«Бояться джоб центру більше, ніж лейкозу». З чим українці приходять до сімейної лікарки у Німеччині

Коли я уявляла собі роботу в Нойштадті (богемний район у центрі Дрездена), в голові виникав образ патлатих іпохондриків, які спочатку дивляться на свої біркенштоки, а потім довірливо повідомляють, що в них паморочиться в голові і німіють пальці.

У чому річ, лікарю? Може, в моїй новій веганській дієті, а може, в тому, що я люблю Сартра?

Медикаментів ніяких не приймаю, не п’ю, курю тільки траву, але вона біо. Зробіть мені аналізи на все і дайте отруту!

Але тільки рослинного походження і місцевого виробника, не хочу підтримувати діяльність трансатлантичних корпорацій і великих фармкомпаній.

Коли я думала про роботу в Нойштадті, я уявляла собі гіпертонічну хворобу, застуди, геморої, грибки на нігтях і натовп молодих невротиків з хворобливою пристрастю до мистецтва, словом, когось на кшталт мене самої.

На третій день моєї роботи я прийняла пацієнтку зі Львова, яка просто нагуглила кабінет сімейного лікаря біля свого будинку.

Їй пощастило. Я говорила з нею українською і, ще не цілком розібравшись, як усе працює, зробила повний медичний огляд і неврологічне обстеження. Одразу зробила, замість того, щоб «дати термін» через місяць.

Пацієнтка скаржилася на біль у грудях. Щоправда, протягом п’яти років. З усім ентузіазмом і параноєю не надто досвідченого лікаря, я вирішила виключити інфаркт. Взяла в неї кров на тропонін і зробила кардіограму.

Пацієнтка залишилася задоволена. Медсестри — не надто.

Через два тижні жива черга сягала воріт, що виходять на вулицю

Двір у нас великий, тож людей було не менше двадцяти. І це о 8-й ранку. Українці множилися в геометричній прогресії. Приходили на «гострі години прийому» як до себе додому, вигадували собі термінові скарги, а потім підморгували мені: «Лікарю, я їм там сказала, що пронос і блювота, але просто не хотіла чекати».

Приходили з немовлятами, кішками, хитромудрими формулярами німецькою і похоронними листами українською.

Приходили з претензіями, що я не педіатр, і пропозиціями спекти київський тортик, якщо ми зробимо їм рекламу. Приходили з переломами, зубним болем, панічними атаками.

Словом, приходили поговорити. Необов’язково зі мною, іноді терапевтичний ефект мала бесіда в кімнаті очікування з іншими пацієнтами. Завжди приємно побачити, що комусь гірше, ніж тобі. Згодом я навчилася розуміти, хто з якого міста, за скаргами.

Іноді я розуміла за говіркою, що людина — з центральної України, безпомилково вираховувала одеситів за нашою флегматичною пихатістю, а галичан — за цим прекрасним «пані Іринко».

Іноді лінгвістичної проникливості не вистачало, і тоді мені на допомогу приходили симптоми. За місяць роботи я зрозуміла, що якщо молода жінка астенічної комплекції не може спати і не може їсти, — швидше за все, вона з Херсона.

Я зрозуміла, що якщо пацієнтка за шістдесят уперше в житті скаржиться на раптові напади безпричинного страху, — швидше за все, вона з Харкова.

Я зрозуміла, що якщо 40-річна жінка схудла на 17 кг (і це не маніфестація цукрового діабету або онкологія), — найімовірніше, вона з Маріуполя і в неї хтось загинув.

Люди приходили різні

Я завжди запитувала німецькою «auf russisch oder ukrainisch», багато хто говорив «та яка різниця», україномовні раділи і розповідали про те, як нещодавно були в російського сімейного лікаря, який називав їх націоналістами і просив перейти «з української на нормальну». У Дрездені це часта історія.

Багато лікарів переїхали з росії 20 років тому й досі живуть у затишній радянській реальності, ностальгуючи за морозивом по п’ять копійок і засланням до Сибіру.

