Ярослав Шаманов (Шерман): загиблого воїна згадують дружина, бойові побратими і друзі

Капітан Ярослав Шаманов, позивний «Шерман» — доброволець, який у 2014–16 роках воював у складі 11-го батальйону «Київська Русь».

У лютому 2022-го очолив третю роту 130-го батальйону ТрО Києва.

Брав участь у звільненні Бучі та Ірпеня.

Після деокупації Київщини разом із суміжними підрозділами його рота тримала оборону стратегічно важливих населених пунктів Харківщини, щоб запобігти просуванню окупаційних військ углиб країни.

Загинув 28 червня, рятуючи поранених побратимів поблизу села Дементіївка. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Так коротко можна переказати біографію мого чоловіка. А я розповім історію Ярослава детальніше — голосами рідних, друзів та бойових побратимів.

Відплата нападникам за біди хмельницького священника Лагоди та київських Турчановських

Ми познайомились у 2005 році в університеті «Україна», де навчалися на різних факультетах і долучались до всіх можливих студентських активностей.

Разом відвідували секцію бо­йового гопака, ходили в човнові походи.

У нього була дуже чиста українська мова, — мені важко було повірити, що цей хлопець усе життя говорив російською, але на першому курсі свідомо від неї відмовився.

Улітку 2009 р. прислав мені смс: «Я прийняв військову присягу!». Закінчив військову кафедру університету Тараса Шевченка, чим дуже пишався.

Одружувались у вишиванках, під постріли гармат проходили під схрещеними шаблями. Українські весілля тоді ще не були мейнстримом, тож почувалися особливими.

Будуючи плани на майбутнє, говорили, що країна окупована; жодне покоління не прожило без «своєї війни», тож навряд чи нам це вдасться.

Але, попри все, важливо виховати дітей так, щоб вони дивились на світ українськими очима.

Сергій Жадан придбав для  військового підрозділу Ярослава Шаманова
авто для бойових виїздів.

Ярослав немало розповідав про свій родовід. Серед його предків був хмельницький священник Андрій Лагода, якого більшовики вигнали з родиною серед зими з домівки.

І заможна родина Турчановських, яких двічі розкуркулювали та намагались заслати до Сибіру, а вони однак повернулись до Києва.

Повстанець-антоновець Яків Шаманов — теж не просто однофамілець: у 1920-х воював проти червоних.

Тож російсько-українська війна, яка розпочалася 2014 року, була для Ярослава не лише боротьбою за майбутнє нашої родини. Він усвідомлено ніс відплату російським нападникам за все, що було в минулому його роду і всього українського народу.

Козацькі ідеї курінного «Тихого»

«З Ярославом ми познайомилися у 2006 році на тренуваннях з бойового гопака. Тоді вся неформальна проукраїнська молодь гуртувалась довкола козацьких ідей, — розповідає Олекса Косенко, оператор ССО ЗСУ, президент ГО «Київська федерація «Спас», згадуючи студентство.

— Ми тренувались, виступали на різних фестивалях, одягались у вишиванки, вистригли собі козацькі чуби, тож привертали увагу перехожих на київських вулицях. Разом працювали в дитячому козацькому таборі.

Ярослав керував куренем хлопців 8-10 років і мав псевдо «Тихий». Викладав стрільбу й човнову справу. Ніколи не давав своїм підопічним можливості розслаблятися. Якщо прийшли на заняття, — мусите стріляти усі. Варіант: «Я не хочу, я відпочину в холодочку» у «Тихого» не проходив.

Наталка і Ярослав познайомилися  2005 року.

За чотири роки по тому розпочалася війна. Ярослав командував взводом, ротою. Але перший «досвід командира» був козацький.

Я очолював Київську федерацію «Спаса», а він з родиною приїздив на наші фестивалі, вбирався у шаровари, брав участь у змаганні «Лава на лаву».

Був членом яхт-клубу «Стугна». Незадовго до війни відреставрував свою яхту «Софія». Колись то був дерев’яний ЯЛ-6 кінця 1950-х років.

