На своєму фронті: гонщик із Полтави доправляє «гуманітарку» на Схід

44-річний полтавець Геннадій Левченко от уже два десятки років займається підприємницькою діяльністю, а саме — виробництвом комбікормів та переробкою сої.

А ще чоловік має незвичайне хобі — неймовірну насолоду та драйв викликає в нього участь в екстремальних перегонах на багі.

Увійшов до четвірки найшвидших пілотів чемпіонату Румунії

«Любов до автомобілів у мене в крові, — зізнається Геннадій. — Іще не діставав ногами до педалей, а вже норовив сісти за кермо батькової автівки. І водійське по­свідчення отримав, коли ще не виповнилося й 18 років: воно лежало в шухляді, доки не досягнув повноліття.

А от автоспортом почав займатися не так давно — у віці 41 рік. Але в цьому виді спорту вік не має значення — скажімо, в автокросах беруть участь як 18-річні, так і ті, кому за 50. Усе почалося з того, що я придбав багі. Тоді про професійний спорт зовсім не думав.

Спершу ми з друзями, які теж мали такі автомашини й полюбляли проїхатися з вітерцем, влаштовували гонки заради розваги. Потім сталося так, що на СТО, де обслуговують ці автівки, випадково познайомився з капітаном полтавської команди автогонщиків Restless Team Максимом Ковальовим.

Він, по суті, і привів мене в команду, а також навчив «азів» управління спортивним автомобілем. Уже на моїх перших змаганнях у Київській області мене відзначили грамотою «За волю до перемоги». І хоч пізніше були кубки, та найперша нагорода чомусь є найбільш пам’ятною».

Спершу Геннадій Левченко рахував поїздки
в гарячі точки, та згодом збився з ліку.

Торік, виступаючи в категорії спортсменів-аматорів, Геннадій Левченко одразу ж заявив про себе — став срібним призером чемпіонату України з кантрі-кросу (клас багі).

Перемогу за результатами чотирьох етапів нелегких перегонів пересіченою місцевістю зі спусками, затяжними підйомами та перешкодами виборов разом із 21-річним племінником Даміром Ісламгалієвим, котрий є другим пілотом.

Минулого року отримав і посвідку кандидата в майстри спорту України. А влітку того ж року вирушив на чемпіонат Румунії з автокросу — за компанію з іншими членами полтавської команди гонщиків.

Та сталося так, що один із пілотів, який мав виступати, через сімейні обставини не зміг приїхати на ці змагання. Тож замість нього та ще й на його багі виступав Геннадій Левченко.

«Уявіть собі, я не тільки не готувався морально, а навіть не брав ніякого екіпірування, — усміхається спогадам любитель екстремального виду спорту.

— На щастя, хлопці прихопили з собою запасне спорядження, тож із радістю поділилися ним: хтось дав комбінезон, шолом, хтось — на розмір більші черевики. Полтавську команду представляли екіпажі двох гоночних автомобілів, у підсумку наш капітан Максим Ковальов виборов 2-ге місце, а я — ­3-тє.

Окрім усього, увійшов до четвірки найшвидших пілотів чемпіонату, котрих визначили поміж власників усіх моторизованих транспортних засобів, багато з яких виступали навіть на ралі «Дакар» — щорічному марафонському трансконтинентальному ралі-рейді, що, як правило, фінішує у столиці Сенегалу».

На першому етапі цьогорічного чемпіонату України з кантрі-кросу, що відбувся на Київщині, герой цього матеріалу посів 1-ше місце в класі багі.

Другий етап змагань мав відбутися в селищі Краснопілля на Сумщині 26 лютого, і Геннадій Левченко вже навіть націлився на чемпіонство України — усе до того йшло. Зрозуміло, через повномасштабну збройну агресію московитів автоперегони так і не відбулися.

Обрав свій фронт боротьби з ворогом

«Коли розпочався повномасштабний воєнний напад росії на Україну, ми, люди з активною життєвою позицією, на мосту через річку Коломак організували блокпост і чергували там до приходу бійців із підрозділу територіальної оборони. Потім я зрозумів, що потрібніший в іншому місці, — знову поринає в спогади мій співрозмовник.

— На ту пору мій близький друг Роман Романенко як волонтер благодійної організації «Благодійний фонд «Полтавці разом переможемо», до якої згодом влився і я, возив гуманітарну допомогу людям, які пережили рашистську окупацію.