Люди приходили різні. Різного віку, професій, статусу, вірувань і переконань, усі вони приходили з надією на гіпотиреоз або нестачу вітаміну Д.

З надією на те, що вони отримають таблетку і їхнє життя стане менш нестерпним.

Фрау А. почала плакати, щойно сіла на стілець. «Я нічого не встигаю, дитина в садочку, я ходжу на курси німецької, але нічого не запам’ятовую, зі мною щось не так, я тупа, будь ласка, перевірте щитоподібну».

Через п’ять хвилин виявилося, що курси дуже інтенсивні. П’ять годин, щодня, дитина постійно хворіє, чоловік хоче йти на фронт, вона погано спить.

Коли вчителька німецької дає тест, у Пані А. тахікардія і пересихає в роті.

— Ви взагалі збираєтеся тут залишатися? — запитала я, — вам навіщо потрібна німецька?

— Та ні, думаю, що влітку додому, не будемо ми тут, не хочу.

— Ну так сприймайте це як спосіб провести час і соціалізуватися.

Пані А. здивувалася, вона чекала, що я буду її лаяти за це. Так і сказала.

Це також пострадянська травма — весь час чекати, що інші знають краще, що тобі потрібно.

У неї не було гіпотиреозу, але їй допоміг лікарняний на два тижні.

Пані Б. прийшла з іншим питанням. «Я не хочу свого чоловіка, інших — так, а його — бачити не можу». Вона зробила паузу: «Знаю, недобре так казати, у багатьох чоловіки далеко, вони страждають, але ми першого дня війни виїхали з дому, ми біля кордону з Польщею живемо. Лізе постійно, вже сил немає! Знайома казала, може, в мене щось з гормонами».

У неї не було гіпотиреозу, але виявилося, що чоловік її б’є.

Гіпотиреоз був у пані С. із Нікополя, яка думала, що в неї гіпертиреоз, бо серце стукало як ненормальне щоразу, коли вона читала новини. Нікополь обстрілювали щодня, там залишилися її мама і сестра.

Люди приходили різні, але всі по одне й те саме. Будь ласка, дайте нам якусь причину. Чому так погано? Як далі жити? Подаруйте діагноз, дайте те, з чим можна боротися, те, що можна контролювати.

Найчастіше я цитувала Франкла і говорила: «Усе, що ви відчуваєте, — природно. Ненормальна реакція на ненормальні обставини — нормальна. Ви — жива людина».

Я валідувала їхнє право бути розчавленими через власне безсилля. Я виписувала антидепресанти і заспокійливі частіше, ніж ібупрофен. Багатьом пацієнтам було соромно від того, що їм погано.
Не може ж випадати волосся через війну? А кола під очима, відсутність сил, я вчора вдарила свою дитину, невже це теж через війну? А чому в мене щотижня застуда?

У Києві діти теж ходили в садок — і все було нормально. А постійна печія? А чому стрибає тиск і ночами я прокидаюся від того, що серце вистрибує з грудей?
Я — просто руїна, війна тут ні до чого, перевірте гемоглобін!

Особливо соромно було чоловікам

Я ж не на війні, не в окупації, тут мирне небо, мені б гарувати, а я сиджу на «соціалці» і ще по лікарях тиняюся.

Люди недооцінювали кількість зусиль, які доводиться витрачати на виживання в умовах нової реальності.

Біженство — це не туристична поїзд­ка.

Біженство — це спроба вмістити своє життя у дві валізи і водночас удавати, що все нормально, щоб не налякати дітей.

Біженство — це коли ти повністю залежиш від інших людей і бюрократичних інституцій.

Люди бояться джоб центру більше, ніж лейкозу.

Я взяла аналізи у літнього чоловіка в рамках чек-апу, і мене насторожив його загальний аналіз крові.

Я відправила його до гематолога і довго пояснювала йому і його дружині, чому важливо туди піти.

Говорила про те, що є варіант, що це хронічна інфекція, тоді потрібно шукати фокус, але, найімовірніше, це лейкоз.

Вони помітно нервували, і я почала думати, що перевантажила їх інформацією. Виявилося, що нервували вони не через це. Завтра у них був призначений термін у джоб центрі.