Кілька років Ярослав робив з нього яхту — і таки зробив. І добре, що встиг походити одне літо.

Планували ще до повномасштабного вторгнення, що цьогорічного літа разом вивеземо моїх учнів на острови на Дніпрі. Українка, Трипілля, Витачів, Трахтемирів — це були наші місця сили».

«Доки на Майдані танцюють і співають — я туди не піду»

До 2014 року Ярослав захоплювався тактичними іграми, належав до київської хартбольної команди «Заград». Згодом це стало цінним досвідом для підготовки до справжньої війни.

Коли розпочалась Революція гідності, спостерігав за подіями на дивані й говорив: «Доки на Майдані танцюють і співають — я туди не піду. Піду, як даватимуть зброю». Так і сталося.

Пам’ятаю, як повертався після нічних чергувань утомлений, пропахлий димом і говорив: «Найкрутіші серед нас — «афганці». Супроти їхнього досвіду ми — салаги».

Уже за кілька років мав бойового досвіду чи не більше, ніж усі його довоєнні кумири. Коли Київ атакували «тітушки», чоловіки самоорганізовувалися і патрулювали Куренівку та Виноградар.

Ще в листопаді 2013-го Ярослав віддав своє захисне хартбольне спорядження друзям з Майдану, тож не мав нічого.

Першу «бойову броню» ми змайстрували йому зі шматків каремата та журналів, які скотчем примотали до ніг і рук.

У телефонних розмовах Ярослав просив дітей
поводитися гідно, наголошував, що за їхньою
поведінкою оцінюють український народ у цілому.

Голову захищала стара радянська каска, яку колись купив на барахолці. Приятель «декомунізував» ту каску, намалювавши тризуб на місці червоної зірки.

От у таких обладунках починав свій бойовий шлях командир «Шерман».

Участь в АТО: Карачун, Дебальцеве, Бутівка

У березні 2014-го він був серед перших, хто записався до війська добровольцем. Кілька місяців служив у військкоматі. Влітку потрапив на фронт у складі 11-го батальйону «Київська Русь».

Починав свій шлях без бойового досвіду, не був кадровим офіцером, але всього навчився, освоїв різні види зброї і за два роки вже був командиром взводу.

Перша бойова посада Ярослава — інженер техчастини батальйону в підрозділі РАО (ракетно-артилерійське озброєння).

Серед місць, де довелось воювати у 2014-16 роках, — гора Карачун, Дебальцеве, Чорнухине, Нікішине, Комуна, Фащівка, Водяне, Опитне, шахта «Бутівка», метеостанція поблизу ДАПу, Попасна.

У 2016 році повернувся з АТО, маючи контузії. Вчасна реабілітація, професійні лікарі, військові психологи та спокій у домі повернули його до активного життя.

Ми на власному досвіді переконалися, що відновлення після пережитих страхіть війни можливе, було б бажання. Я вдячна долі за ці вирвані у війни п’ять років відносного спокою. Працювали, ростили дітей, проте розуміли, що це тимчасово.

Ярослав Шаманов загинув 28 червня, рятуючи поранених
побратимів поблизу села Дементіївка на Харківщині.

Патріотами й воїнами не народжуються, ними стають у результаті виховання, — вважав Ярослав. Тому наші діти говорили винятково українською, дивилися і слухали винятково україномовний контент, ходили на заняття до україномовних викладачів-тренерів (бойовий гопак, петриківський розпис).

Наші діти від народження знають, що ніколи не можна мовчати і терпіти, якщо тебе чи когось із твого оточення ображають.

Війна за «Крістерову гірку»

До повномасштабної війни Ярослав знайшов собі фронт боротьби у своєму районі в Києві — переймався збереженням парку «Крістерова гірка», де забудовник російського похо­дження зачистив пів гектара землі й вирізав 300 дерев.

Волонтерка й активістка Тетяна Ратушняк згадує ті часи: «Кияни, налаштовані патріотично та екологічно, стали на захист парку і прилеглої зеленої зони. Відбувались численні мітинги у Київраді, перекриття дороги по вулиці Вишгородській, судові справи, екологічні та просвітницькі заходи.

