Захищав Маріуполь. Із Героєм України Максимом Кагалом попрощалися у Кременчуці за 9 місяців після його загибелі

Із початку повномасштабного вторгнення москалів в Україну командир взводу — старший лейтенант Максим Кагал (позивний «Пістон»), котрий із 2015 року ніс службу в складі окремого загону спеціального призначення «Азов», що є формуванням Національної гвардії України, — разом із побратимами боронив Маріуполь.

Значно переважаючі сили противника поливали українських захисників вогнем із суші, моря й повітря. Попри це, наші огризалися, завдаючи ворогу суттєвих втрат. 5 березня минулого року Максим очолив зведений підрозділ, який ущент розбив батальйонну тактичну групу російської армії.

Згодом група «азовців» на чолі з Максимом знищила ворожий командний пункт, при цьому одного москаля нашому земляку вдалося захопити в полон.

Побратими «Пістона» зазначають, що він увесь час був попереду, надихаючи інших власним прикладом. 25 березня під час ворожого штурму наших позицій унаслідок розриву авіабомби Максим Кагал загинув. Йому було всього 30 років.

Був надзвичайно талановитим у спорті

«Макс був дуже справедливим навіть у дитинстві, любив перемагати, — ворушить спогади мати полеглого воїна — 57-річна Тетяна Кагал. — Пригадую, його на два роки старший брат Сашко вже витягнувся, а Максимко був такий невисокий, повненький. Проте, якщо його щось не влаштовувало, він розганявся й валив Сашка на землю — отак брав гору.

У школі був надзвичайно товариським — захищав не стільки себе, скільки друзів. Спортом захопився, уже навчаючись у технікумі залізничного транспорту, — почав займатися боксом, рукопашним боєм, грав у регбі, до того ж був пристрасним уболівальником кременчуцької футбольної команди «Кремінь». А тоді загорівся кікбоксингом — почав їздити до спортивного клубу «Гермес» і тренуватися під керівництвом Олега Скирти».

Заслужений тренер із кікбоксингу ІСКА, кандидат наук із фізичного виховання і спорту Олег Скирта зазначає, що за свою тренерську діяльність виховав чотирьох чемпіонів світу серед дорослих. Поміж них — і Максим Кагал.

«Він уперше прийшов до нашого спортивного клубу юнаком, — розповідає пан Олег. — Потім у нас були певні проблеми з приміщенням, відтак ми з ним загубили одне одного. Минуло кілька років, і якось мій друг, тренер з рукопашного бою, попросив дозволу, щоб його вихованці прийшли на спаринги до нашого клубу, який славився гідними суперниками.

От ті заходять до спортзалу — і раптом серед них бачу Максима, який помітно подорослішав і змужнів. На ту пору він уже був студентом Інституту механіки і транспорту Кременчуцького університету імені Михайла Остроградського. Так ми з ним знову почали працювати. Тоді, якщо пам’ятаєте, тільки-но починався «азовський» рух.

Займаючись кікбоксингом, Максим паралельно брав участь у турнірах зі змішаних єдиноборств «Іду на ви», які організовували «азовці», — на прохання хлопця я готував його й до цих змагань. У Макса був гідний партнер, завдяки якому він зростав як спортсмен, — Богдан Копкін, нині, напевне, найіменитіший кікбоксер, із яким ми поїздили по всьому світу.

Вони постійно працювали в парі. 2012-го чи 2013 року виграли на чемпіонаті України — стали першими номерами у своїй ваговій категорії. А 2014 року нам роблять пропозицію виступити на світових змаганнях. Нині кікбоксинг ІСКА — це вже визнаний вид спорту.

Тоді ж збірна України з кікбоксингу вперше виступила на чемпіонаті світу в Іспанії за версією ISKA. Змагання відбулися в курортному містечку Ллорет де Мар. Уявіть собі, ми вперше побачили зовсім інший світ, усміхнених, задоволених життям людей».

Максим Кагал повернувся з Іспанії чемпіоном світу. Кременчужанину було чим пишатися. У фіналі він виграв бій у дуже потужного суперника — німецького кікбоксера.

