На фронті загинув Петро Великий – актор Чернігівського театру
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Сини Лариси Тихон та Іван ще до війни вдома, у Бучі.
Багатодітну родину з Бучі, яка евакуювалась до Франції, досі не відпускає пережите. Допомогти українським переселенцям позбутися страхів і страждань, пов’язаних з війною, взялися небайдужі люди.
Але, щоб був результат, до цієї справи мають підключитися державні інституції. Чим раніше, тим краще. Адже пережите може перерости у фобії чи навіть маніакальні стани.
— Ми тут з березня, але ще влітку присідали від гучних звуків. Якось поїхали у магазин, а над ним спортивна зала, і в когось, мабуть, гиря чи штанга випала, добряче загуркотівши. То ми так і присіли. А місцеві навіть не зреагували на той звук, — розповідає 43-річна вихователька дитсадка з Бучі Лариса, яка побажала, щоб її прізвище не називали.
На арт-терапевтичному заході у Франції влітку 2022-го.
Через війну жінка разом із трьома неповнолітніми дітьми опинилася на півдні Франції, у місті Монпельє, що неподалік Середземного моря.
Тут уже давно живе її молодша сестра, яка вийшла заміж за француза. Тому 11 березня, сівши в евакуаційний потяг, який прямував до Польщі, Лариса знала, де вона зупиниться.
З Києва до Монпельє добиралися чотири доби. І коли, здавалося, все найстрашніше було позаду, з’явилася інша проблема: старші сини Лариси не сприймають нових реалій.
Вони відмовляються вчити французьку, хоча старший, Ілля, опановував її в бучанській школі з поглибленим вивченням іноземних мов. І взагалі хлопці ходять до тамтешньої школи через не хочу. Л
ише й розмов про те, щоб повернутися додому. Їхня мама, педагог-психолог за фахом, не знає, як із цим справитись.
— Усім хочеться додому. Більшість українок, з якими я спілкуюся, збираються повертатися до рідних домівок, — продовжує Лариса. — На жаль, ми не можемо зробити цього зараз, поки існує загроза знову потрапити під обстріли й знову, не дай Боже, пережити те, що пережили.
Нестабільна психіка підлітків цього не витримає. Мого найменшого, семирічного Тихона, мабуть, найлегше відволікти від сумних, страшних спогадів. Купиш йому якусь дрібненьку іграшку, і він задоволений, ніби й щасливий. Його дуже тепло прийняла школа.
Ми приїхали сюди 15-го березня, а вже 21-го Тихон пішов у перший клас. Спочатку йому знайшли помічницю, яка спілкувалася з ним через гугл-транслейт. Згодом він почав розмовляти французькою, вже гарно читає, вчителька його хвалить. А як вірші розказує, так йому весь клас аплодує…
Після веселих занять обід здається смачнішим.
Але й малого війна не відпускає. Якось, дивлячись на літак у небі, сказав: «Мамо, а пам’ятаєш, як ми до війни говорили: «Дивись, літак летить!»? А коли почалася війна, тоді казали «літак» і ховалися».
У Тихона дуже нестійкий емоційний стан, ледь що — зразу плаче. На ньому також позначилися всі ці переживання. І ніхто ж не знає, що буде далі. Бо якщо копнути глибше, то всі переживання виходять наверх.
А якщо виходять, то вони існують на підсвідомості. Так, хтось у майбутньому, може, стане сильнішим. А в когось пережите переросте у фобії, в когось — у маніакальні стани. Тут для психологів непочатий край роботи. Вона має бути методичною й систематичною.
Лариса не приховує, що найкращим «антидепресантом» для її дітей були й залишаються мобільні телефони. Коли «сидять» у них, то, поринаючи у віртуальний світ, забувають про реальність, і начебто у них все добре.
На перший погляд, спокійні. Але насправді знервовані й дратівливі.
І це ще їм, вважає, пощастило. Вони пів місяця більш-менш благополучно провели в підвалі свого будинку. Спустились туди 25 лютого, коли зрозуміли, що почалася війна й одним днем усе не завершиться, хоч би як опиралася свідомість, яка й досі не може цього сприйняти.
Коли ворожий снаряд влучив в один з під’їздів багатоповерхівки, в їхній квартирі вилетіли лише балконні вікна. Дякувати Богові, жінка не розгубилася і встигла набрати у ванну та ще у два бідони води, яка потім їм дуже стала в нагоді.
Творчість відволікає від сумних думок.
— У підвалі ми почувалися захищеними, — пригадує Лариса. — Але якби влучило туди, дуже сумніваюся, що хтось зміг би вибігти. Бо вихід був один, а людей багато. Одразу виникла б паніка. Але підвал затягує. Виходити з нього на вулицю було страшно. Піднімались на поверхню лишень для того, щоб з’їсти чогось гарячого та випити чаю на «польовій кухні», яку організували у дворі чоловіки, мешканці нашого будинку.
Ларисин чоловік до початку війни не встиг повернутися з робочої зміни з Києва, з тих пір вони ще не бачилися. Але за першої можливості, коли з’являвся зв’язок, намагалися зателефонувати чи написати одне одному.