Ярослав став активним учасником громадського руху: робив усе, знаходив час і можливості, генерував ідеї. Деякі з них були доволі радикальні. Він завжди був готовий до бою.

Громада «Крістерової гірки» здобула репутацію сильної, скандальної й непереможної. Разом з донькою й сином Ярослав виса­джував дерева і доглядав за ними. Коли не було іншої можливості, то навіть привозив власним авто візок і бутлі з водою, щоб поливати дерева.

Майже п’ять років було віддано справі. Тепер парк має встановлені межі — ніхто не може відірвати від нього шматок! А у забудовника сплив час оренди. Ми ж будемо завжди пам’ятати Ярослава усміхненим і завзятим. Воїном з великим чуйним серцем».

Рок-н-рол перед повномасштабним вторгненням російських військ

Зимові речі резервістам у Києві було видано ще восени 2021 року. Все необхідне було зібрано 19 лютого. Хоч я особисто до останнього наївно сподівалася, що наступ буде поступовим.

Дуже хотілось вірити, що російське вторгнення зупинять ще на кордоні.

За чотири дні до повномасштабного вторгнення Ярослав удома приміряв свою амуніцію. Ми увімкнули музику й танцювали рок-н-рол. Що ще робити, коли майбутнє не відоме? Не ридати ж.

А 24 лютого вже кожен орієнтувався по ситуації й діяв самостійно. Ярослав поїхав до місця дислокації батальйону.

Я з дітьми й друзями проривалась Житомирською трасою на відносно спокійну Хмельниччину.

На зв’язок Ярослав виходив регулярно, писав повідомлення, зрідка телефонував, розпитував, як ми з дітьми. Мало говорив про себе.

Коли чоловік повідомив, що їде на Харківщину, я жартома попросила: «Раптом зустрінеш там Сергія Жадана — візьми для мене автограф».

Так сталося, що Жадан мав концерт у харківському метро і підписав там Яро­славу книгу для нас двох. Пізніше письменник-волонтер придбав для військового підрозділу авто, на якому вони здійснювали бойові виїзди.

Останній подарунок з побажанням любові, щастя і перемоги від Сергія Жадана знайшла в чоловіковому баулі з речами, який передали додому з Харківщини. Це збірка поезій «Динамо-Харків» видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га».

Тоді я подумала: «Російські окупанти крадуть в Україні для своїх родин унітази, а український захисник отримує в дар дружині книжку від кандидата на Нобеля. Тому між нами — цивілізаційна прірва. Тому ми переможемо!»

В останній телефонній розмові Ярослав просив дітей поводитися гідно, наголошував, що за їхньою поведінкою оцінюють український народ у цілому. Загинув 28 червня, рятуючи поранених по­братимів.

А до Дня захисника 14 жовтня 11-річна донька створила гумористичний мультфільм про те, як наші вояки знайшли й підірвали бункер Путіна. Нашим друзям зі 130-го батальйону сподобався.

«А татові б сподобалось, як думаєш?» — запитала мене дитина. «Звісно, я уявляю, як би він реготав», — відповіла.

Наше життя тепер — робити все так, щоб Ярослав нами пишався.

Від учня до командира

Бойовим побратимом Яро­слава був і головний сержант роти Анатолій Андрійович, позивний «Саід» — раніше вчитель історії в столичній Козацькій гімназії №283.

Він розповідає: «У школі, на моїх уроках історії, Ярослав завжди сидів у середньому ряду за першою партою. Помітно було, що його не обходив загальний настрій класу при вивченні предмета та підготовці домашнього завдання.

Ярослав готувався до історії, мені здавалося, завжди. На уроках був допитливий і активний. Уперше після гімназії ми зустрілися в госпіталі ветеранів у 2019 році. Тоді ж Ярослав й організував мені протекцію для підписання контракту зі 130-м батальйоном ТрО міста Києва.

