«Рута» від усіх хвороб: історія начмеда військової частини Таміли Литвиненко з Полтави

Уперше від початку повномасштабної збройної агресії москалів капітан медичної служби Таміла Литвиненко з позивним «Рута» приїхала додому до Полтави на лікування.

«У мене офіційна відпустка за станом здоров’я, — пояснює вона. — Лікар теж хворіє й іноді потребує допомоги колег. Не завжди самому себе можна вилікувати». Та навіть за такого стану речей Таміла Іванівна постійно на зв’язку з медиком, яка виконує її обов’язки у військовій частині.

Збиралася служити в піхоті, проте волею долі потрапила до артилерії

Маючи вищі категорії за двома лікарськими спеціальностями, пані Таміла працювала в Полтавській обласній клінічній лікарні імені М. В. Скліфосовського.

«Коли 1993 року закінчила медичний інститут і обійняла посаду лікаря, то стала першою з тих, хто заповнював медичні картки українською мовою, — повертається вона подумки в минуле. — А хтось і досі тримається за мову країни-агресора. Ми дозволяємо панувати в нашій країні й церкві московського патріархату, пам’ятникам російським письменникам та діячам, забуваючи про те, що слідом за ними неминуче приходять рашистські танки».

Капітан медичної служби Таміла Литвиненко.

2016 року Таміла Литвиненко почала активно займатися волонтерською діяльністю (до того, говорить, просто, чим могла, допомагала нашим військовим).

«Разом з полтавцями Наталією Костіною, Олексієм Кабушкою (Царство йому Небесне), жителем Кременчука Леонідом Харченком возили «гуманітарку» на фронт — практично на «нулівку», де до ворожих окопів було щонайбільше 300—500 метрів. Загалом побували в багатьох «гарячих» точках.

В один із таких приїздів спілкувалися з командиром 9-го батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ Сергієм Котенком (на жаль, він загинув у бою з російськими загарбниками під Запоріжжям 9 березня 2022 року).

Під час розмови комбат висловив побажання, щоб я прийшла до них служити начальником підрозділу медичної служби первинної ланки — медпункту батальйону, і навіть написав відношення. Та, почавши оформляти документи, зіткнулася з тим, що у віці 50 років представниць слабкої статі до армії вже не брали.

Проте згодом президент підписав закон, що дозволяє жінкам служити до 60 років. Тож, зателефонувавши в 9-й батальйон, поцікавилася, чи їхня пропозиція ще в силі. А мені відповіли, що лікарську посаду в них скоротили.

Тоді пригадала, що, коли разом зі своєю волонтерською групою навідувала 30-ту окрему механізовану бригаду, командир 2-го артилерійського дивізіону поскаржився, що в його підрозділі немає начмеда.

Таким чином, збиралася служити в піхоті, проте волею долі потрапила до артилерії. 2018 року розпочалася моя військова служба в ЗСУ за контрактом. До 2021 року виконувала обов’язки нач­меда дивізіону. Потім дістала підвищення на посаді — стала начмедом військової частини», — описує перипетії свого життя Таміла Іванівна.

Тепер за її плечима 4,5 року служби військовим лікарем. За цей час разом зі своїм підрозділом вона провела дві планові ротації тривалістю по 8 місяців на охопленому полум’ям війни Донбасі.

Ставши начмедом військової частини, так само продовжує лікувати вояків — із тією лише різницею, що тих стало ще більше. При цьому на державне забезпечення медикаментами моя співрозмовниця не скаржиться.

Стверджує, що треба тільки вчасно подати заявку й потім відзвітувати про кожну використану пігулку, а це тягне за собою значний обсяг паперової роботи: «Скажу відверто: не кожен лікар волів цим займатися — дехто, аби полегшити собі життя, вважав за краще звернутися до волонтерських центрів».

Із переломом, гіпсом і милицями вирушила на схід України

Стосовно того, як змінилося її життя, жінка з усмішкою на вустах зауважує: насамперед довелося забути про сукні й взуття на високих підборах, які вона так любила, і надягнути чоловічу військову форму, підігнану по фігурі знайомою швачкою, та берці.

«Коли обласна лікарня виплачувала мені невелику зарплатню — 4 тисячі гривень, я витрачала ці кошти на якісну військову форму, яку ношу дотепер, а ще — на берці по нозі, що дуже важливо, — додає вона.

