Зірка «Зоряни». Історія полтавки — військової полку «Азов» Наталії Стребкової, яка загинула в Маріуполі

«От тільки вранці відведу двох меншеньких до дитсадка — і буду готова зустрітися з вами», — повідомляє по телефону єдина донька загиблої в Маріуполі 45-річної військової Наталії Стребкової (з позивним «Зоряна») Ірина Шматко.

У свої 27 років вона є матір’ю трьох дітей: її первістку Сашкові — 7 років, доньці Лізі через три місяці виповниться 6, а найменшому сину Валику — 3,5 року.

За словами Ірини, усі вони дуже схожі на неї та її неньку — за характером — і спокій із ними їй тільки сниться. Але без них життя було б порожнім.

Була сильною жінкою, готовою до кінця стояти за те, що дороге її серцю

«Вдачею я в маму, — запевняє молода пані. — Вона мала твердий, вольовий характер, була сильною жінкою, готовою до кінця стояти за те, що дороге її серцю. До 2016 року ми жили разом. Мама була відомою в Полтаві перукаркою, її послугами завжди воліло скористатися дуже багато людей. Ті, хто не міг потрапити до салону, де вона працювала, просили обслужити їх удома.

У нашій квартирі є куточок, де ненька стригла клієнтів, фарбувала волосся, робила зачіски, завивки. Із моїм рідним батьком вони мали різні погляди на життя й розлучилися, коли мені виповнилося 16 років. Познайомившись із військовим полку «Азов» Олексієм Стребковим (він колишній житель Донецька, який не міг змиритися з тим, що його місто стало непідконтрольним Україні), мама різко змінила своє життя.

Цікаво, що я з майбутнім другим маминим чоловіком познайомилася на рік раніше за неї: у 2014—2015 роках була волонтером, а він проходив бойову підготовку в навчально-тренувальному центрі «Азова» в Полтаві. До речі, там зустріла і свого судженого — Олександра».

Наталія й Олексій одружилися 9 березня 2016 року, а вже на початку червня жінка перебралася до Маріуполя, аби бути поряд із чоловіком. Вони винайняли квартиру, а з часом купили в кредит власне житло.

Хоч загалом, за словами Ірини Шматко, мріяли, коли закінчиться ця безглузда війна, придбати будиночок під Полтавою, де могли б збиратися діти, онуки. Обоє вірили, що попереду на них чекає щасливе мирне життя. Та доля розпорядилася інакше: на жаль, щастя було коротким.

Ірина Шматко стверджує, що характером удалася у свою неньку.

«Мама була дуже щасливою у другому шлюбі, по суті, почала по-справжньому жити, почувалася коханою й жаданою, — стверджує моя співрозмовниця. — А в мене з’явився другий батько. Так-так, уже в дорослому віці я почала називати другого маминого чоловіка татком. Оскільки він був «азовцем», ненька також влилася до лав «Азова» — вела справи канцелярії, мала звання сержанта. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення російських окупаційних військ, під час оборони Маріуполя їй доводилося бути й діловодом, і кухаркою, а ще — перев’язувати рани пораненим бійцям, коли рук бойових медиків бракувало. Про це мені роповідала сама ненька. Ми весь час спілкувалися телефоном, наскільки дозволяв зв’язок. Про найжахливіші події під час облоги Маріуполя, оберігаючи мене, вона воліла не згадувати. Хоч іноді все ж прохоплювалася кількома словами про могили у дворах, велику кількість убитих і поранених людей, які лежали просто на узбіччях доріг».

Про те, де саме перебувала Наталія Стребкова, Ірина достовірно не знала. Це вже тепер їй відомо, що та разом з усіма «азовцями» була на території металургійного комбінату «Азовсталь», бомбосховища якого стали притулком як для цивільних, так і для військових. Востаннє мати й донька розмовляли 14 квітня — десь о 23-й годині. За якихось 2,5 години до загибелі військової...