Надалі вже узгоджували дати, щоб разом перебувати у госпіталі, бо так було веселіше; так мали час для спілкування, якого — я відчував — бракувало обом. Можливо, через те, що я не мав сина, а Ярослав ріс без батька.

У госпіталі говорили, аналізували події та були впевнені, що велика війна неминуча. Ранок 24 лютого не застав нас зненацька, зустрілися у Солом’янській РДА у штабі. Я в управлінні батальону, а Ярослав як командир третьої роти.

У штабі тоді було гамірно, усі метушилися, а я для себе виділяв Шаманова. Він умів з абсолютним спокоєм не погоджуватися з загалом і пропонувати свої версії дій. Я це ще у школі помічав.

Служба при штабі мене не приваблювала й 40 років тому в Афганістані, — вирішив, що треба «тікати» до «Шермана», доки роти формуються, бо потім буде пізно. Ярослав зрадів моєму рішенню, хоча в емоціях був стриманим».

Останній місяць спільної служби «Саід» описує так: «Розпочалася активна фаза визволення Харківщини: ініціатива, захоплення позицій ворога, наступ, звільнення територій. Це те, чим жив і надихався Ярослав.
Рота була 5 місяців без ротації. За декілька днів нас уже міняли нацгвардійці, і тут почалось найжахливіше, що я бачив у своєму житті. Рота гвардійців, що змінила нас на позиціях, практично була знищена прямо в окопах ураганним вогнем.

«Шерман» отримав наказ зайняти полишені позиції, сформував взвод із «добровольців». Вони зайшли, але майже одразу почали зазнавати втрат.

«Шерман» під вогнем почав вивозити своїх «добровольців», а вивізши їх, кинувся рятувати й залишки роти нацгвардійців. І це все під прицільним вогнем ворога. Гадаю, що він уже усвідомлював, що звідти не вийде живим… Слава Герою!»

Міг намалювати комусь на бургері смайлики гірчицею

Правозахисник і командир взводу 6-ї роти 130-го батальйону ТРО Ярослав Малик так згадує місяці служби з командиром «Шерманом»:

«Ми познайомилися у штабі в перші дні війни. Він був командиром роти, а мене призначив командиром відділення і доручив проведення занять зі стрільби, вогневої підготовки, тактики. У вільний від занять час дозволяв виїжджати з групою на завдання. Так домовились із ним. Разом ходили в наряди на станції «Київ-Волинський».

Він був відповідальним командиром. Тих, у кого бачив потенціал, підтягував, забирав до себе. Було помітно, що йому бракує драйву, екшну, стрілянини. Часом говорив, що із задоволенням був би звичайним стрільцем. Але роль командира виконував сумлінно і з розумінням ставився до того, що не всі готові люто воювати, декому бракує вмінь та досвіду, тому не вимагав нічого нереалістичного.

Після звільнення Київщини на Харківщину ми прибули першими. Запропонували формувати мобільні групи на базі нашої роти. Бракувало авто для виконання завдань. Поступово все з’явилося. Але і завдання мінялися.

За час керівництва Ярослава втрат не було, адже він беріг людей. Був організованим, пунктуальним, продуманим і виваженим, з підлеглими тримався на рівних.

Багато показував своїм прикладом. Якщо хтось не справлявся з обов’язками, робив сам, бо відповідальність і перфекціонізм заважали делегувати повноваження.

На наради завжди з’являвся у найкращій формі, при повному параді й обов’язково завчасно. Коли виїздили на позиції, вмів створювати комфортні умови там, де їх не було. Вмів швидко налагоджувати дружні стосунки, організовувати забезпечення, у нас був навіть кавовий апарат.

Любив смачну їжу і намагався за своїми можливостями забезпечувати підрозділ. Веселив. Міг намалювати комусь на бургері смайлики гірчицею. Навчив пити каву з соусом табаско. Це дуже смачно.

Дуже любив тварин, особливо котів. Якось переміщувались, зібрали всі речі, а він пішов перевірити, чи нічого не забули. Приніс висловухого кота зі словами: «Ми його забули, він же тут пропаде!» Згодом коту знайшли нових господарів.

