«Нептун» і «Богдана» - проти москви: які виклики війни потребують відповідей у сфері наукових розробок

Cучасна війна є насамперед чи не змаганням технологій: поява в Україні американських HIMARS мала велике значення саме тому, що вони суттєво переважають за всіма характеристиками російські аналоги, дозволяючи ефективно вражати супротивника і уникати водночас враження з його боку.

Чудово зарекомендувала себе й низка розробок українських учених та інженерів: крейсер «Москва» було потоплено саме вітчизняними ракетами «Нептун», а острів Зміїний звільнено завдяки влучному вогню 155-міліметрової самохідної гаубиці «Богдана».

Цей перелік можна продовжувати — отже, наука вплинула на війну. Проте наскільки вплинула сама війна на нашу науку?

І що ми повинні зробити, щоб і надалі очікувати від наших учених проривних результатів, насамперед у сферах оборони і національної безпеки, але так само й на всьому передньому краї людського знання?

Математикиня Юлія Здановська загинула в Харкові

І до початку широкомасштабного російського вторгнення становище української науки було дуже непростим. Багато говорилося про відсутність досліджень у системі реальних державних пріоритетів, злиденне фінансування і низький соціальний статус науковців, несформованість ефективної системи підтримки інновацій, відплив мізків (і насамперед молодих) за кордон.

Були й досягнення, якими ми могли пишатися: запрацював Національний фонд досліджень (НФД), почали запроваджувати (хоч і з великим запізненням) базове фінансування наукової діяльності вишів, Україна стала асоційованим учасником рамкових програм ЄС.

Але навіть у такій непростій ситуації українські вчені не лише успішно працювали над згаданими й незгаданими вище оборонними розробками, а й одержували окремі першорядні фундаментальні результати (у «командах» багатьох нобелівських лауреатів останніх років було помітне й українське представництво: наприклад, у статті про виявлення бозона Гіггса було й четверо українських співавторів, а кристали детекторів ЦЕРН було вирощено в Харкові).

24 лютого українські вчені (як і вся держава) опинилися в нових страшних реаліях великої війни. Вона ще триває, і сьогодні ніхто не візьметься прогнозувати час і умови її завершення.

Отже, тільки в майбутньому можна буде чітко каталогізувати втрати нашої дослідницької системи. Сьогодні ж можна тільки констатувати, що вони великі і в частині своїй вже невід­шкодовні.

Перш за все людські. На жаль, учені так само гинуть від куль і бомб окупантів. Причому часом і вчені першого ряду.

В окупованому Ворзелі орки 13 березня просто на власному подвір’ї застрелили чудового фізика, члена-кореспондента НАН України Василя Кладька.

Кількома днями пізніше в обложеному Маріуполі російський снаряд обірвав життя відомого соціолога, академіка АН вищої школи України Богдана Слющинського.

Але значно більше, напевно, загинуло молодих, слава і відкриття яких були ще попереду.

На честь 22-річної талановитої математикині й волонтерки Юлії Здановської, вбитої 8 березня в Харкові, сьогодні перейменовано київську вулицю Ломоносова, де розташовані фізико-математичний ліцей та мехмат КНУ, у яких вона навчалася. Подвиг і мучеництво багатьох інших іще слід увічнити.

Під російськими обстрілами

Значно більше вчених у перші тижні вторгнення вимушено опинилися за кордоном. Частина з них повернулася влітку, але частині й повертатися було нікуди — їхні оселі знищено, а установи — пошкоджено чи окуповано ворогом.

За оцінками, не менше 10% активних науковців, що працювали до 24 лютого, назад в Україну вже не повернуться. Причому ця цифра може виявитися в кінцевому підсумку й суттєво вищою.

Від обстрілів росіян сильно постраждали провідні виші й наукові установи Харкова, Миколаєва, Чернігова, інших міст (навіть у Києві у березні ракетний удар завдав суттєвої шкоди Інституту надтвердих матеріалів, а 10 жовтня виведено з ладу будинок, де містилися «наукові» підрозділи МОН), практично знищено освітню інфраструктуру Херсона, припинилося науково-освітянське життя на Донеччині, що постійно перебуває під ворожими обстрілами.

Зруйновано або сильно пошкоджено такі першорядні наукові об’єкти, як найпотужніший у Європі радіотелескоп декаметрового діапазону на Харківщині (окупанти розікрали й вивезли його обладнання).

Під окупацією досі перебувають такі об’єкти природно-заповідного фонду, як всесвітньо відома «Асканія-Нова» на лівобережній Херсонщині.

Анатолій Загородній, президент Національної академії наук України. Фото з сайту science.org.