«Чесно кажучи, я думав, що Макс йому програє, причому достроково, — зізнається Олег Скирта. — Натомість він двічі відправив німця в нокдаун у першому ж раунді — згідно з правилами, це є достроковою перемогою.

Німецький спортсмен був просто ошелешений — бачили б ви його вираз обличчя: він мало не плакав. Усі бої, окрім бою з Максимом, той кікбоксер закінчив достроково, а тут сам упав, та ще й двічі. Потім німці вели зі мною перемовини щодо матчу-реваншу. Я був тільки «за», аби лишень ми мали тижнів вісім на підготовку.

 Максим Кагал жив із вогнем у серці.

Максим, окрилений перемогою на світовому рівні, рвався в бій, проте все це затягувалося. Тим часом він захопився страйкбольним рухом — мав пройти курс підготовки і скласти іспит. І тут на зв’язок зі мною виходять спортивні менеджери з Китаю.

Там могла б бути цікава історія: китайці проводили чотири турніри за рік, а наприкінці переможці змагалися за титул чемпіона світу за їх­ньою версією. Я одразу ж зателефонував Максиму. «Нарешті дочекалися», — кажу.

А він у відповідь: «Олеже Сергійовичу, я підписав контракт з «Азовом». Щоправда, якщо дозволяла служба, він іще представляв наш спортивний клуб на змаганнях, напевне, до 2017 року. А коли став офіцером, на змагальний спорт, я так розумію, у нього вже було менше часу».

Пан Олег наголошує: безперечно, Максим був надзвичайно талановитим у спорті, мав великі перспективи.

«Але ж, розумієте, потрібно було за щось жити, — додає він. — Максу доводилося поєднувати роботу з тренуванням, а це було непросто. Оскільки він не мав змоги приходити на ранкове тренування, я окремо давав йому завдання, у підсумку він рано вставав, займався кросовим бігом, робив вправи — отак ми виходили зі скрутного становища. Бо треба ж було якось прогресувати. Іще така деталь: маючи значні фізичні навантаження, Макс зовсім не споживав м’яса. Тож, відверто кажучи, у мене викликало подив, як він відновлюється після регулярних потужних тренувань».

«Азов» став його душею й серцем

«1 вересня 2014 року Максим поїхав до Києва і вступив до Цивільного корпусу «Азов», — продовжує свою розповідь Тетяна Кагал. — Відтоді «Азов» став його душею й серцем. Вирушаючи до столиці, син сказав, що працюватиме в охороні якогось крутого бізнесмена. І то була перша неправда, яку від нього почула.

Щовечора мені телефонував. Чую у слухавці: працює рація. Ну, думаю, це все ж таки охорона. Місяців через шість сама телефоную Максу, а зв’язку з ним немає. І так кілька днів. А в мене в «Київстарі» був персональний менеджер, з яким спілкувалася, коли Максим літав на чемпіонат світу. І от, зателефонувавши йому, попросила знайти сина в районі Києва.

А той мене приголомшив: «Загалом він відключився на півострові Чонгар». І раптом починаю розуміти, що тут щось не так. Прошу персонального менеджера зробити так, щоб син вийшов на зв’язок. Хвилин через 40 він таки зателефонував, пообіцявши, що приїде на вихідні й усе пояснить. Отак усе і з’ясувалося.

Максим пройшов суворий відбір, бо в «Азов» просто так потрапити було неможливо. Туди відбирали мотивованих, добре тренованих хлопців. Це Воїни з великої літери, які по-справжньому люблять Батьківщину й готові навіть життя покласти за неї. Уже 2015 року Максим ніс службу у військовій частині 3057, яка дислокувалася в Маріуполі, дуже пишаючись тим, що є «азовцем».

Він завжди хотів бути першим. І коли вже під час служби брав участь у змаганнях, бійці, було, сміялися, що їм навіть нецікаво виходити з ним на ринг, бо Макс завжди перемагав.

Під час змагань між представниками усіх родів військ він першим у полку «Азов» здобув іміджевий краповий берет. До Кременчука Максим Кагал приїжджав у відпустки. Але вдома, за словами матері, надовго не затримувався. Бо ще однією його пристрастю були подорожі.

