Життя — як балет. Пам’яті української хореографині з грузинським іменем Аніко Рехвіашвілі

У Національній опері 27 листопада покажуть спектакль «Віденський вальс» на честь та на пам’ять хореографині театру Аніко Рехвіашвілі.

Представляємо мозаїку з фактів біографії та спогадів її учнів-вихованців, нині зірок української і світової сцени, та сестри.

Траєкторія долі

Дитинство та юність Аніко промайнули у столиці на вулиці Лисенка, 4, навпроти Національної опери України. Творча дівчинка зростала в аурі старого Києва: з одного краю вулиці — магічний театр, куди регулярно ходила на балетні спектаклі з 2-3 рочків, з іншого — Золоті ворота, а трошки далі — Софія Київська.

Аніко, коли навчалася у хореографічній студії Державного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. П. Вірського, дітям різних поколінь великого галасливого київського дворика регулярно давала балетні майстер-класи та прищеплювала повагу та любов до балету.

Як згадує рідна молодша сестра хореографині Маріне: «Аніко збирала всіх дітей, граючи — навчала, крутила фуете та надихала.

Й у ще зовсім юної дівчини з’явилася золота мрія — очолити балет саме рідного київського оперного театру»

Тернистий шлях угору

Аніко відстоювала права жінок у мистецтві. За всю історію київського оперного театру, який цього року розпочав свій 155-й сезон, Аніко була першою жінкою на посаді художнього керівника балетної трупи Національної опери України.

До приходу до омріяного театру зробила яскраву кар’єру й починала її за радянських часів. І на той час для амбітної талановитої жінки існувало безліч перешкод.

Гендерна рівність була суто формальною. Потім балет завжди був досить закритою кастою.

Аніко долала ще й професійні стереотипи, бо не мала класичної хореографічної освіти. «А ще Аніко була напівгрузинкою, — ділиться Маріне Рехвіашвілі. — Ми вдвох не змінили дівоче прізвище, це було проявом поваги до нашого батька. Для моєї сестри важливо було, щоб у ній бачили передусім її творчий потенціал. Скільки її пам’ятаю, вона від самого початку кар’єри відстоювала свої позиції. Чим вище вона піднімалася, тим сильнішими були спротив, заздрість. Бо на посаді художнього керівника балетної трупи вона мусила займатися не тільки творчістю, а й, умовно, політикою».

Театр як спосіб життя

Як художній керівник балетної трупи Національної опери України Аніко Рехвіашвілі встигла попрацювати шість років. Дуже плідних для українського балету шість років. Аніко на сцені Національної опери України поставила такі балети: «Пори року» на музику Вівальді, «Віденський вальс», «Даніела», «Дама з камеліями», «Дафніс і Хлоя», «Снігова королева», «Ночі в садах Іспанії» та El sombrero de tres picos, «Юлій Цезар», «Половецькі танці», балетні сцени в операх «Мойсей» М. Скорика, «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Норма» В. Белліні, «Наталка Полтавка» М. Лисенка, низку хореографічних номерів і танців для солістів. А ще почала працювати над балетом «Красуня і чудовисько» на музику Войцеха Кіляра, але не
встигла завершити.

Відданість українській школі балету

Аніко Рехвіашвілі вдалося створити унікальну балетну трупу у Національній опері з великою кількістю талановитих і різних за обдаруванням артистів. Аніко стверджувала: «Український класичний, нео­класичний балет відрізняється більшою емоційністю й особливою виразністю танцю».

Аніко докладала зусиль до промоції українського сучасного балету у світі. Аніко знала, скільки Україна дала світові яскравих імен, і була переконана в тому, що чимало талантів уже відкрила сама та планувала відкрити разом зі своїми непересічними колегами.

Яскравим прикладом українського культурного прориву стали гастролі балетної трупи Національної опери у Парижі у Театрі Єлисейських полів.

Вперше балетна трупа столичного театру за часів відновленої Незалежності, після перерви з 1964 року, в 2018 році поїхала на гастролі до одного зі світових центрів балету.

