У битву за Україну втягуються все нові країни: які інтереси у союзників росії

Україна воює за власне існування як незалежної держави.

Росія — за можливість зберег­тися у анахронічній формі грабіжницької імперії.

Втім у війни набагато більше учасників. Тих, хто поставляє «хаймарси» нам. Інших, хто продає «шахеди» ворогу.

Тих, хто допомагає Україні фінансами та матеріалами. І тих, хто надсилає українцям гуманітарну допомогу і водночас подвоює обсяг торгівлі з росією.

Щоб краще оцінити їхні мотиви, варто поглянути на глобальні процеси, які стоять за цією війною.

Холодна війна 2.0

Наші західні союзники регулярно наголошують на потребі запобігти ескалації війни росії проти України на «третю світову».

Втім у перекладі з політкоректного йдеться лише про потребу не допустити воєнного зіткнення ядерних держав.

У реальності нова «холодна війна» триває принаймні з відомої промови путіна 2007 року, якщо не з 2004-го, коли «кольорові революції» здалися російським елітам підступним способом Заходу їх повалити.

Ну а автентична «холодна війна», яку програв СРСР, була не чим іншим, ніж Тре­тьою світовою без прямого воєнного зіткнення.

Після авантюри Хрущова 1962 року, коли той розмістив радянські ракети на Кубі, сторони подивилися в обличчя ядерному конфлікту і досягли невисловленої домовленості більше так не робити.

З іншого боку, більше любити одне одного після цього США і СРСР не стали. Їх можна було порівняти з двома ковбоями, які втупили «кольти» один в одного, але продовжують штовхатися ногами під столом.

Мир у Європі з 1945 р. забезпечувався гарантією взаємного знищення. А по світу тривали масштабні збройні конфлікти, які можна було розглядати і як «проксі-війни» між наддержавами.

Радянські зенітні ракети С-75 «двіна» збивали американські літаки над В’єтнамом, а американські «стінгери» — радянські гелікоптери над Афганістаном.

У комплексному протистоянні систем впав СРСР. Ментально травмовані «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» вихідці з радянських спецслужб, які стали елітою «демократичної» росії, вирішили, що справа насамперед у слабодухості радянських вождів.

Якщо Захід боїться порушити кордон ядерної держави, треба їх посунути, а далі говорити з ним з позицій сили.

Репетиція з окупацією Криму в 2014 році здалася вдалою. Коли спроби менш ризикованого подальшого «гібридного наступу» забуксували, путін вирішив, що настав час чергової демонстрації «сили волі».

Адресою цієї демонстрації були США та держави Європи. Саме їм був адресований переданий через МЗС ультиматум перед вторгненням. Про Україну там узагалі не йшлося.

По суті, через вимогу відступу США з Європейського континенту кремль вимагав згоду Вашингтона на російське військове домінування на ньому.

У поєднанні з енергетичним важелем та можливістю «розділяти і володарювати» серед європейських держав проблема технологічного відставання росії вже не виглядала б вироком.

По суті, «православні чекісти» хотіли повторити на міжнародній арені той трюк, який здійснили всередині росії.

Розбудувавши інфраструктуру економічного зростання завдяки діяльності так званих «системних лібералів», вони звели їх з рівня повноправних партнерів до менеджерів, які виконують вказівки.

Ну а європейці мали поставляти капітали і технології, отримувати за них енергоресурси за монопольними цінами і боятися прогнівити командувача найсильнішої армії на континенті.

Українські захисники продемонстрували «переоціненість» російського війська. Втім менш помітною, але стратегічно важливішою поразкою москви стало те, що ні прямий, ні гібридний ядерний шантаж з використанням захоплених Чорнобильської та Запорізької АЕС не зупинив потік військової допомоги Україні, що поступово нарастав.

Ядерний чинник, безперечно, відіграє свою роль. Саме він значною мірою став причиною відсутності наразі поставок Україні ракет ATACMS, західних винищувачів та основних танків.

Але навіть обмежені за номенклатурою поставки військової техніки та озброєнь Україні викликали не помічену широким загалом істерику російських експертів у сфері міжнародної безпеки, які не можуть зрозуміти, «чому вони не бояться»?!

Західні політики — притомні люди і, звісно, вкрай серйозно оцінюють ризики. З іншого боку, вони добре розуміють, що капітуляція перед ядерним шантажем — шлях у нікуди.

Росія продовжить висувати нові вимоги, які буде ще важче виконати, ніж «віддати Україну». Ну а всі, хто це собі зможе дозволити, почнуть робити власну ядерну зброю, яка стане єдиною запорукою виживання держав.

Тож непублічна відповідь США на ядерний шантаж, вірогідно, виявилася досить жорст­кою, аби спонукати росіян позадкувати з ядерною риторикою.

Її рупор, ексзіцпрезидент рф дмитро медвєдев, переключився на боротьбу з нечистою силою. Цілком можливо, що позиція США була підкріплена не менш однозначною негативною реакцією на «ігри з ядерними сірниками» з Пекіна і столиці Індії Нью-Делі.

«Радикалізація переможених»

Велика війна у Європі, якої уникли радянські вожді після 1945-го, але розпалив путін, — аж ніяк не унікальний випадок радикалізації глобального протистояння після відмови сторони, що зазнала поразки у «попередньому раунді», визнати її. Скоріш, навпаки, така радикалізація — регулярно повторюваний сценарій.

Після того  як «старий режим» у Франції не зміг упоратися з Великою Британією, він упав. Революційна Франція застосувала терор усередині і породила масові армії назовні. Ними потім Наполеон на певний час контролював практично всю Європу.

Не надто сентиментальну, але все ж традиційну до того часу еліту німецького Другого райху замінили нацисти з концтаборами. Знову-таки, Німеччина здійснила військову революцію за допомогою механізованої війни — бліцкригу — теж на певний час оволодівши Європою.

Після відкинення амбіцій на глобальне панування і Франція, і Німеччина стали важливими частинами сучасного ліберального Заходу.

Хотілося б сказати, що і ця ітерація глобального протистояння завершиться так само. Втім росія, яка досі так і не стала повноцінною національною державою, навряд чи зможе повторити цей трюк.

Йдеться не лише про потребу якось тримати «скрепами» у своєму складі різноманітні народи — від осетинів до якутів. А і про замасковану сваволею «владної вертикалі» слабкість державних інститутів.

«Нафтогазову» економіку, яка за відсутності демократичних традицій буквально штовхає до формування авторитарної влади задля контролю над розподілом ренти.

З іншого боку, чинник ядерної зброї робить імовірнішою лише часткову поразку росії. Така поразка дозволить зберегтися режимові, байдуже — у нинішній чи тимчасово лібералізованій формі.

Менш імовірним виглядає колапс із радикальним переформатуванням політичної карти північної Євразії. Втім він теж не виключений.

Китай на іншому боці

Та проблемою наших союзників, і відповідно України, є те, що глобальне протистояння має більше, ніж одного учасника. Чинником поразки СРСР стало порозуміння США з Китайською Народною Республікою, через що радянська військова машина, по суті, працювала (і витрачала ресурси) на два фронти.

Нині ж росія — смертельно небезпечний, але значно слабший претендент на перекроювання світового порядку. Натомість КНР потенційно здатна виступати повноцінною альтернативою Заходу.

Два претенденти, що кидають виклик усталеній міждержавній ієрархії, — ситуація теж не нова. «Євроцентричні», ми мало усвідомлюємо масштаби Другої світової війни в Індо-Тихоокеанському регіоні.

А там Японія прагнула підпорядкувати собі на той час слабкий після внутрішнього безладу Китай та низку країн Південно-Східної Азії. Якби ці амбіції реалізувалися, з часом Токіо міг би претендувати і на глобальне лідерство.

США тоді впоралися з подвійним викликом від Німеччини та Японії, бо об’єднали сили з ослабленою, але все ще потужною Британською імперією, а також з СРСР та Китаєм.

Зараз особливої ваги у новому глобальному протистоянні набуває позиція Індії, єдиного власника повноцінної ядерної тріади поза межами вузького кола постійних членів Ради Безпеки. Ця держава наступного року замінить Китай як країна з найбільшим населенням світу.

Попередні політичні інвестиції КНР у стратегічне партнерство з режимом путіна роблять для Пекіна неприємним із внутрішньополітичних міркувань різке засудження його авантюр, а поразки і злочини російської армії в Україні — токсичною на міжнародній арені явну підтримку москви.

А якщо ще врахувати логіку глобальної конкуренції зі США, то закономірно, що «нейтралітет» КНР явно дружній для росії.

Пекін не дозволяє Заходу ізолювати росію в Раді Безпеки ООН, додаючи ваги своєю позицією її абсурдним звинуваченням на адресу України включно зі знаменитими «бойовими комарами».

З іншого боку, КНР ставиться до рф не як до союзника, а як інструменту. Зусилля росії відволікають увагу Заходу від Індо-Тихоокеанського регіону — чудово.

Росія вимушена торгувати з КНР на його умовах і явочним порядком входити у китайський технологічний простір, купуючи лише китайські вантажівки та смартфони. Навіщо робити ще щось?

Навряд чи Пекін прагнутиме рятувати кремль від наслідків авантюри в Україні. Сентиментів до нинішнього режиму там не мають. А чим довше триває протистояння, тим більш залежною стає москва від Пекіна.

Цю структурну залежність не послабить навіть найбільш «прозахідний» гіпотетичний постпутінський уряд.

У дусі традиційної стратегії Сунь-цзи Китай збирає плоди від військової підтримки кремля, яку надають Іран та Північна Корея. Але не тому, що їм так порекомендували з Пекіна. Просто попередні парії міжнародної системи скористалися діями росії для вирішення власних проблем.

Вони прагнуть скористатися зайнятістю «світового шерифа» — США — «великою проблемою», аби здобути власну ядерну зброю (у випадку іранського режиму) чи легітимізувати її (у випадку КНДР). А попутно виторговують «живу копійку» від кремля за поставки зброї.

Навряд чи в Пекіні у захваті від перспектив розширення клубу власників ядерної зброї. Втім там аж ніяк не прагнуть зменшити витрати Вашингтона на боротьбу з порушниками «ядерних правил».

Якщо йому вдасться, то й добре. Якщо ні, то що ж, принаймні головний конкурент «втратить обличчя», а його увага і ресурси будуть розпорошені на два додаткові напрямки.

  
Глобальний Південь  

Знову ж таки, вже саме існування Китаю як глобального конкурента США покращує ситуацію для росії, змушуючи Вашингтон (і європейські столиці) розраховувати свої сили на протистояння з потужнішим противником.

Адже незалежно від результатів війни в Україні глобальна конкуренція, якщо не конфронтація КНР і Заходу, продовжиться. Її перебіг наразі невизначений.

Значною мірою хід цього протистояння залежатиме від того, кому вдасться залучити до тіснішої співпраці «гнаних і голодних» — розташовані переважно ближче до тропіків та екватора країни, де зростання населення поєднується з проблемами, породженими недостатнім рівнем доходу.

Перша світова війна створила тріщини у до того майже беззастережному пануванні Заходу, а Друга — запустила процеси, які зруйнували європейські колоніальні імперії.

Змагання наддержав за часів «холодної війни» до певної міри було вигідним колишнім колоніям, які могли отримувати допомогу на модернізацію в обмін на політичну лояльність. Однак капіталістична економіка перемогла командно-адміністративну за ефективністю.

Звісно, СРСР мав чимало режимів-сателітів в Африці чи на Близькому Сході, залежних від його підтримки, які натомість надавали місця під військові бази.

Та коли йшла боротьба за важливу у регіоні державу, таку як Індонезія чи Єгипет, США знаходили аргументи, аби перетягти їх на свій бік.

Зараз дуже помічні для російської пропаганди в Південній Азії, Африці та Латинській Америці спогади про щедрість СРСР і розчарування світовим порядком, який, скажімо відверто, сприяє тому, щоб багаті держави залишалися багатими, а максимумом для бідних був шанс розвинутися до суспільства з середнім рівнем доходу.

Утім росія — не СРСР: вона неспроможна ділитися рецептами модернізації, оскільки демодернізується сама. Інша справа — КНР.

Прагматизм, який демонструє Пекін у стосунках з державами Глобального Півдня (коли переважно китайські фірми розвивають місцеву інфраструктуру за позичені урядами у китайських банків гроші), з одного боку, на відміну від СРСР, гарантує економічну ефективність його політики. З іншого, така політика слабо допомагає «завойовувати серця».

У будь-якому випадку ситуація конкуренції глобальних центрів сили знову, як і за часів попередньої «холодної війни», дає шанс державам Глобального Півдня виторгувати більше, ніж це дозволяє лише їхня економічна вага.

Україна приречена стати інтегральною частиною Заходу. Якщо, звісно, хоче вижити поряд зі своїм схибленим сусідом. Втім це також означає, що глибину і характер нашої співпраці з Китаєм хіть-не-хіть обмежуватиме конкуренція між Вашингтоном (і Брюсселем) та Пекіном.

Та якщо ми прагнемо стати кимось більшим, ніж «бідним родичем» у європейській родині, то після завершення війни маємо шукати шляхи, як самостійно чи спільно з іншими гравцями пробиватися на зростаючі ринки південних країн.

Максим ПАЛАМАРЧУК
(сайт texty.org.ua)