Максим першим у полку «Азов» здобув іміджевий краповий берет.

«Якось їздив до Карпат. Іншого разу разом із друзями вирушив у Скандинавію, щоб помилуватися одним із чудес природи — північним сяйвом (то була давня синова мрія). Тоді якраз розпочалася пандемія коронавірусної хвороби, тож я дуже переживала за Макса, та, на щастя, усе обійшлося, — скупо усміхається пані Тетяна. — В іще одну з відпусток син із побратимами проїхалися на велосипедах Європою. Він узагалі був дуже легким на підйом. Коли приїжджав додому, я вставала, як зазвичай, дуже рано — о 4-5-й годині ранку. Гляну — а сина вже немає. Поки приготувала сніданок — Максим переступає поріг. Запитую, де він був. «Так я ж бігав», — пояснює. А увечері збирав сумку і їхав до спортклубу «Гермес» — без спорту не уявляв свого життя».

Коли Максима не стало, друзі в пам’ять про нього провели у Кременчуці змагання з кросфіту. Організатори запевняють, що вони стануть традиційними.

2022 року у травні мав закінчитися строк дії контракту про проходження військової служби, і, оскільки «гарячої» фази війни не було, Максим Кагал нібито збирався демобілізуватися. Аж тут розпочався повномасштабний збройний напад росії.

«Я говорила Максиму, що йому вже пора завести свою сім’ю, — ділиться Тетяна Кагал. — У нього була дівчина — Марія з Маріуполя. Було смішно, що вона розмовляла російською мовою, а син — українською. Я жартома допитувалася, чи вони хоч розуміють одне одного. У такому разі Максим із Марією відповідали в один голос: «У нас демократія».

Після широкомасштабного вторгнення москалів Макс повантажив до своєї автівки все, що вважав цінним, посадив за кермо кохану, а просто до салону — її сестру Настю та їхніх двох собак і відправив до Кременчука. Марія досі не вірить у те, що Макса немає в живих. Я теж не вірила 9 місяців і 11 днів. Про те, що син загинув, довідалася торік 25 березня.

Спочатку зателефонував мій чоловік Володимир, який саме був на вахті, і попросив відчинити хвіртку: мовляв, приїхав Максимів друг Артем. Вискакую на вулицю, а там стоять Артем, Марія, Настя (хто був іще, не пам’ятаю) — і мовчать. Потім Артем так міцно обійняв мене і промовив цю фразу про те, що Максима більше немає в живих...»

Востаннє пані Тетяна розмовляла із сином по телефону за два дні до його загибелі. Звісно ж, вона добре пам’ятає ту розмову. За словами матері, Максим ніколи не розповідав про те пекло, в якому перебував: «У нього завжди все було добре. От і останнього разу зателефонував і сказав: «Мамо, в нас усе гаразд. Я не голодний і не забув надіти шапку».

Мабуть, як і всіх матерів, мене весь час цікавило, чи син поїв. Пригадую, коли він їхав на збори з кікбоксингу до Залізного Порту, що на Херсонщині, то брав із собою каструльку, сковорідку, а тоді консультувався зі мною по телефону: «Хочу овочеве рагу — от що треба для того, аби його приготувати?». Іще навчаючись у виші, Макс повністю відмовився від м’яса. Певний час мені вдавалося його обдурювати — варити супи чи каші на бульйоні. Проте якось, коли син уже ніс службу в лавах «Азова», під час приїзду додому він викрив мене».

Обрав свій шлях і сміливо йшов ним

Про останні дні синового життя у період від 24 лютого до 25 березня Тетяна Кагал, по суті, нічого не знає.

«Не лише Максим говорив: усе, мовляв, гаразд. Зараз спілкуюся з багатьма батьками і полеглих, і полонених «азовців», то ті теж стверджують, що їхні діти нічого не розказували їм про всі жахіття війни. Вони просто оберігали нас», — зітхає моя співрозмовниця.

Тетяна й Володимир Кагали не мали змоги одразу поховати сина — довгий час чекали на обмін тілами загиблих військових між Україною та росією й вивезення останків полеглих «азовців». Потім проводили свою роботу судмедексперти (це теж тривала процедура), після чого родичів загиблих викликали на експертизу ДНК.