Особлива історія в житті родини, як і тисяч мешканців Бучі, — евакуація. Їх мали вивезти з тимчасово захопленого міста 10 березня.
Люди цілий день — з 10-ї до 17-ї — простояли на морозі, однак автобуси, які окупанти заблокували, того дня не приїхали, і вони, замерзлі й голодні, мусили вертатися знову до підвалів.
А Лариса відважилася вперше за час війни переночувати з дітьми у своїй охололій квартирі. У ліжка лягати побоялися. Стягнувши з них матраци, поклали їх, за правилом двох стін, у коридорі.
Наступного ранку знову вирушили до міськради, звідки мали виїжджати евакуаційні автобуси.
Лариса зі своїми дітьми: 15-річним Іллею, 11-річним Іваном
та семирічним Тихоном у французькому Монпельє.
— Люди зібралися на 9-ту, а транспорт подали чи то о 15-й, чи о 16-й, — продовжує Лариса. — Це були жовті «Богдани». Ажіотаж був страшенний. Знервовані й налякані люди почали брати ці автобуси штурмом. Мене і двох дітей — Тихона й 11-річного Ваню — потік буквально заніс у салон, а найстаршого, 15-річного Іллю, натовп відтіснив. Ви не уявляєте, що зі мною почало коїтись! Не знаю навіть, де в мене сила взялась, але я з криком «Віддайте мою дитину!» усіх розштовхала і таки затягнула сина до автобуса. Там було не до етикету. Це був такий стрес, що я всю дорогу кликала сина, аби впевнитись, що він поруч, хоча ніби й розуміла, він нікуди не міг подітись, бо автобус рухався без зупинок.
Колона — у голові «Богдани», а за ними приватні автівки з білими простирадлами і написами «Діти» — виїхала на Житомирську трасу. Траса була всіяна трупами цивільних і розбитими машинами.
На все це жахливо було дивитися. Їхали недовго — десь за кілометр окупанти на БТРах і танках зупинили колону. Півтори години, протягом яких вони щось вирішували, людей не відпускав страх.
Боялись, що їх можуть розвернути. У салоні автобуса не вистачало повітря і нічим було дихати. Знервовані й перелякані пасажири трималися на одній нозі, бо під ногами стояли сумки.
Точкою опори для них були лишень поручні вгорі, тому мусили піднімати високо руки. Діти плакали. Хекали коти й собаки.
Зрештою, колону таки розвернули й направили якимись об’їзними шляхами в село Білогородку Бучанського району. Тут волонтери нагодували евакуйованих, а згодом автобусами відвезли на Центральний залізничний вокзал Києва.
— На вокзалі було багато психологів, вони говорили з дітьми, але у нас був такий стан, що взагалі нікого не хотілось бачити, а тим паче спілкуватись, — продовжує Лариса. — Я розуміла, що в Києві залишатися небезпечно, тому прийняла рішення їхати до сестри у Францію. І тут оголосили про відправлення евакуаційного потяга до польського Хелма. Мої хлопці одразу поставили вимогу: «Якщо нашу кішку не візьмуть, ми теж нікуди не поїдемо». На щастя, у поїзд пускали з домашніми улюбленцями. У вагоні хоч і було багато людей, але без тисняви. У Хелмі нас дуже гарно прийняли волонтери, кішку одразу чипували й зробили їй щеплення. Ми витратили ще кілька днів, щоб потрапити у Монпельє.
Як розповідає Лариса, у Франції українські біженки живуть переважно у місцевих мешканців. Лише небагатьом вдалось отримати окреме житло.
Більшість із них (вона в тому числі) ходять на безплатні курси французької мови, бо без мови не знайдеш роботи, хіба що тимчасовий підробіток.
Життя у Франції, за словами моєї співрозмовниці, має свої плюси і мінуси.
Літня резиденція для українських дітей, організована громадянкою Франції Світланою Бакуновою.
— В Україні все набагато простіше, — робить висновок Лариса. — Наша культура і соціальне влаштування на рівень вищі. Так, у нас є бюрократія, але не така, як тут. У нас в одному ЦНАПІ можна отримати все: від довідки про водопостачання до закордонного паспорта. А тут треба оббігати купу кабінетів.
Так само медицина. Якщо тобі погано, можеш звернутися по допомогу до «швидкої», але не факт, що тебе швидко приймуть у лікарні, можеш іще годин п’ять чекати. А до лікаря за місяць наперед чи за пів року треба записуватися. Якщо виживеш, то потрапиш.
У нас простіше. Але дорого. Тут же все покриває страховка. Ми тут дітям і зуби полікували за рахунок наданої страховки, кому треба — видалили. У нас просто дуже дорого жити. Я на свою мінімальну зарплату вихователя дитсадка не можу багато чого дозволити вдома.
Взяти ті ж йогурти. Я купувала їх у Бучі по одному на одну дитину лише на десерт, і то далеко не щодня. А сестра в Монпельє купує їх великими упаковками, по 16 штук одразу. Мої хлопці за два-три дні їх з’їдали, і доводилося купувати знову, аж поки вони не наїлися ними. Тобто рівень життя тут зовсім інший. Нашим би людям та тутешнє співвідношення цін і доходів, то всі захотіли б жити в Україні. І французи їхали б до нас.