В умовах жорсткого секвестру бюджету припинено фінансування грантів НФД, різко скорочено і до того скромну підтримку установ НАН та університетів.

Науковці, які залишилися в Україні, змушені писати заяви про переведення на пів або, в кращому разі, 0,75 ставки. Про придбання нового наукового обладнання вже просто не йдеться (а сучасна наука — це насамперед нові прилади!).

Через припинення авіасполучення та заборону виїзду за кордон чоловікам віком до 60 років різко скоротився академічний обмін.

Бюджети і гранти

Водночас з’явилися численні програми допомоги українським науковцям, засновані з ініціативи західних колег та нашої наукової діаспори.

В більшості випадків ідеться про допомогу в працевлаштуванні тим, хто тимчасово або на постійно виїхав на Захід.

Але з’явилися вже й дуже важливі позитивні приклади, як-от нещодавно проведений під егідою Українського науково-технологічного центру конкурс для підтримки дослі­джень у сфері магнетизму саме в Україні.

Нарешті, в ухваленому Держ­бюджеті на 2023 рік відновлено фінансування грантової підтримки проєктів НФД в обсязі 466,8 млн грн. Звісно, це дуже мало, але це великий крок уперед порівняно з сьогоднішнім вимушеним «нулем».

Слід зазначити, що всі ці місяці українські вчені активно працювали на перемогу. Вони робили все: від удосконалених пічок-буржуйок до ударних безпілотників, засобів радіоелектронної боротьби та нових кровоспинних препаратів.

Особливу місію виконували гуманітарії, на яких лягла надважлива місія деконструкції міфів «русского міра». Та й наша вища освіта довела, що, попри випущені в неї численні критичні стріли, готувала впродовж минулих років цілком якісні кадри, яким, зокрема, виявилося поки до снаги надскладне завдання — збалансувати енергосистему в умовах постійних російських ударів.

Уже ведуться розмови про те, якою має бути українська наука після війни. Тож спробую долучитися до них — на базі аналізу нових викликів та можливих відповідей на них.

Очевидно, що і в перші мирні роки можливості підтримувати науку в Української держави будуть дуже обмежені, адже цьогорічну втрату майже 40% ВВП компенсувати вдасться нескоро.

А тому, швидше за все, держава намагатиметься зосередити фінансування на дослідженнях у сфері «оборонки» та ще кількох прикладних галузей. Але і з розумінням переліку цих галузей буде непросто, адже де-факто сьогодні центральний виконавчий орган у галузі науки, який мусив би такий перелік підготувати та узгодити, просто відсутній.

Формально ним є Міністерство освіти і науки (МОН), але зараз ні за функціоналом, ні за кадровим потенціалом повноцінно опікуватися всією науковою галуззю це міністерство не здатне (реально воно є «...і науки в ЗВО»).

І ця нездатність тільки посилиться після планованого радикального скорочення апарату всіх центральних органів виконавчої влади (цікаво, на чому ґрунтується певність ініціаторів реформи в тому, що в Україні зможуть бути ефективними міністерства, де в рази менше працівників, аніж у європейських країнах з приблизно такою ж кількістю населення?).

Хто фінансуватиме?

Давно обговорювалася ідея створення потужного міністерства вищої освіти, науки, інновацій та технологій, яке об’єднало б у єдиний блок і створення інтелектуального продукту, і його подальшу комерціалізацію.

Адже в українських реаліях пріоритетами МОН завжди були винятково проблеми або середньої, або вищої освіти, залежно від постаті міністра; наука завжди лишалася в затінку, а в бюджеті міністерства видатки на неї не перевищували 3%.

Але за планованого скорочення кількості міністерств серйозно думати про створення окремого нового міннауки — з царини утопій.

Відтак лишається констатувати: або координатором наукової діяльності МОН, НАН, НФД та інших відомств після реформи стане відповідний відділ створюваного «кабінету прем’єра» (цей відділ і стане реальним творцем наукової політики), або ця цілісна наукова політика в державі далі буде відсутня, що надзвичайно негативно в умовах загрози, яка постійно нависатиме над нами з боку агресивного північно-східного сусіда.

Закон про науку, ухвалений у листопаді 2015 року (до підготовки якого автор мав безпосередню причетність), дещо ідеалістично поклав функцію координації наукової сфери на Нацраду з питань розвитку науки і технологій на чолі з прем’єром у складі двох комітетів: Адміністративного і Наукового.

Але реально запрацював поки лише Науковий комітет у складі яскравих дослідників, але здебільшого без управлінського досвіду. Адміністративний комітет (у складі керівників академій, вишів та представників міністерств) було створено лише формально. А ідея закону полягала саме в тому, щоб ці два органи функціонували в тісній взаємодії, спільно виробляючи ідеї та втілюючи їх у життя.