«У нас якраз пролунала сирена повітряної тривоги, і неньку це дуже стривожило — вона настійно радила не нехтувати її сигналами й ховатися в укриття, — продовжує розповідь Ірина Шматко. — Та й загалом просила берегти себе й дітей, зауваживши, що вони стоять там, аби захистити нас. Я у свою чергу благала, щоб вона піклувалася про себе й татка. Після того як ми попрощалися, усе ще стояла на вулиці, милуючись зоряним небом. І, аби відволікти маму від тої жорстокої реальності, в якій вона «варилася», написала їй безглузде SMS-повідомлення про те, що так хотіла б разом із нею стояти під зорями й розмовляти ні про що».

Неодноразово мала змогу виїхати з Маріуполя, проте лишилася в строю

Наталія Стребкова неодноразово мала змогу виїхати з Маріуполя. Першого разу — якраз перед початком повномасштабної збройної агресії росії, коли вони з чоловіком завбачливо вивезли з міста свого собаку, прилаштувавши його у знайомих.

Тоді Наталії вдалося переконати Олексія, що вона не має права вибути зі строю. Другого разу жінка просиділа у знайомих, які прихистили їхнього домашнього улюбленця, два дні — і знову повернулася до Маріуполя.

Могла виїхати з міста, яке невдовзі росія намагатиметься стерти з лиця землі, і тоді, коли військове керівництво видало наказ, згідно з яким діловоди мали перебратися до більш безпечного місця. Та «азовка» вирішила, що вона тепер не лише діловод і буде там, де потрібні її руки.

«Був ще останній шанс: коли дістав серйозне поранення мій двоюрідний брат Роман, котрий також воював у складі полку «Азов», мама могла вибратися з того пекла гелікоптером, супроводжуючи його як патронажна медична сестра. Але вона знову ж таки відмовилася, заявивши, що є значно молодші за неї дівчата, яким іще жити й жити. І все, після того виїхати вже не було змоги, — сумно зітхає Ірина.

— Мій чоловік Олександр на ту пору брав участь у боях за Гуляйполе Запорізької області. Тож я була мов на голках, постійно відстежуючи новини, що стосувалися «гарячих» точок, у яких перебували найрідніші, найдорожчі люди. А тому добре знала, що росіяни скидають на Маріуполь багатотонні авіабомби. І коли 19 квітня тато написав мені, що мама загинула, одразу зрозуміла, що саме прилетіло в бомбо­сховище, де вона перебувала. Після повернення з російського полону він навіть показав мені фотознімок місця, куди був «приліт»: у тих небагатьох, хто вижив після такого потужного удару, воістину був другий день народження».

Тіло Наталії Стребкової повернули під час чергової операції з передачі тіл загиблих військових. Це сталося не одразу, а десь аж через чотири місяці.

«Наприкінці липня мене повідомили телефоном, що маму змогли ідентифікувати за татуюванням (бо тіло, самі розумієте, уже було не в тому стані, коли можна впізнати людину). У мене запитали, чи зможу і я це зробити. У мами на руці було ось таке татуювання, — показує свій натільний малюнок Ірина Шматко.

— Слідчий, яка спілкувалася зі мною, переслала фото фрагментів маминого тіла, за якими я змогла це підтвердити. Пізніше в Києві мала з’їздити на опізнання до моргу, то ось тут уже відмовилася — мені вистачило й фотознімків. Після кремації тіла 4 серпня ми провели церемонію прощання з мамою у столиці. Урну з прахом я лишила на зберігання в патронажній службі полку «Азов» до того часу, поки не повернеться з полону татко...

Наталія Стребкова («Зоряна») під час облоги Маріуполя була й діловодом,
і кухаркою, і перев’язувала рани пораненим бійцям.