— Бо якось на полігоні зламала ногу — і потім із гіпсом на милицях вирушила на схід України. Командир тоді просто виганяв мене у відпустку, але я чудово розуміла, що в такому разі надавати хлопцям медичну допомогу буде просто нікому».

Командир артдивізіону вітає пані Тамілу з Міжнародним жіночим днем.
Фото з особистого архіву Таміли Литвиненко.

Коли разом зі своїм з’єд­нанням полтавка виїжджає на завдання, то надягає ще й важкий бронежилет та каску, бере рюкзак із медикаментами, а також автомат та пістолет (до речі, вона непогано володіє стрілецькою зброєю).

«Коли першого разу відправлялися на Донбас, командир артдивізіону підійшов до мене й поділився: «Таміло Іванівно, скажу вам відверто, що не хочу брати із собою жінок». Я його підтримала: «Чудова ідея! А на мене не зважайте — я їду з підрозділом, бо без лікаря вам не обійтися».

Він спробував, було, заперечити: там же, мовляв, для жінок немає елементарних побутових умов. Та мене цим не злякаєш, адже я виросла в селі — без тих побутових зручностей, до яких звикли міські жителі.

Під час першої ротації ми з бійцями мешкали у приміщенні школи, зокрема я займала шкільний медпункт — то було дуже зручно. Першого року обходилася взагалі без помічників — була єдиним медпрацівником на весь дивізіон. І тільки під час другого заїзду в Донецьку область уже мала підлеглих бойових медиків, — пригадує Таміла Литвиненко.

— Траплялися всякі ситуації — війна є війна. Оскільки в мене артилерійський підрозділ, ми не стояли в окопах, а, коли надходила команда військового керівництва, виїжджали на завдання. Маєте розуміти, що артдивізіон складається з кількох вогневих батарей, кожна з яких має свою позицію.

Одна батарея була черговою, тобто стояла найближче до лінії зіткнення. Її першою піднімали по тривозі, відповідно, вона й розпочинала здійснювати маневр вогнем. Водночас розпорядженням по військовій частині визначалося, де знаходиться точка збору поранених.

Тобто я перебувала в такій точці, з якої, у разі, якщо щось трапиться з особовим складом, мені було б зручно дістатися до будь-якої з вогневих батарей. Так, я не стояла на бойових позиціях. Але, знаєте, там узагалі немає безпечних місць.

Бо навіть якщо ти перебуваєш за 25 кілометрів від лінії фронту, варто пам’ятати, що радіус дії ворожої артилерії сягає 40 кілометрів. До того ж в окопах, де дислокуються піхотинці, перебували наші корегувальники вогню, відтак мала навідуватися й туди, аби оглянути їх і в разі потреби надати медичну допомогу».

Знала всіх бійців підрозділу, а також те, у кого які хронічні недуги

Пані Таміла стверджує, що знала всіх бійців підрозділу, до того ж володіла інформацією про те, у кого які хронічні недуги та яка реакція на препарати, бо у стресовій ситуації ти ж не питатимеш бійця, чи є в нього на щось алергія.

«Бачте, правильно поставлена планова робота має велике значення, — наголошує військовий лікар. — Якщо я вчасно звернула увагу на нездужання бійця й підлікувала його, то за якихось три-чотири дні він повертається у стрій. А в артилерії кожен вояк на рахунку. І коли в підрозділі всі здорові, отже, він може з успіхом виконувати поставлені завдання.

Можу похвалитися, що, коли під час нашої другої ротації на Донбасі розпочалася пандемія коронавірусної хвороби, у моєму підрозділі не було зафіксовано жодного випадку інфікування новим вірусом. Бо я робила все, щоб цього не сталося. Потрібно розуміти, що у зв’язку зі специфікою бойової роботи артилерійських підрозділів у них більше хворих, аніж поранених.

Скажімо, у період активних бойових дій із 24 лютого тепер уже минулого року в моїй військовій частині маємо три поранених (і один боєць загинув, перебуваючи у відрядженні). Один поранений хлопчина от уже 7-й місяць лікується в Нідерландах — у нього складна травма нижньої кінцівки.

На щастя, ногу тамтешні медики йому врятували, і наш артилерист уже пересувається з допомогою милиць. Він став одним з українських військових, яких відібрали для лікування й реабілітації за кордоном.