Тож я й собі приєднався до нього. За «гуманітаркою» курсували до Львова, Івано-Франківська, нерідко й самі купували продукти першої потреби, скинувшись грошима, або ж свої кревні підкидали друзі, знайомі з-за кордону.

Варто відзначити й дуже активну Шишацьку територіальну громаду, члени якої постійно ділилися своїми продовольчими запасами. До багатьох населених пунктів Харківщини, Сумщини, Чернігівщини ми приїжджали наступного ж дня після звільнення їх від кацапів і роздавали продукти співвітчизникам, які дуже цього потребували».

Геннадій вважає: той, хто хоча б раз на власні очі побачив наслідки перебування «асвабадітєлєй» у наших населених пунктах, усвідомлює, що немає жодної альтернативи, окрім як підтримувати нашу армію, робити все можливе, щоб наблизити перемогу.

«Коли проїжджаєш селами з «розхайдоканими» будинками-привидами, куди вже навряд чи повернеться життя, то розумієш: треба обрати свій фронт боротьби з ворогом, щоб російські варвари, не дай Бог, не дійшли до твого міста.

Бо в нашого ворога немає нічого людського. На Чернігівщині місцеві жителі розказували нам, що, коли ці дикуни у військовій формі (зокрема тувинці й буряти) втікали, то забирали навіть раковини, зривали з вікон фіранки. Відтак ми дізналися про мародерство цієї армії «бомжів» іще задовго до того, як про це почали інформувати в теленовинах, — зауважує чоловік.

— Останнім часом куди тільки не курсував автомобілем. Якось разом із волонтеркою Ольгою Боркуновою забирали у Львові медичне обладнання для нашого шпиталю. Коли познайомився з подружжям Іриною та Володимиром Каптурами, для яких волонтерська діяльність уже стала способом життя, почав возити гуманітарні вантажі разом із ними».

Перспективному гонщику довелося й переганяти чи то із заходу України, чи то з нашої столиці чимало придбаних за кордоном з допомогою представників української діаспори і просто небайдужих людей волонтерських автомобілів, що вже були в користуванні.

«Я сам перегнав із десяток транспортних засобів. У Полтаві Володимир Каптур доводить їх до ладу, а потім ми доправляємо їх до передової. Буває так, що до прифронтової зони їдемо п’ятьма автівками, чотири з них лишаємо там, а самі повертаємося назад однією. На війні транспорт — це свєрідний дорогий витратний матеріал: на передовій він довго не живе. Наприклад, авто, яке буквально тиждень тому ми відігнали під Бахмут Донецької області, вже потрапило під артобстріл, тож його знову потрібно ремонтувати.

Одного разу переганяв з Полтави до Краматорська карету швидкої допомоги, яку нині використовують для транспортування поранених бійців. Зараз найчастіше курсуємо в напрямку Слов’янська й Краматорська — доправляємо «гуманітарку» для тамтешніх лікарень та шпиталів, а також необхідні речі для потреб військових.

Скажімо, от наразі треба відвезти нашим воякам два генератори: один — під Ізюм, що на Харківщині, а другий — до Дружківки, що на півночі Донецької області. Бо там ситуація з електропостачанням набагато гірша, ніж у нас, — констатує Геннадій.

— Доправляв гуманітарні вантажі до прифронтової зони за кермом нашого командного буса, а от уже понад пів року курсуємо на схід автомобілем, який просто надав у користування знайомий Романа Романенка».

Кожна поїздка заряджає енергією й надихає на подальші добрі справи

Геннадій Левченко зізнається: спершу рахував ці поїздки, проте згодом збився з ліку. Бо вирушати в «гарячі точки» доводилося дуже часто — раз, а то й двічі на тиждень. Тільки останнім часом такі поїздки стали дещо рідшими.

Відповідаючи ж на запитання, наскільки безпечною є ця дорога, чоловік вдається до порівняння:

«Знаєте, для нас усе набагато безпечніше, аніж для хлопців, які в окопах, чи місцевих жителів. Під обстріл не потрапляв жодного разу. Вибухи, звісно, чутно весь час, але там це вже стало звичною річчю. Безпекою в таких поїздках усе ж краще не нехтувати. Пам’ятаючи це, стараюся не забувати одягати бронежилет. Коли збираюся в далеку дорогу, дружина Альона щоразу переживає за мене. При цьому говорить, що, якби не була прив’язаною до 12-річної молодшої доньки, то неодмінно їздила б разом зі мною».