Після того як мама загинула, він і далі перебував серед оборонців «Азовсталі». Щоправда, кілька днів його не пускали на бойові позиції, щоб він прийшов до тями. Протягом цих кількох днів ми спілкувалися: він витягував мене зі стану відчаю й нестерпного душевного болю, я з перемінним успіхом — його.

Коли він почав знову виходити на вогневі позиції й із ним довго не було зв’язку, дуже непокоїлася за нього. От тоді й почала називати його татом, бо він і справді став для мене близькою, рідною людиною.

Чудово розуміла, як йому потрібна чиясь підтримка. Бо, бачте, він дуже звинувачував себе, що не вберіг мами. Хоч сам постійно перебував на лінії вогню, і це просто чудо, що він вижив».

Коли Ірина довідалася, що її другий батько повернувся з полону, їй хотілося і сміятися, і плакати

Згодом спілкування перервалося, оскільки зв’язок із батьком зовсім зник. А потім розпочався такий нестерпно довгий період його пошуків.

«Знайшла татка десь аж 24-го чи 25 травня, — чи не вперше за весь час нашої розмови скупо усміхається Ірина. — Російська сторона зняла вихід «азовців» із підземелля «Азовсталі», і наприкінці одного короткого відеозапису я раптом побачила знайоме змарніле обличчя — тато якоїсь миті повернувся й подивився прямо в камеру.

Одразу ж повідомила про це його сина Всеволода й доньку Руслану, а також інших членів родини та друзів. А далі, зв’язавшись з Об’єднаним центром з пошуку та звільнення полонених, надала всі батькові дані. Десь через тиждень звідти зателефонували й поінформували, що тата разом з іншими «азовцями» росіяни утримують у в’язниці Оленівки на окупованій Донеччині і що його внесли до списків полонених на обмін.

Як ви знаєте, згодом внаслідок теракту рашистів у згаданій в’язниці загинули пів сотні «азовців», поміж них — і наш друг із Маріуполя. Попри те, що в патронажній службі «Азова» нам говорили, щоб ми не довіряли даним ворога, коли у викладених міноборони рф списках убитих і поранених не знайшла батькового прізвища, стало дещо легше на душі.

5-го чи 6 серпня тато єдиний раз за весь час, коли був у полоні, дав про себе знати SMS-повідомленням: «Доню, зі мною все гаразд, я живий-здоровий. Люблю вас усіх». Я зробила скріншот цього повідомлення й переслала всім родичам, щоб хоч трохи підняти їхній дух».

21 вересня Україна повернула з російського полону 215 осіб, серед них 108 бійців полку «Азов». Коли Ірині Шматко зателефонували й повідомили, що поряд стоїть її батько, їй хотілося і сміятися, і плакати.

«Ніколи не забуду перших слів, які він промовив телефоном: «Доню, насамперед прошу: не реви. Я вже на території України, у безпеці, невдовзі відновлю SIM-картку — і тоді по­спілкуємося досхочу». Бачте, тато примудрився зберегти в полоні свою SIM-картку й іще одну цінну для нього річ — годинник. Проте, коли їх уже везли на обмін, той годинник зірвав із його руки якийсь російський виродок. То був для батька також один із болючих моментів.

Уявіть собі, він пройшов з тим годинником через запеклі бої за Маріуполь, «Азовсталь» і полон, а останньої миті втратив... Уперше ми побачилися аж 6 грудня. До того татко проходив лікування й реабілітацію, а тоді приїхав до нас, і ми змогли нарешті подивитися одне одному в очі, обійнятися, вволю наговоритися. Трясця, це такі емоції, — пригадує деталі пережитих нею подій молода полтавка.

— Пізніше він прибув до Полтави на церемонію прощання з мамою, що відбулася 23 грудня. Учора в нас брали інтерв’ю тележурналісти, які хочуть зняти про маму фільм. Сьогодні тато дещо кепсько почувається, а вже завтра їде. Про полон за весь цей час я в нього нічого не запитувала, прекрасно розуміючи, що це надто болюча тема. Гадаю, коли він захоче, то розповість сам.