Ще донедавна мама-переселенка з трьома дітьми отримувала на всіх соціальну допомогу у розмірі 700 євро, яких вистачало лише на харчування. А з жовтня з цієї суми почали утримувати частину грошей за житло.
При цьому Ларисина сестра, яка має своїх трьох дітей і прийняла родичів у власній невеликій трикімнатній квартирі, не отримує за це ніякої компенсації від держави, хоча спочатку й обіцяли. Добре, що коштами допомагає чоловік з України.
Він як багатодітний батько міг би приєднатися до родини, але не хоче втратити роботу. До речі, квартиру в Бучі чоловік віддав переселенцям з Херсонщини, яких окупанти «звільнили» від власного житла. Сам же перебрався до сестри у Київській області.
Війна зачепила кожного з великої Ларисиної родини. Її рідний брат воює у лавах ЗСУ. Її батьки ледь залишилися живими, коли росіяни рвалися з Курська в Конотоп. Ворожий снаряд розірвався за їхнім городом.
Добре, що батьки ночували у погребі. Між іншим, мама буквально за дев’ять днів до початку повномасштабної війни повернулася в Україну з Монпельє, де провела кілька місяців, допомагаючи молодшій доньці няньчити новонародженого сина.
А чоловікова рідня живе у Давидовому Броді на Херсонщині, який недавно був звільнений від окупантів і від якого не лишилось, вважай, нічого. Там ті, хто не виїхав, понад пів року жили у погребах.
Один з братів чоловіка фермерствує, так від розриву снаряда в одну мить у нього не стало половини корів. Менший брат, який доглядав за ними, щоб не померти з голоду, був змушений їсти м’ясо вбитих тварин.
Про рідну старшу сестру, котра давно живе у підмосков’ї, Лариса говорить неохоче. Вони посварилися ще на початку 2014 року. Не виключено, що її чоловіка мобілізують на війну і він стрінеться десь на фронті з їхнім братом. Цього просто неможливо уявити…
Та найбільше жінка переймається нині навчанням і психологічним станом своїх синів. У Бучі менший і середній навчалися за посиленою програмою «Інтелект України».
На жаль, опановувати програму української школи діти наразі не можуть, оскільки заняття у французькій тривають аж до 17-ї вечора. Щоправда, школярі початкових класів мають додатковий вихідний посеред тижня, щоб не надто перевантажувались.
До того ж, на думку Лариси, дистанційне навчання — це не навчання. Найстаршому скоро здавати ЗНО, а він останні три роки практично не вчився. Спочатку ковід, тепер війна. Шкода, каже, що дуже багато розумних дітей в Україні не зможуть через це продовжити освіту у вишах, оскільки потенціал втрачено.
Як психологічно розвантажити дітей, що втекли від війни, виключити їх з пережитого і включити у теперішній час? Це питання хвилює не лише Ларису.
Цим переймається і громадянка Франції, проєктний менеджер і волонтер Світлана Бакунова з Монпельє. Світлана кілька місяців з допомогою помічників готувала арт-терапевтичний захід у формі резиденції, і наприкінці серпня зібрала у своєму розкішному старовинному маєтку кращих психологів, психотерапевтів, арт-терапевтів з багатьох країн світу, а найбільше — з України.
Цих фахівців вона звела з родинами українських біженців з дітьми, що перебувають зараз у регіоні Окситанія. Серед них була й родина Лариси. Метою пілотного заходу було не лише протестувати біженців на ступінь отриманих психотравм, а й поповнити їхні внутрішні резерви. Три дні діти спілкувалися зі спеціалістами у формі різноманітних розваг і тренінгів.
— Ми дійсно відчули певне моральне полегшення після резиденції, — говорить Лариса. — Було дуже цікаво, дуже корисно. Але мало. Розумію, справа складна і, на жаль, таких заходів ніхто не проводить. На ентузіазмі ж багато чого не зробиш, одному борсатися дуже важко. Тому потрібна підтримка таких програм на рівні нашої держави і тих країн, у які закинула війна вимушених біженців. Має бути вироблена певна система їхньої реалізації. Робота з постпсихотравмами українців мала б початися ще вчора…
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Відеоролики, які презентують в інформаційному просторі Сновську громаду Чернігівської області, досить видовищні й змістовні, тому можуть сміливо претендувати на статус професійних. >>
Згідно офіційної статистики ООН, щонайменше, 12,1 тисячі цивільних українців загинули від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, ще понад 26,8 тисяч отримали поранення, втім реальні цифри можуть бути набагато більшими. >>
На війні під час виконання бойового завдання загинув старший солдат Володимир Магус із Рівного. >>
Чотири дні на тиждень Глибоцька селищна рада відчиняє двері учням, які мріють обрати професію, пов’язану з ІТ-індустрією. >>
Хочу поділитися з усіма, хто продовжує читати пресу, одним приємним випадком, що стався зі мною під час дороги додому. >>