Титульна лихоманка: чи поменшає «генеральних» і «національних» в Україні після війни?

У 1966 році на XXIII з’їзді КПРС було повернуто посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, яким став Л. І. Брежнєв. До цього у 1953—1966 рр. фактично найвища посада у державі іменувалась Перший секретар, яким до 1964 року був Микита Хрущов, а в 1964—1966 рр. — Леонід Брежнєв.

У 1970-х рр., коли відбувався розквіт космічної галузі СРСР, з’явились виробничі об’єднання, які очолювали генеральні директори. Тобто приклад КПРС втілювався в життя.

Відмінність між директором та генеральним директором полягає в тому, що директор здійснює керівництво однією організаційною одиницею (підприємством, організацією, комплексом тощо), а генеральний директор зазвичай керує кількома організаційними одиницями, що складають відповідну об’єднану структуру (асоціацію, концерн, об’єднання тощо).

До завдань і обов’язків яких, серед іншого, належить загальне керівництво підприємствами. Такими, зокрема, стали керівники «Південмашу», Київського радіозаводу, заводу «Арсенал» тощо.

З часом генеральні директори з’явилися у вугільній промисловості, де створювались виробничі об’єднання з кількох підприємств. Не відстали і геологи.

Але прикметно, що у гуманітарній сфері ніяких генеральних директорів у Радянському Союзі не було. Проголошення незалежності України сприяло не лише розвитку державних інституцій, а й марнославству. Зокрема, з’явились гендиректори у деяких обласних філармоніях та усіх національних театрах.

На наш погляд, треба з гуманітарної сфери взагалі вилучити термін «генеральний директор». Один з авторів статті пропрацював майже 32 роки на посаді директора обсерваторії, яка не має аналогів у Європі за розгалуженістю напрямів діяльності, й жодного дня не шкодував, що він — «простий» директор.

Також ми вважаємо, що актуальною темою є непомірно роздута кількість навчальних закладів, які мають статус «національних». Станом на кінець 2022 року в Україні їх нараховується понад 100. Безумовно, така їхня кількість не відповідає рівню підготовки випускників чи розвитку науки в цих закладах.

Це насамперед свідчення марнославства ректорів та непринциповості окремих працівників державної виконавчої влади, які масово присвоювали статус «Національний» закладам, які не гідні цього високого звання, зокрема тим, що розташовані навіть не у районних центрах.

На Заході, на який прийнято посилатись останнім часом, існують вікові університети: Кембридж, Оксфорд, Ягеллонський, Болонський, Карловський, Сорбонна тощо. Їх не перейменовують і не додають титулів.

Після нашої перемоги у війні з росією необхідно навести лад у найменуванні посад керівників, де не має бути місця гендиректору.

На наш погляд, суттєвого скорочення потребує кількість навчальних закладів зі статусом «Національний», щоб тільки ті, що залишилися з цим статусом, були флагманами освіти і науки України, їхні випускники пишалися цими закладами.

Врешті-решт, Україна має з часом отримати Нобелівську премію не тільки в галузі прав людини з політичних міркувань, а й за розвиток фундаментальних наук. І наявність в одному обласному центрі університету імені Альфреда Нобеля ніяк не додає статусу його випускникам.

Та чи всі «національні» справді є національними закладами? Навряд. Щоб не бути голослівними, згадаємо, що напри­кінці грудня 2022 року колектив Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (колишня Київська консерваторія), яка заснована 1913 року, відмовився зняти іменну назву.

Але насамперед розберемось, чи взагалі має носити консерваторія це ім’я. Хоча Петро Чайковський і є нащадком козацького роду Чайки, але його предок відмовився від прізвища Чайка і переробив на «панське».

До речі, помер Петро Чайковський у Санкт-Петербурзі  1893 р., за 20 років до створення закладу. Таким чином до власне академії він не має ніякого стосунку.

Тож поки міністр культури думає, що робити у даній ситуації, пропонуємо простий вихід — зняти назву «національна» з музичної академії України імені П. І. Чайковського, відповідно зменшивши її фінансування.

Це буде прикладом для інших «умників», які не хочуть відмовлятись від назв, що пов’язані з імперськими: як царським так і комуністичним минулим.

На нашу думку, ця академія по праву може носити ім’я всесвітньо відомого композитора Миколи Леонтовича, який був убитий чекістом у батьківській хаті у 1921 році.

Олександр КОСОВЕЦЬ, почесний працівник гідрометслужби України, член Вченої ради Українського географічного товариства;
Андрій КУЦИЙ, директор Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського