Об’єктивне етно ОКО: учасники українського етнокінофесту в Польщі отримали знакові відзнаки

Середньовічний, компактний та затишний польський Торунь став вікном можливостей для міжнародного етнокінофесту з України «ОКО».

Його у свої обійми прийняв престижний Camerimage Festival.

Й «ОКО» став прикладом незламності духу українців та наочною демонстрацією тези про культуру як зброю.

Вперше український фестиваль «ОКО» приймав гостей зі столиці (велике журі та численних журналістів) минулоріч на своїй батьківщині, в місті Болград в українській Бессарабії.

Цьогоріч же перетворився на дієвий і справжній інструмент культурної дипломатії.

Адже через етнографічне кіно світ знайомиться з нашою історією, традиціями, звичаями наших предків, тією духовною твердинею, на якій стоїть і перемагає наше українське Воїнство.

Можливо, тому саме на третій, «вимушено переселеній» у Європу едиції кінофесту з’явились нестандартні, абсолютно унікальні, ні на що не схожі нагороди-«статуетки» — крафтові цеглини.

Засновниця та директорка «ОКО» Тетяна Станєва разом з майстрами з гончарства Уляною Джигринюк та Русланом Друком ще на початку лютого розробили перший макет.

Відштовхнулись від ідеї рукотворної цеглини, яка походить з традиції будівництва хат на Бессарабії, коли цеглу робили з глини, змішували з соломою і водою та будували доми і життя.

Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, 24 лютого, Руслан Друк пішов на фронт боронити країну, але для того, щоб виготовити цеглини, спеціально приїхав з оборонних позицій у відпустку.

Тепер, цеглинка за цеглинкою, «ОКО» розбудовує унікальний кінофест. Віднині на їхніх бокових частинах писатимуть гасла кожної едиції, що відрізнятиме одну від іншої, і складатимуть стіну мотиваційних гасел. Цього року ними стали: «Святкуй життя!» та «Твоя культура — твоя зброя!»

А як може бути інакше, якщо ця нагорода зроблена руками воїна?!

Вони роз’їхалися по цілому світу, оскільки кожен з учасників «ОКО», а це творці 8 повнометражних і 16 короткометражних конкурсних фільмів із 22 країн світу, — після демонстрації свого фільму отримував цеглину-символ, цеглину-зброю.

А директорка фестивалю Тетяна Станєва та програмерка Олена Рубашевська вперше на своєму кінофестивалі приймали майже всіх режисерів чи продюсерів, навіть із далекої Бразилії, які з’їхалися у немов спеціально створений для фестивалів Торунь. Уперше, адже «ОКО» «пощастило» народитися у рік початку пандемії, а на його триріччя гримнула війна...

Творці фільму «Зірка полину»: Маріанна Кляйн, Богдан Борисенко, Аделіна Борець.

На показах фестивалю з унікальним форматом етнографічного та антропологічного документального кіно у залі була здебільшого фестивальна публіка, мабуть, з усіх частин нашої планети, власне, як і самі фільми «ОКО», що розповідали про ці далекі і близькі країни.

Конкурсні стрічки «ОКО», а також 10 фільмів-спецпоказів українського кіно можна було дивитися у справжнісінькому Храмі кіно: «Терикони» Тараса Томенка, «Сторожова застава» Юрія Ковальова, «Вусатий фанк» Олександра Ковша, «Щоденник нареченої Христа» Марти Смеречинської, а також українське поетичне кіно: «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Камінний хрест» Л. Осики, «Земля» О. Довженка, «Білий птах із чорною ознакою» Ю. Іллєнка.

Так сталося з легкої руки (і мудрої голови) очільників міста, що будівлю колишньої ратуші, а перед тим лютеранської церкви в історичному центрі Торуня, було передано організаторам Camerimage Festival з проханням зробити щось креативне. Так з’явився Храм кіно — і старовинна споруда зажила новим життям. Місто ж отримало незвичний кінотеатр із суголосною кінофестивалю назвою — Kino Camerimage. Цікавий факт: коли 30 років тому починали Camerimage Festival, у Торуні було всього три кінотеатри. Сьогодні — 30.

Саме в такій атмосфері у «намолених» кіностінах відбувся український кінофестиваль «ОКО».

«Терикони» Тараса Томенка.
Фото надані компанією «Дель Арте».