Звісно, у нас теж непогана медицина. Але, знаєте, для наших медиків це абсолютно новий досвід. Пригадую, коли тільки-но збиралася влитися до лав ЗСУ, зустріла головного хірурга нашої області Миколу Дубинського. І той мене застеріг: «Не здумай зашивати вогнепальні поранення!» Тобто досвід мирного життя не завжди підходить для зони бойових дій. Аби рятувати не лише життя, а й здоров’я бійців, я змушена була освоїти навики військової медицини, адаптуватися до нових умов, шукати нестандартні схеми лікування».

Окрім усього, Таміла Литвиненко проводить для бійців практичні заняття з тактичної медицини.

За словами капітана медичної служби, їй доводилося й переломи кісток лікувати, коли не було доступу до вузьких фахівців та відповідної апаратури, і різані рани зашивати, а потім знімати шви.

«Так, я порушувала канони, чого, у принципі, робити не мала права, — констатує Таміла Литвиненко. — А з іншого боку — діяла так, як того вимагала ситуація. У війську ж позаштатних ситуацій хоч відбавляй.

Ніколи не забуду свого першого чергування на полігоні в 30-й бригаді. Якраз розпочалася вечеря, коли раптом надійшло повідомлення: у їдальні в бійця епілептичний напад. Миттю схоплююся на ноги й біжу.

І от уявіть собі картину: посинілий вояк лежить на землі, а натовп оточив його щільним кільцем. У палатці душно. Розумію, що бідолаху необхідно терміново винести на повітря, проте боюся, що, коли почну просити про це хлопців, згаю час.

Тож сама хапаю мужика, який важить десь 110 кілограмів, за петельки й ривком витягую з намету — де тільки й сили взялися. Далі мені почали допомагати. Але факт залишається фактом: коли йдеться про життя чи здоров’я людини, треба діяти рішуче. Як виявилося, то був не епілептичний напад — чоловік вдавився шматком сухого хліба. Коли ж я його різко смикнула, він закашлявся й почав дихати».

Різану рану довелося зашивати при світлі ліхтарика на ходу потяга

Таміла Іванівна стверджує, що їй неодноразово доводилося робити те, із чим не стикалася в довоєнній лікарській практиці. Наприклад, різану рану військовий лікар зашивала при світлі ліхтарика на ходу потяга, примудрившись при цьому ще й простерилізувати інструменти.

«Розкажу вам про один випадок. Якось узимку ми мали передислокуватися з одного місця до іншого. Поки вантажилися до потяга, усі добряче втомилися і змерзли. Зазвичай не беру участі в цьому процесі, однак роблю обхід усіх постів, стежу за тим, щоб ніхто з бійців не дістав переохолодження чи, не дай Боже, обмороження.

Якщо помічаю перші ознаки, прошу по рації замінити солдата. Або приношу хлопцям чай, наказую їм рухатися. Бачте, багато вояків — молоді, тож навіть за цим маю стежити. І от нарешті всі сіли до потяга — тепер можна й розслабитися.

Аж тут до мене прибігає боєць на ім’я Дмитро, тримаючи перед собою руку, з якої цебенить кров. Як виявилося, він відкривав бляшанку зі шпротами і кришкою зробив глибокий поріз на ділянці між великим та вказівним пальцями.

Спробувала перев’язати рану, проте вона знов почала кровити, коли хлопець на радощах почав рухати рукою. Довелося з’єднувати краї порізу швом при світлі ліхтарика, на ходу потяга стерилізувати інструменти. У підсумку все, слава Богу, зажило.

Дмитро якось демонстрував рубець, якого майже не видно. А бійці потім довго згадували той випадок — коли хтось відкривав банку з рибними консервами, жартували: «Покличте сюди нач­меда! Командир наказав відкривати бляшанки тільки у присутності Таміли Іванівни».

«Окрім усього, доводиться виступати й у ролі психолога, — після короткої мовчанки зізнається військовий лікар. — Нерідко буває, що хтось із військових приходить і каже: «Таміло Іванівно, хочу з вами просто поговорити». Коли емоції досягають крайньої напруги, людям необхідно виговоритися, щоб їх при цьому хтось почув. Бійці чудово знають, що розмова лишиться тільки між нами».

На початку повномасштабного вторгнення російських загарбників артилеристи військової частини, начмедом якої є Таміла Литвиненко, обороняли Київ, руйнуючи плани ворога захопити столицю за три дні. Наша землячка говорить, що пишається своїми підопічними, які прицільно вдарили по пунктах розташування окупантів. Звісно ж, вона, як завжди, була разом зі своїм з’єднанням.

