свого театру? Війна все ж колись закінчиться. Які теми хочете реалізувати на сцені?

— Зараз ми дуже прискіпливо ставимося до репертуару. Те, що ми показуємо і говоримо зі сцени, має дуже важливий посил для глядачів. У театрі публіка заряджається певною енергією, а постановки викликають різні емоції. Ми обираємо актуальні теми.

Вважаю, що сьогодні театр несе певну терапевтичну функцію. У багатьох людей поламані долі, є загиблі чи поранені родичі, знайомі, друзі, хтось страждає від депресії. Ми повинні піднімати дух у глядачів. Шукати красу, позитив, але треба бути обережними з темами, які представляємо в театрі.

Нашою найпершою прем’є­рою після початку російсько-української війни (у липні минулого року) стала вистава «Я — норм», поставлена за п’єсою львівської драматургині Ніни Захоженко. Це історія про те, як війна вривається у світ підлітків, які тільки розпочинають жити — мріють про майбутнє, закохуються. Що відбувається в їхніх головах у ці страшні дні? Про що вони говорять, що пишуть одне одному в чатах? Виставу я поставила за два тижні, майже вся музика є авторською. Потім у репертуарі з’явився «Вертеп».

Що стосується майбутніх постановок, то зараз є чимало цікавих творів української класики й наших сучасників. Головне, аби бійці ЗСУ якомога далі відкинули російських загарбників, звільнили всі наші території, щоб мир прийшов на українську землю. Ми віримо у перемогу і про це розповідаємо у своїх виставах як для дорослих, так і для дітей. Ми за те, аби постановки несли світло, добро й розповідали про нашу історію.

Тетяна ПОЛІЩУК