Помилкою було й покладати роль голови Нацради на прогнозовано перевантаженого іншими питаннями прем’єра. Логічніше було б наділити цією функцією профільного віцепрем’єра, але політична кон’юнктура, що склалася в середині минулого десятиліття, перемогла здоровий глузд.

Гаубиця «Богдана». Фото з Вікіпедії.

А єдина наукова політика важлива ще й тому, що вже дуже скоро доведеться чітко відповідати на запитання: хто в майбутньому фінансуватиме наукові дослідження в Україні?

Зараз де-факто різні групи «стейкголдерів» пропонують два шляхи: або й далі на цьому полі співіснують НФД, НАН, МОН, інші міністерства з вишами й науковими установами (як це й передбачає чинний закон про науку в редакції 2015 року), або ці функції переважно (або й повністю) буде покладено на НФД, а за НАН і міністерствами залишатиметься хіба що базове фінансування наукових установ.

Якщо буде обрано другий шлях (який, схоже, підтримує зараз керівництво впливового Мінфіну), то неминуче потрібне буде й суттєве переформатування самого НФД, яким сьогодні (виходячи з прописаної в законі процедури) керують люди, що мають високі індекси Гірша і добре тямляться на трендах «високої науки», але значно гірше розуміються на приземлених потребах «оборонки» чи «прикладухи». Не кажу вже про те, що держава муситиме в такому випадку одержати можливість формувати тематику конкурсів НФД (принаймні в частині прикладних та оборонних досліджень).

Нарешті, в цьому випадку саме НФД повинен отримати всі повноваження представляти нашу наукову сферу перед світом — з метою ефективної акумуляції міжнародних коштів для підтримки вітчизняної науки (досі ці функції формально виконував МОН — силами одного маленького відділу; своя паралельна система міжнародних зв’язків існує і в НАН).

Реформування НАНУ стартувало і має продовжуватися

Проблема реформування НАН теж нікуди не зникне. Під керівництвом авторитетного фізика-теоретика Анатолія Загороднього академія поволі оновлюється (і навіть пішла нарешті на знакову зміну оформлення зали засідань своєї президії, яку донедавна прикрашали зображення радянських орденів із текстами указів за підписами Брежнєва, Подгорного і Георгадзе).

На жаль, НАН сьогодні може стати жертвою того, що ці зміни розпочалися надто пізно, а в масовій свідомості академія чітко асоціюється з зібранням «сонних дуже старих людей».

Проте відсутність сильного міністерства науки з чітким баченням майбутніх реформ дає все ж оновленій НАН «вікно можливостей», аби вписатися зі своїм величезним досвідом і немалим потенціалом у нову наукову систему держави. Чи буде це «вікно можливостей» використано — залежатиме від реформаторських сил у самій академії.

Реформовано має бути й систему підтримки науки в університетах. Для цього не конче приєднувати до факультетів академічні наукові установи (хоч десь і такий крок може виявитися доцільним).

Університети повинні самі закріпити статус повноцінних гравців на науковому полі (вже визнаний законодавством, але здебільшого формально; в багатьох головах іще живе успадкована від часів срср думка про те, що «справжня» наука існує в НАН, а завдання вишів — навчати студентів).

Уже сьогодні університети зрівнялися з установами НАН за кількістю грантів, здобутих у рамках європейських програм.

Але, як показує європейський досвід, для ефективності будь-якої науки, зокрема й університетської, довгострокове базове і короткострокове грантове фінансування мають співвідноситися приблизно 2 до 1, забезпечуючи системі водночас стабільність і динамічність (нагадаю, що донедавна наші університети базового фінансування були позбавленні взагалі, й наслідком непрогнозованості з коштами стало скорочення числа працівників університетських НДЧ упродовж минулого десятиліття майже на порядок).

Слід чесно визнати: про майбутнє «науки високих досягнень» в Україні можна говорити тільки за наявності для неї серйозного «плану Маршалла».

В перспективі багато що зможе вирішити доступ до структурних фондів ЄС (дуже добре, аби вони почали фінансувати створення нашої нової наукової інфраструктури ще ДО нашого остаточного вступу до Євросоюзу).

А поки і нормальне існування тих установ, які вціліли, і відновлення тих, які постраждали, можливе тільки за суттєвої міжнародної підтримки (і тут нам самим треба чітко зрозуміти: що варто відновлювати, а що доцільно побудувати наново).

Визначення пріоритетів

Нарешті, гостро постане питання пріоритетів, відповіді на яке наша наука віртуозно намагалася уникати всі минулі три десятиліття незалежності.