«Та навіть коли слідча повідомила про «сімейний» збіг ДНК, я все ще не вірила в загибель сина. Усе думала, що то помилка, що він неодмінно повернеться. Макс же був у чудовій спортивній формі, мав міцне, треноване тіло. Повірила ж тільки тоді, коли під час процедури ідентифікації (впізнання) у морзі Києва обняла ніжку своєї дитини, — говорить убита горем мати.

— Загалом впізнати тіло було неможливо — воно нагадувало груду замерзлої глини. У другому ж мішку містилися фрагменти тіла й нога, які знайшли пізніше, — вони були більш-менш чистенькими. Знаю, що син загинув унаслідок бомбового удару ворожої авіації, прорахувати який наперед було неможливо.

Тепер чекаємо з полону хлопців, які колись зможуть описати деталі. Бо хоч дехто з них уже й повернувся, вважаю, поки що, аби їх не травмувати, не маю права порушувати це питання. Втім із деким із них уже спілкувалася. І коли на запитання, чия я мати, відповідала: «Пістона», усі, хто знав мого сина, згадували його добрим словом. На прощання з полеглими «азовцями» в Києві приїхало багато їхніх побратимів.

Щоправда, на процес кремації тіл вони не лишилися, бо прибули просто з передових позицій нашої оборони й одразу ж поверталися назад. Кремація відбулася у крематорії на Байковому кладовищі. Тоді вже остаточно настало розуміння, що це все... Хотілося крикнути так, щоб усі почули. Але ми маємо відповідати своїм героям».

16 січня — через понад 9 місяців після загибелі Максима Кагала — родичі, друзі, усі, хто знав і любив «Пістона», попрощалися з ним у Кременчуці. За особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету й територіальної цілісності України, старший лейтенант Максим Кагал удостоєний звання Героя України (посмертно). На честь загиблого «азовця» перейменували одну з вулиць його рідного міста.

Втім Тетяна Кагал уточнює: «Не вулицю, а пів вулиці. Була вулиця Першотравнева, а потім одну її половину назвали іменем Максима, а другу — Університетською. В мене немає пояснення, чому так. Іще в грудні віднесла звернення з цього приводу до міської ради, однак відповіді досі так і не одержала».

«Іноді думаю: якби Макс лишився в живих, скільки добрих справ він міг би зробити. Але, як кажуть, не судилося, — важкий біль заважає матері говорити. — Без Максима дуже тяжко. Коли він загинув, перенесла на ногах інфаркт. Завдяки нашій Асоціації родин «азовців» приходила до тями в реабілітаційному шпиталі в Пущі-Водиці разом з іншими батьками полонених та загиблих військових. І, знаєте, страшно було дивитися там на наших іще зовсім молодих бійців, які стали інвалідами внаслідок війни. Мабуть, я так ніколи й не зрозумію, за що нам послані такі сусіди-нелюди».

«Хоч що ви б написали, це всього лиш слова, — розмірковує вголос Олег Скирта наприкінці нашої розмови. — Максима вже не повернути. Пам’ятаю нашу останню розмову десь за три місяці до повномасштабної війни. Приїхавши до Кременчука і з’явившись до спортклубу на ранкове тренування, Макс поділився планами на майбутнє: мовляв, у нього закінчується строк дії контракту, і якщо не буде «гарячої» фази війни, він його не продовжуватиме.

Я поцікавився, чим же він займатиметься. Максим відповів, що має на меті відкрити якусь власну справу, повернутися у змагальний спорт. Після того ми більше не бачилися. Сумну звістку про загибель Макса мені повідомили його друзі, які тренувалися у спортзалі.

Знаєте, він жив із вогнем у серці. А якщо в серці людини палає вогонь, вона завжди боротиметься: хоч на ринзі, хоч на полі бою. Тому я був за нього спокійний. Він обрав свій шлях і сміливо йшов ним, жив і пішов за межу життя як воїн. І це викликає величезну повагу. Думаю, зараз він у Вальгаллі, де спочивають душі найхоробріших полеглих воїнів».