Один-єдиний раз сказала татові, що коли внаслідок контрнаступу ЗСУ було звільнено від російських окупаційних військ майже всі райони Харківщини, дуже боялася за життя полонених «азовців». Бо росіяни дуже злилися через успіхи наших армійців на полі бою. І він підтвердив мої найгірші побоювання: «Ти права, доню, нас тоді допитували з особливою ненавистю, декого з побратимів після цього навіть перевели до госпіталю».

Заслуговує на те, щоб знайти своє останнє пристановище серед загиблих героїв «Азова»

Безсумнівно, за час перебування в полоні здоров’я чоловіка значно похитнулося. Він схуднув на понад 25 кілограмів. І коли повернувся, важив менше 60 кілограмів, мав проблеми з внутрішніми органами.

«Ми вирішили провести церемонію прощання з покійною мамою ще й у Полтаві, щоб їй могли віддати останню шану як тато, так і бабуся Ніна Павлівна (матусина ненька), а також інші близькі родичі, друзі, «азовці», які не змогли прибути на цю жалобну подію в Києві. Як ви знаєте, в «Азові» ініціювали створення у знаковому куточку столиці національного меморіалу загиблим захисникам Маріуполя, які прийняли на себе потужний удар ворога, захищаючи не тільки це місто, а й усю Україну. Серед цих героїв знайде своє останнє пристановище й мамин прах. Гадаю, вона заслуговує на це».

Нині в Полтаві низку вулиць­ та провулків збираються перейменувати на честь загиблих учасників цієї російсько-української війни. Зокрема, вирішується питання про те, щоб вулицю Роз’їзну назвати іменем Наталії Стребкової («Зоряни»).

«Якось ми з дітьми стояли на балконі квартири чоловікових батьків. І я сказала старшому сину: бачиш, скільки зірок на небі — це все наші загиблі захисники. Мої діти знають, що найяскравіша зірка — то їхня бабуся. І що вона тепер завжди дивитиметься на нас із небес і освітлюватиме нам путь. Звичайно ж, нам усім її дуже бракує. Учора Сашко намалював портрет бабусі, підписавши його так: «Прошу, поверніть її», — ділиться Ірина.

Коли Наталія Стребкова загинула, на пам’ять про неї молода полтавка зробила на руці таке ж, як у матусі, татуювання.

«Ми з мамою давно хотіли зробити однаковий малюнок на шкірі, — пояснює вона. — Однак цьому задуму так і не судилося збутися. А єдиним натільним малюнком у мами був букет польових квітів, де кожна квітка символізувала когось із членів нашої родини, — для мами він був дуже значущий. От я й вирішила зробити таке ж саме татуювання.

А загалом у нашій квартирі багато що нагадує про неньку. Скажімо, на видному місці висить кулон ручної роботи. Це також пам’ять про неї. Мама з моїм другим татом придбали дві такі жіночі прикраси під час відпочинку на заході України. Матуся хотіла, щоб її кулон колись перейшов у спадок мені, а я свій — передала доньці Лізі. А оскільки мамин кулон згорів у буремному Маріуполі, зараз шукаю майстриню, котра змогла б створити такий самий».

На балконі квартири Ірини й Олександра, котрий у 2014—2017 роках також служив у лавах полку «Азов», висить прапор цього формування Національної гвардії України. Його передали Ірині Шматко побратими Наталії Стребкової після прощання з нею в Києві.

«Багато хто, проходячи мимо нашого будинку, бачить цей стяг, — констатує Ірина. — Одного разу зняла його під час проливного дощу, то навіть це помітили — почали цікавитися, куди він подівся. А моя вчителька якось при зустрічі зауважила, що, ідучи до школи й дивлячись на цей прапор, вона чітко усвідомлює, заради чого ходить на роботу».