Переможцем конкурсу повного метру став фільм «Я — Шанс» бельгійського режисера Вайнберга Марка-Анрі. Стрічка розповідає про мікросвіт групи вуличних дівчат-безхатьків у напрочуд галасливому, брудному і колоритному мегаполісі Кіншаса — столиці республіки Конго.

Нахабні, зухвалі й одночасно внутрішньо вразливі, самотні, покинуті напризволяще, Шансельві та її подруги кидають виклик світу, намагаючись у ньому не тільки вижити, а й розфарбувати своє, по суті, безрадісне життя. Яскрава та енергійна Кіншаса сама стає персонажем фільму, поєднуючи свій голос із голосами інших дівчат.

Член журі повнометражного конкурсу, режисер і сценарист Арнольд ван Брюгген з Нідерландів прокоментував це рішення так:

«... Це був ще один тиждень війни в Україні, страшний тиждень, з безперервними ракетними обстрілами, але «ОКО» перебувало тут зі своєю місією: наша культура — це наша зброя. Ми переглянули 8 повнометражних фільмів у конкурсі, і це була справжня подорож.

Що ми побачили, так це величезну відданість документалістів, які занурюються у світ, культуру, субкультуру, а іноді витрачають десятиліття свого життя на документування, щоб розповісти людські історії, перенести щоденні виклики або майже нечувані місця та конфлікти в наш кінемато­граф.

Є багато причин, чому ми визначилися з остаточним переможцем: документальна якість роботи, ритм монтажу, кінематографічність, близькість до своїх героїв. Але що також було важливим для журі — це об’єктив війни в Україні.

Поза конкурсом ми побачили неймовірний український фільм «Терикони» Тараса Томенка — документальну стрічку, зняту у тоді ще сірій зоні Донбасу. Це історія про життя дітей, чия культура стала жертвою агресивної колоніальної імперії, яку ми всі дуже добре знаємо. І ось ці діти гралися і жили на руїнах міста і свого зруйнованого життя. Це те, що ми побачили і в призерові — неймовірно сильній історії з Африки».

Переможцем конкурсу короткометражних фільмів стала стрічка «Дівчина-кочівниця» іранської режисерки Рухолли Акбарі. На тлі безперервної гірської подорожі розповідається історія героїні з племені кочівників, яка всупереч проблемам, пов’язаним з традиціями та загальноприйнятими уявленнями про заняття дівчат спортом, досягає успіхів у кікбоксингу і намагається переконати сім’ї дівчат почати тренування.

Звісно, цей фільм був знятий до всіх подій спротиву громадського суспільства в Ірані, але, попри традиційний та релігійний консерватизм гірських іранських кочових родин, тут вже відчувається легкий подих свободи та неминучих змін.

Відзнака кінофестивалю «ОКО».

Член журі Себастьян Майсторович з Австрії, експерт з цифрової історії й співзасновник громадської ініціативи Save Ukrainian Heritage Online — SUCHO, яка підтримує цифрове збереження української культурної спадщини, прокоментував вибір журі так: «Обрати одного переможця з такої скарб­ниці фільмів було неймовірно складно.

Тому ми вирішили, що, окрім фільму-переможця, відзначимо ще два фільми спеціальними номінаціями. Першу спеціальну відзнаку ми присудили фільму «Зірка полину» української режисерки Аделіни Борець, який продемонстрував силу коріння та наслідки його знищення.

Завдяки йому ми дізналися, що означає втратити не тільки свій дім і свою громаду, а й навіть свій ґрунт. Другим відзначеним фільмом стала стрічка режисера з Франції Вільмарка Вала (про Гаїті) — «Хоробра».

Завдяки неймовірному звуковому супроводу та інтимному погляду він дозволив нам глибоко зануритися у вшанування особистої та духовної спадщини...

Переможці отримали грошову винагороду у розмірі 40 тисяч грн. за найкращий повний метр та 20 тисяч грн. — за короткий.

Винагороди надав прихильник і спонсор кінофесту «ОКО» — українська стрімінгова платформа MEGOGO, на якій українці у вільному доступі й абсолютно безплатно протягом фестивалю могли передивитися всю конкурсну програму.

Тож «ОКО» заклало ще одну цеглину в стіну нашої культури і в нашу перемогу. Світ пізнав через «ОКО» Україну — мудру та героїчну.

Юрко НИВА