І Париж зустрів наших артистів аншлагами, а проводжав з новими запрошеннями на наступні сезони. І все це відбулося й продовжує відбуватися вже на нашому нинішньому справжньому культурному фронті.

Оновлений балет «Снігова королева» Аніко Рехвіашвілі у цьому році відкриє різдвяно-новорічний балетний сезон у Парижі на найвищому рівні.

Балетна родина

«Театр для Аніко був цілим світом. Театр — це друзі. Театр — це особливий стиль життя. Навіть не знаю, кого сестра більше любила — родину чи свою роботу, — згадує Маріне Рехвіашвілі. — Безперечно, Аніко жила театром, успіхами своїх балетних дітей, у яких щиро вкладала свої знання, сили, тепло».

Зерна проросли ще за її життя. Талановиті учні видатної української хореографині, гордість українського балету і зірки кращих сцен світу згадують свого Вчителя.

«Віденський вальс» Національної опери України.

Христина Шишпор: «Аніко Юріївна була дуже професійною людиною: художня керівниця балету, професорка хореографії, одна з найвидатніших українських хореографів. Вона створила унікальний колектив. І я мала щастя знати її зі своїх десяти років. Для одного з балетних конкурсів Аніко Юріївна поставила для мене дуже красивий номер «Метелик». Потім працювали разом у театрі. Всі її вистави відрізняються від інших своєю драматургією. Вона все відразу бачила цілісно: хто буде солістами, яка музика звучатиме, якими будуть костюми.

Першою виставою, яку вона поставила в театрі, був «Віденський вальс», яким ми вшануємо пам’ять хореографині 27 листопада. Ця балетна вистава, як і всі її постановки, — внесок у світову балетну культуру. Я танцюю цей балет з 2010 року, і щоразу виконую свою сольну партію, як уперше. Понад 20 років вистава не зникає з афіші театру, бо за неї голосують глядачі. Аніко Юріївну пам’ятатиму як відкриту, щиру людину, яка знала нас із дитинства, всіх любила, підтримувала. З нею можна було й поплакати, і посміятися. Забирають, на жаль, найкращих».

Аніко Рехвіашвілі.
Архівні фото.

Анастасія Шевченко: «Праця з Аніко Юріївною — це велика удача. Не кожній балерині випадає такий дарунок долі, щоб хореограф створював балетний спектакль, виходячи саме зі здібностей артиста. «Дама з камеліями» стала моєю першою роботою з Аніко Юріївною. Я була дуже юною, мені було 20 років, як і героїні роману Дюма. На той момент я працювала у театрі перші два-три роки. Проте Аніко Юріївна побачила у мені потенціал, і нам було дуже цікаво одна з одною працювати. У цьому спектаклі все надзвичайно глибоко. Ти розумієш текст кожного жесту.

Хореографиня давала мені свободу для реалізації того, що я відчувала. Але наші погляди збігалися у розумінні образу, і між нами існувала довіра. Аніко дуже багато сил вклала у моє становлення. Аніко Юріївна Рехвіашвілі мала дивовижний талант створювати масштабні вистави, показувати багату палітру всієї нашої трупи. Коли я як глядачка дивилася спектаклі Аніко Юріївни, завжди думала: «Як це можливо — так творити, розгортати процес ізсередини, потім перекладати на людей, створювати живу картину, яка так тонко й вишукано взаємодіє з музикою?». Такі люди, як Аніко, — справжні генії».

Микита Сухоруков: «Аніко Юріївна була дуже хорошим педагогом. Всі, хто навчався в неї в університеті, всі, хто працювали з нею в театрі, крім того, що отримали величезний обсяг знань, ще й відкрили для себе абсолютно особливий спосіб бачити хореографію, розуміти себе в мистецтві і, що не менш важливо, — й у професії, й у житті. Вона вміла бути справжнім другом, це досить рідкісне явище в наш час.

Ті люди, яких вона вважала своїми друзями, були переконані, що поруч є надійна людина, яка ніколи не зрадить. У професійному плані з Аніко Юріївною завжди було цікаво. Вона мала таке бачення мистецтва, яке відрізняє великих художників від посередніх, вона вміла відчувати те, що приховано від решти».