Мистецький вернісаж спротиву ординцям: важливе про виставки художників у Львові

Навала московської орди на Україну не могла не позначитися негативно на духовному житті міст і сіл країни.

Варварська руйнація культурно-освітніх, мистецьких закладів, вимушене переміщення багатьох творчих особистостей — загальновідомі.

І все ж давній афоризм «коли гармати грають — музи мовчать» значною мірою був спростований. Зокрема у Львові.

Це не традиційний комплімент княжому граду Лева, який величають «духовною столицею України».

Річ у тім, що «западєнскій бандеровскій Львов» наразі не піддавався такому масованому бомбардуванню, як інші міста, регіони.

Моментом «тиші» користувалися й майстри пензля та різця. Їхні вернісажі не дозволяли порожніти виставковим залам, особливо в літньо-осінній період.

Вернісажі демонструють розмаїття творчих стилів і складних сюжетів життя, його красу та смертельну небезпеку, закликають людей бути пильними.

В оркестрі спротиву ординцям виділяється яскравий візуальний «голос» Володимира Карвасарного з Хмельницького.

Його серія кольорових політичних плакатів із заголовним «Українська Голгофа», що відображає фрагмент хреста, на рамені якого прибита лівиця (наче Христа) синьо-жовтого кольору ординською ракетою.

Привертають увагу плакати з промовистими назвами та філігранним графічним виконанням: «Русский мир», «Буча — екзамен світу», «Победобесие», «Раша-200», «Денацифікація», «Ти не брат», «Гаазький трибунал» тощо.

Завершувався експозиційний ряд плакатом «Перемога» із зображенням правиці з піднятими двома пальцями у формі V, що означає «Вікторія» (лат.), себто звитяга.

Автор плакатів — відомий живописець і графік, переможець, лавреат багатьох вітчизняних і міжнародних виставок та конкурсів графічного жанру.

У Львові, в Музеї історії релігії, він з творами не вперше. Про нього, його позицію, актуальність робіт схвально говорили директор музею Орест Малиць, завідувачка виставкового відділу Руслана Бубряк, відомий лікар, депутат міської ради від «Європейської Солідарності», щедрий спонсор низки мистецько-патріотичних акцій Роман Грицевич та інші.

На мою думку, плакати варто випустити набором листівок і розіслати їх захисникам Вітчизни, ними зацікавиться й широкий громадський загал; доречними були б і майки із зображенням окремих плакатів.

Працівники музею організували показ багатьох фотодокументальних матеріалів та їх публічний аналіз, присвячений 130-річчю від дня народження совєцького в`язня, патріарха Української греко-католицької церкви Йосифа Сліпого (1892—1984 рр.)­

Фахову увагу зосередила науковиця Наталія Маклашенко на маловідомих світлинах, що дивом уціліли, супроводжуючи їх підписами, що ведуть у родинне гніздо майбутнього Провідника церкви після митрополита Андрея Шептицького, його наполегливість в опануванні знаннями, непохитність та вірність обраному шляху служіння Христовій вірі й своєму народові.

Владика Йосиф не тільки зазнав особистих принижень і знущань від московських опричників та попів, а й добре знав про їхні масові злочини, вчинені над українцями, які повторюють сучасні рашисти, демонструючи вірність «отцам і дєдам», висловлював думки, поради в останньому десятилітті свого життя, що стосуються високоморальних, християнських чеснот, уболівання за долю рідної церкви, українського народу, сімейної любові, родинної злагоди тощо, актуальність яких не проминальна. Ці настанови викладені в книзі «Заповіт Блаженнійшого Патріарха Йосифа Сліпого» (2022 р., 242 с.).

Реалізував видавничий проєкт доцент Українського католицького університету Михайло Перун за участі членів Товариства українців-католиків «Свята Софія» (США) Леоніда Рудницького й Ірини Іванкович.

Книга видана на дев`яти мовах, вона графічно ошатна, в чому заслуга дизайнера Михайла Марка та вміщених ілюстрацій іконописних робіт Романа Василика.