«Коли 24 лютого нас підняли по тривозі, ми із санінструктором Діаною, попередньо завантаживши санітарний автомобіль «Богдан» усім, що могло знадобитися у критичній ситуації, виїхали в точку збору, — повідомляє подробиці капітан медичної служби.

— Спати нам тоді довелося в полі в холодному салоні авто. Санінструктор поцікавилася, чому ми не включаємо пічки. Пояснення просте: я не знала, коли наступного разу вдасться заправити автомашину пальним.

Тоді, 24 лютого, ніхто нічого не знав, і ота невідомість лякала чи не найдужче. Я ж боялася, що от зараз прогріємо салон автомобіля, а коли раптом доведеться евакуювати пораненого, пального не вистачить.

Тож ми сиділи в холоді й куталися в що могли, прислухаючись до лунких пострілів наших артилеристів. Потім, дякувати Богу, на нас вийшли місцеві волонтери — вони дали змогу й помитися в бані, і переодягнутися, нагодували гарячою їжею».

Після перемоги мріє сісти за кермо своєї автівки й податися в мандрівку Україною

Пані Таміла констатує: за роки служби в ЗСУ познайомилася з багатьма достойними військовослужбовцями — по суті, відкрила для себе інший світ.

«Це справжні професіонали, які присвятили своє життя служінню Батьківщині, — висловлює захват моя співрозмовниця. — Так, у збройних силах трапляються й випадкові люди, і заробітчани, і ті, які пиячать. Та головне — є оте потужне ядро, на якому і тримається армія».

Запитую, чи доводилося лікарю надавати допомогу військовим, які перебрали алкоголю. «У мене принцип: ніколи не ставити крапельниць для виведення із запою за державний кошт, — запевняє вона.

— Вважаю: кожен має відповідати за свої вчинки. Якщо у вояка є гроші на випивку, отже, мають бути й на те, щоб «прокапатися». Тож призначаю всі необхідні препарати, а моя помічниця бере цей список, купує їх в аптеці за кошт військового і ставить йому крапельницю. Я ж лише контролюю, аби його стан не погіршився».

Військовому лікарю теж іноді хочеться поласувати полуницями.

Відповідаючи ж на запитання, чи змінила її ця російсько-українська війна, служба в армії, пані Таміла розмірковує вголос:

«Війна назавжди змінила кожного з нас — це навіть не обговорюється. Колись на Донбасі нам на зміну прийшла інша бригада, начмед якої тільки-но підписав контракт про проходження військової служби. І я йому напророкувала: «Стасе, повір, ти вже ніколи не будеш таким, яким був досі». Він тоді дуже здивувався. А через три місяці написав мені коротке повідомлення: «Ви були праві».

Служба військовим медиком — це не тільки фізичне, а й моральне навантаження. Адже тебе весь час переслідує страх, що тобі може не вистачити досвіду, знань, умінь, аби врятувати бійця. Питання навіть не в тому, що ти пережив (хоч траплялися надзвичайно тяжкі ситуації, про які не люблю розказувати), а як.

Бо одну й ту саму важку подію кожен переживає по-своєму: для одного це маленька трагедія, а для іншого — величезна. І кожен шукає спосіб, як усе це «розрулити». От я, скажімо, пишу вірші. А ще у вільну хвилину вишиваю — це моє давнє захоплення. Безперечно, служба в армії мене змінила — я стала жорсткішою. Але те, що завжди жило в моєму серці: любов, добро — лишилося незмінним.

Так, в армії навчилася підвищувати голос у разі, якщо співрозмовник не сприймає спокійного тону. Хоч ніколи не лихословлю — для мене це неприйнятно. І переконана: люди вживають матюки тоді, коли їм бракує словникового запасу, аби висловити свої думки, емоції літературними словами. Та й військові в моїй присутності стараються не матюкатися — усе ж таки я для них жінка достатньо поважного віку».

Насамкінець цікавлюся, що найперше зробить капітан медичної служби після нашої перемоги в цій жорстокій, кривавій війні.

«Сяду за кермо своєї автівки й подамся в мандри Україною, — жваво ділиться пані Таміла. — Це моя заповітна мрія. Бо зазвичай ми відвідуємо найцікавіші місця світу і при цьому зовсім не знаємо своєї країни — хіба це не нонсенс?»