Зрозуміло, що ослаблена війною держава не здатна буде забезпечити підтримку досліджень на всьому фронтирі сьогоднішнього наукового пошуку (а досі НАН і МОН де-факто намагалися займатися саме цим, хоч грошей ні на що катастрофічно не вистачало).

Але водночас не можна й апріорно відмовлятися від будь-якої підтримки усього того, що не ввійде до вузького списку пріоритетів. Адже, наприклад, нарисову геометрію ніяк не можна назвати проривною галуззю, але без неї й неможлива підготовка якісних інженерів...

Окремо мають бути продумані правила підтримки для гуманітаристики, яка сьогодні набуває особливого значення — як наша наукова база в боротьбі за національне виживання.

Слід чесно визнати: спроби «причесати» цю сферу під одну «науковометричну гребінку» з фізикою та хімією (які за своєю природою є значно більш інтернаціоналізованими) завдали протягом минулого десятиліття величезної шкоди. І ці помилки слід якомога скоріше виправити.

З питанням науки тісно пов’язане питання інновацій. Без ефективної інноваційної системи, яка зв’язуватиме лабораторію дослідника з виробництвом, держава й далі в кращому разі ставитиметься до своєї науки як до чогось, що треба підтримувати за традицією або з обов’язку (саме так далекі від культури чиновники Мінфіну виділяють-таки якусь копійчину на оперні театри чи симфонічні оркестри).

Але одразу постає питання: хто в державі відповідатиме за інновації?

Зараз МОН (якому ця функція належить де-юре) де-факто віддало це поле Мінекономіки, позиція якого проста: інновації потрібні, але до чого тут наука?

Тож, знов таки, лишається надія на оновлену Нацраду, «кабінет прем’єра» і, можливо, «розширений» НФД. А також на ті наші університети (як-от НТУУ «КПІ» імені І. Сікорського), які й у сьогоднішніх непростих умовах створюють свої історії інноваційного успіху.

Упродовж минулих місяців прозвучала низка симптоматичних заяв про підтримку науки й технологій з боку лідерів тоталітарних держав, які сьогодні кидають виклик демократичному світові.

Про необхідність спиратися на досягення науки говорив на черговому з’їзді КПК китайський диктатор Сі Цзіньпін.

Декілька демонстративних рішень з підтримки російських учених (де переважна більшість керівників РАН і ректорів вишів підписалися в березні «за війну») оприлюднив і російський фюрер владімір путін.

А в демократичних державах підтримка науки була і є чимось самим собою зрозумілим і відбувається за численними альтернативними і взаємодоповнювальними каналами (ось поважний аргумент на користь того, щоб залишити в майбутньому цю альтернативність і в нас, а не зосереджувати все в руках одної структури, навіть такої демократичної, як НФД).

Коли Україна нарешті стане членом ЄС, наші вчені автоматично потраплять до розгалуженої складної системи, можливості якої і правила гри в якій вони повинні розуміти вже зараз.

Але це ніяк не знімає з нашої держави обов’язку теж підтримувати свою науку — причому не лише за вузьким переліком «оборонних» завдань. Мають (у розумних межах) бути підтримані й фундамендальні роботи високого рівня (ідеальним інструментом для їх фінансування й оцінювання повинен стати НДФ, але НАН та університети мають теж зберегти тут свої важливі ніші).

Мають ефективно підтримуватися прикладні розробки в актуальних для суспільства сферах (медицина, сільське господарство, енергетика, інфраструктура, екологія тощо) — тут має бути синергія зусиль НАН, галузевих академій, університетів і відповідних міністерств. І я вже говорив про значення, яке має сьогодні українська гуманітаристика.

Нарешті, міжнародне наукове співробітництво залишатиметься тією надважливою сферою, де багато визначатиме координаційна роль держави.

Якщо цю функцію буле залишено за МОН, то ці завдання вочевидь не можуть бути ефективно розв’язані силами одного нечисельного відділу. Якщо їх буде передано НФД — там потрібно буде розбудувати нову дієву міжнародну структуру.

Нарешті, варто спробувати й по горизонталі поєднувати зусилля НАН і провідних університетів, які поки діяли тут кожен у власних інтересах, а могли б діяти і в інтересах української науки в цілому.

Але, в будь-якому разі, конче потрібні сигнали з боку керівництва держави: це керівництво усвідомлює роль і значення науки і працюватиме для того, щоб нові критично потрібні нам високі технології можна було отримувати не лише від західних партнерів.

Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, професор, заступник міністра освіти і науки України в 2008-10 і 2014-19 роках