Участь Романа Василика у комплексному представленні праці — значна. Він організував відповідну іконографічну виставку власних робіт із портретом Патріарха у приватній галереї. Приміщення невелике, охочих прийшло чимало, тож акція відбулася просто неба — напрочуд невимушено, погода й тиша сприяли їй.

«Зустріч» з Патріархом — не перша. Ще на початку своєї «сакральної кар`єри» Василик виконав низку робіт на окреслену тему, котрі запримітив церковний клір і довірив йому оздоблення каплиці меморіального музею-садиби Патріарха в селі Заздрість на Тернопільщині. Центральну запрестольну ікону прикрасила Пресвята Богородиця Покрови.

Ікон цього типу ще буде, але про одну скажу окремо. Вона величава й велика (3 м х 1,4 м), намальована для львівського Покровського храму й присвячена 2000-річчю Різдва Христового, 1000-річчю Хрещення Русі-України та 10-річчю незалежності України. Новаторська сутність ікони полягає у представленні Богоматері як Покрови, а заразом й Одигітрії — з дитятком на руках.

Під покровом омофорію й мафорію (плаща) зображено 20 історичних постатей церковних ієрархів і світських мужів, причетних до розбудови, зміцнення та соборності Української держави, єдності її з Церквою, утвердження християнських принципів і чеснот життя.

Історична вертикаль та географічна горизонталь ікони, її релігійна символіка, колористика й композиція дозволяють стверджувати, що в ідейно-образному, національно-державницькому пантеоні вона є шедевром українського сучасного іконопису. Схвальні оцінки з боку громадськості не забарилися.

Значна творча зарубіжна тематика Мистця. Окрім вітчизняних поїздок,він був в українських осередках Польщі, Англії, Бразилії, Австралії, Румунії, Словаччини, де виконав низку сакральних робіт, провів майстер-класи, зробив зарисовки тощо.

Розмаїтий творчий доробок Роман Василик репрезентував з нагоди свого 75-річчя. Він — професор Львівської національної академії мистецтв, народний художник України, ініціатор заснування спеціалізації з сакрального мистецтва та багаторічний завідувач відповідної кафедри, автор близько тисячі творів, переважно на релігійну тематику.

Зразки робіт почерпнуті з глибин східно-візантійських джерел, сакральних здобутків Княжої доби, галицької школи іконопису ХIV—ХVI століть, а також досягнень українських мистців першої половини ХХ століття.

Автор цих рядків цікавився мистецькою творчістю та суспільною позицією Р. Василика, опублікував низку матеріалів, що лягли в основу книжки під назвою «Подвижник. Життєвий і творчий шлях Романа Василика» (2021 р., 198 с.).

Праця склала комплекс з унікальним фотоальбомом (фоліантом, опрацьованим Михайлом Цариком) «Роман Василик. Іконопис. Малярство. Графіка» (2022 р., 303 с., формат паперу А4), дещиця з них (75!) була представлена в залах Інституту народознавства.

У передмовах фотоальбому й на вернісажі висловилися науковці-мистецтвознавці Галина Стельмащук і Роман Яців; вочевидь з приємністю сприймав ювіляр вітання від громадськості, рідного села Бариш (Тернопільщина), Бучача, де почалося схо­дження у дитячій художній школі на мистецькі вершини, а ще від присутніх служителів культу, митрополитів-львівського Ігоря Возняка та івано-франківського Володимира Войтишина.

Їхнє благословення, молитва за Україну у важкий час надали дійству особливої чуттєвості та людського співпереживання; визнання таланту Романа Василика, його доробку засвідчені папською відзнакою Бенедикта ХVI «Святих верховних апостолів Петра і Павла».

Здається, він єдиний з українських майстрів сакрального мистецтва вшанований такою високою нагородою.

Дебютував у цих залах іще один народний художник України, 65-річний професор згаданої академії Василь Семенюк. Насамперед він знаний як книжковий графік (тоді ж виставив ілюстрації до твору Івана Франка «Лис Микита» в селі Нагуєвичі), але презентував живописні роботи, виконані на склі, тобто мальовані «навиворіт» (задзеркально).