Попри те, що за один рейс туди й назад доводиться долати близько тисячі кілометрів, добу, а то й більше перебуваючи за кермом без сну, герой цього матеріалу стверджує:

«Емоції від спілкування з нашими військовими, усвідомлення того, що ти вкотре зробив щось корисне для фронту, настільки переповнюють тебе, що просто не відчуваєш втоми. Кожна така поїздка заряджає енергією й надихає на подальші добрі справи.

Бувало, завантаживши «гуманітаркою» авто звечора, ми вирушали в дорогу о 5-й годині ранку, а поверталися назад о 2-й або 3-й годині ночі (найпізніше прибули з поїздки до Полтави о 7-й годині ранку). Бійці дуже радіють, коли приїж­джаємо, чекають наступної зустрічі. Багато з ким зав’язуються теплі стосунки.

От не так давно телевізійники зняли сюжет про командира спеціального батальйону OPFOR з позивним «Ментол». Цей елітний український підрозділ, якого дуже бояться вороги, нині боронить Україну на бахмутському напрямку. Коли переглядав той сюжет, було дуже приємно, що знаю цього комбата особисто (познайомився з ним завдяки Ірині й Володимиру Каптурам)».

«Бувають і дуже болючі моменти, — перевівши подих, продовжує розповідь Геннадій. — Якось ми доправили гуманітарний вантаж до Бахмута й забрали там на ремонт розбитий під час бойових дій пікап.

У Покровську нас попросили підвезти до Дніпра одного військового, якого відпустили на похорон загиблого на передовій племінника. Ми всю дорогу з ним розмовляли. Чоловік розповів історію свого життя, зокрема про те, як пішов воювати разом із братом і племінником з перших днів повномасштабного вторгнення москалів в Україну, який бойовий шлях пройшов.

Тепер мав пережити втрату близької людини... А зовсім недавно я дізнався, що мій недавній попутник також загинув... Дуже важко, коли довідуєшся про загибель наших військових із новин, і у стократ важче, коли гине людина, яку ти хоч трохи знав».

Геннадій показує мені зняті на мобільний телефон відеозаписи й коментує їх:

«Оце ми під Авдіївкою — привезли «гуманітарку» нашим армійцям. А це перший бус, який я відігнав разом з Іриною й Володимиром Каптурами військовим до Краматорська. Оці два мікроавтобуси доправили туди ж дещо пізніше.

А це ми в Бахмуті, — знову ж таки, привезли бійцям продукти й медичні засоби. Коли виїжджаєш з Ізюма в бік Слов’янська, спостерігаєш отакі вщент зруйновані домівки. У полях, бачте, стирчать «хвости» нерозірваних снарядів «граду».

На російську розбиту техніку ми вже й уваги не звертаємо — настільки до неї звикли. Скрізь обабіч дороги стоять таблички з написом: «Міни» — і ти прекрасно розумієш, що це не жарт, що вони там справді є. Звертати з автошляху в жодному разі не можна — це неписане правило. На щастя, саме дорожнє покриття майже не розбите — усе тому, що наші оборонці ведуть по ворогу прицільний і точковий вогонь».

Цікавлюся, чи планує чоловік повернутися в автоспорт, коли буде така змога.

«Так от уже під час повномасштабної війни — десь три тижні тому — у Броварах мав відбутися чемпіонат України з кантрі-кросу, при цьому всі стартові внески за участь у змаганнях збиралися спрямувати на підтримку ЗСУ, — інформує Геннадій Левченко.

— Ми, учасники змагань, уже навіть з’їхалися туди. Та в день автомобільних перегонів росіяни якраз запустили по Україні близько сотні крилатих ракет і «шахедів». Відтак змагання відмінили. І до кінця року їх уже не проводитимуть. А покидати цей видовищний вид спорту точно не збираюся.

Той, хто любить швидку їзду на автомобілі, гострі відчуття, віддає перевагу екстремальним видам спорту, бодай раз у житті взяв участь в автоперегонах і відчув смак перших перемог, мене чудово зрозуміє. Та основне бажання нині — не спортивні досягнення, а наша перемога над ворогом. Кожен наближає її на своєму фронті: хтось — з автоматом у руках, а хтось — за кермом автомобіля».