Люди зі сльозами на очах благають дати їм антибіотики, бо не можна пропускати курси, за які платить держава (ну і ще тому, що в Україні антибіотики без рецепта і люди звикли ковтати їх як цукерки).

Люди приходять у пошуках причини, яка пояснила б, чому їм так погано, але сподіваються переконатися, що все нормально.

Навіть найзавзятіші «хроніки», які роками ігнорували свій ХОЗЛ, туберкульоз або серцеву недостатність, раптом приходять на прийом. Почасти тому, що на шару й оцет солодкий, а за страховку все-таки платить держава.

Почасти через те, що бояться залишитися без ліків, а в аптеці тут так просто не купиш ні антибіотики, ні транквілізатори. Почасти тому, що їм важливо знати, що смерть наразі на іншому боці річки.

Вони не помруть найближчим часом. На чужій землі. Не попрощавшись із найближчими.

Нещодавно у всіх київських новинах передавали історію про жінку, яка відвезла сина до садочка, а потім в її авто прилетів уламок снаряда. Після обіду усіх дітей забрали, а по хлопчика так ніхто й не прийшов.

Наступного дня в мене було три пацієнтки з панічними атаками. У всіх маленькі діти.

«Чого ви боїтеся? Спробуйте зафіксувати думку, яка запускає страх», — запитала я у фрау О., вона була в мене вже багато разів через сильну мігрень.

«Ну чого-чого, — пані О. різко видихнула. — Що з ними буде, якщо я — «того»?.. Одному — дев’ять, другому — п’ять?»

Вона не змогла вимовити слово «помру».

Люди приходять різні, у когось букет ЗПСШ, у когось «свята трійця»: гіпертонія, діабет, серцева недостатність, у когось психіатричний анамнез завдовжки в життя, у когось рідкісне ­аутоімунне захворювання або генетична патологія, але status praesens — один і той самий.

Війна

Майже у всіх хтось залишився в Україні. Старенька мама, брат-інвалід, кішка, яку ніяк не виходило взяти з собою, бо слінг із немовлям і друга дитина під боком. Залишився будинок, у якому щойно закінчили ремонт, робота, документи, закоханість, юність, могили рідних, іпотека...

Довелося бігти швидше, ніж вдавалося усвідомити, що відбувається. А потім не було часу на усвідомлення, потрібно було вижити, доїхати, знайти де спати, оформити документи, влаштувати дітей до садочка чи школи, знайти квартиру, меблі, педіатра, спрей від астми для молодшого і засіб від цвілі на стінах. Чужою мовою, у чужій побутовій реальності.

Коли там усвідомлювати та й чи треба?

Цей біг завмер. Завмер і залишився всередині.

Багато українців і українок усе ще біжать і не можуть зупинитися. Біжать від минулого і від майбутнього, від страху, від війни і від її наслідків, від необхідності вибору і від прийняття катастрофи.

Однією ногою в Україні, іншою в Німеччині.

Паралельно у двох реальностях.

Вранці — німецька школа, ввечері — українська. А що? Дитина йшла на золоту медаль, треба не відставати.

Вранці — курси німецької, ввечері — онлайн-університет. А що, у мене останній курс медичного університету.

Вранці — скайп із чоловіком (якщо в нього світло буде), ввечері — Різдво з німецькими сусідами і спроба пояснити на пальцях, що таке кутя.

Вранці — співбесіда на роботу в пфлегегайм (з Б1 уже беруть працювати до будинку літніх людей), а ввечері — істерика з приводу того, що чоловік віддав друзям дитяче ліжечко.

Вранці — сльози і битви з 5-річкою «не хочу в німецький садок», ввечері — український хор і підготовка до концерту з метою збору коштів для України.

Кажуть, ранок покаже, що вечір не скаже, але що робити, коли ранок пересварився з вечором?

Йти до сімейного лікаря.

Не по пігулку — по надію.

Ірина ФІНГЕРОВА, дрезденська лікарка й одеська письменниця
(спеціально для Infopost.Media)