Спосіб відомий, проте трудомісткий, марудний; тут повторні мазки, як на інших матеріалах, неможливі. Послідовність кольорів мусить бути витримана, словом, технологія доволі складна.

Василь Семенюк родом із Гуцульщини, фактично виріс в оточені мальованих робіт на склі, достеменніше — образів (ікон). Ще в позаминулому столітті «мода» на такі образи набувала поширення.

Можна припустити, що в більшості осель карпатського краю такий образ був нерідко не один. Про їхню мистецьку вартість не йдеться; час, суспільні катаклізми зробили своє, і все ж частка цих робіт дійшла до нас.

Тепер вони дуже цінні. Мотивація експонованих творів автора — переважно релігійна, сакральна. Очевидно, вони не канонічні, їх графічне виконання, колористика — довільні, позбавлені академізму, проте вони відображають реальність світу, зокрема центральний образ експозиції — Богоматір.

Попри модерно-формалістичні рисувальні способи, елементарно знаюча особистість скаже: це — Вона, Матір Божа.

Багатюща краса природи Гуцульщини, спосіб життя її людності, насичений легендами, міфами, провидцями-мольфарами тощо, котрі оживив Михайло Коцюбинський у «Тінях забутих предків», наснажили залюбленого в рідну домівку Василя Семенюка на творення-фантазування розмаїтих декоративно-живописних, абстрактних робіт, що не можуть не зацікавлювати, не висловити компліментарної оцінки за спостережливість та хист обдарованого Мистця.

Присутні на виставці мали можливість побачити його твори під назвою «Авторська техніка». Це зображення різнокольо­рових квадратів (прямокутників) на тлі чистого грубо тканого полотна.

Вишукувати якісь сюжетні мотиви не треба, це своєрідна «гра» барв і форм, розрахована на емоційно-естетичне сприйняття. Нинішня демократична суспільна ситуація дозволяє таке «авторське право».

Але при чім тут «техніка»? — чомусь подумалося.

Заслуговує на окрему розмову презентація добротно виданого фотоальбому «Живопис, графіка, рисунок, новели» Олега Боньковського. Він — різнобічна творча особистість, народний художник України, професор академії, передусім відомий як умілець у художній металопластиці (коваль), мистецькі сліди якого залишилися у США.

Неважко помітити, що переважно згадуються імена Академії мистецтв, де зосереджений вагомий творчий потенціал. Її керівництво (ректор, доктор мистецтвознавства Василь Косів) традиційно відзвітувало громадськості виставкою усіх 15 спеціалізованих кафедр у залах Національного музею у Львові ім. А. Шептицького.

«Далася чути» й Львівська організація Національної спілки художників України після річної перерви черговим «Осіннім салоном», присвяченим 80-річчю утворення Української повстанської армії.

На ньому представлено численні твори авторів різних мистецьких уподобань, жанрів та форматів. У центрі уваги вернісажу — графічні роботи Ніла Хасевича. Вони вперше оприлюднені в такому, майже повному, обсязі, що не можна не вітати організаторів «Салону».

Водночас принагідно висловлюю подив та, якщо хочете, обурення, що енциклопедисти біографічного довідника «Мистецтво України», виданого 1997 року (!), не згадали жодним словом про легендарного Мистця, який загинув 1952 року в лавах повстанців.

Про «Салон», справи в обласній спілчанській організації докладно інформував радіослухачів її голова, народний художник України Ігор Гавришкевич. Він запевнив, що буде проведено аукціон, кошти від якого спрямують для Збройних сил України.

І це не весь перелік вернісажів у західному столичному граді.

Львів, прихистив десятки тисяч братів з Південно-Східної України, які мали можливість побачити, що ситуація у місті життєствердна, творча, оптимістична.

Вона налаштована на підтримку ЗСУ, завершення двобою з московитами, працює на будущину своєї Батьківщини. 15 листопада російські воєнні злочинці і бандити вчинили масований ракетний обстріл Львова, внаслідок чого зруйновано значну частину електромережі, що не може не позначитися на умовах усього міського життя і творчої праці зокрема.

Однак — вистоїмо!

Володимир БАДЯК,
професор