За кілька днів до загибелі Ярослава ми їхали в авто. Зітхнув, що за чотири місяці дуже набридла форма, так хотілося вдягнути цивільний одяг, пройтися вулицею, випити кави. Заїхали в магазин, купили червоні кеди, поло, кепку, смішні шкарпетки. На жаль, тільки раз одягнув той одяг.

Був справжньою людиною! Інколи могли поговорити до душі. Розказував про сім’ю. Коли стояли в нарядах, міг інколи радитися, не соромився цього, або розповідати, як думає сім’ю в безпечне місце відправити. Я знав, що можу прийти до Ярослава по пораду.

Дуже любив Україну. Розповідав, що виховують з дружиною дітей патріотами, в любові до Батьківщини. Планував, що в липні поїде додому на кілька днів, зустрінеться з рідними.

Коли з’явилась інформація, що «Шерман» — 200-й, — не хотілось вірити. Я одразу поїхав на впізнання, але серед загиблих його не було. Думки одразу були різні. Почав збирати евакуаційну групу для виїзду в Дементіївку.

В процесі охочих виявилось дуже багато, адже його поважали. У ті дні не вщухали обстріли. Коли ми їхали, в самому селі стояло затишшя. Виконали додаткові завдання і головне — повернули командира додому».

Захищав підступи до аеропорту «Жуляни»

Віктор Баранов, позивний «Кеп», командир взводу тре­тьої роти 130-го батальйону ТрО, розповідає: «З Ярославом ми познайомились 26 лютого, в РДА Солом’янського району. Спочатку не сприйняв його серйозно. На перший погляд, це був хлопчик, який незрозуміло чим тут займається. Але дуже швидко побачив, що помилився. Ярослав виявився досвідченим воїном і мудрим командиром.

Уже за кілька днів «Шерман» очолив зведений загін, що мав не допустити прориву росіян у районі аеропорту «Жуляни». Очікували танки й ворожий десант.

Далі завдання змінювались, ми перебазувались на станцію «Київ-Волинський». Коли помічали  щось підозріле — десь щось блимнуло в лісі, — він організовував групу з 2-3 людей і йшов перевіряти, що там. Міг понад добу не спати, все контролював. Стежив, чи всі бійці поїли, виспались, чи мають усе необхідне.

Командував: «Ті, хто відпочив, — у лівий кут кімнати, хто має відпочивати — в правий». Одного разу забігаю, а він сидить біля свого велетенського баула, щось перебирає, підводить голову і кличе до себе: «Тримай!». Простягає тактичні рукавиці. Помітив, що в мене були обвітрені руки, подбав, щоб це виправити.

Одного разу треба було на Київщині виконати завдання — власник свиноферми вирішив заколоти свиней, щоб не дісталось росіянам, і віддати на потреби ЗСУ. «Вмієш водити КамАЗ?» — запитав «Шерман». Не дуже-то вмів, але завдання виконав. А він, маючи безліч інших завдань, тримав у фокусі: коли поїхав, коли повернувся, чи все добре. Лише наш взвод відправляв в Ірпінь.
Коли на Харківщині жили в школі, робили щодня зарядку, грали у волейбол та баскетбол. Одного разу випадково вивихнули плече одному бійцю. Після того він порадив замінити ігри присіданнями та відтисканнями. Готував до великих фізичних навантажень завчасно.

Наприклад, у нас були «турпоходи». Вдягали вранці броніки й гуляли так 3-4 км. Пояснював, що надалі можлива зміна рельєфу, дощ, грязюка — треба бути підготовленими. Це справді дало ефект, хлопці чудово витримували навантаження.

У Харкові ми жили в метро. Там Ярослав привчив нас усюди ходити з автоматами, не лишати їх ніде й ніколи, навіть якщо треба до вбиральні. Дбав про людей. Коли ми були на позиціях, а відповідальний за доставку їжі не встигав, — сам підвозив нам їжу. А вже тільки після цього розбирався, чому той не виконав свої обов’язки.

Командир третьої роти не ділив солдатів на своїх і чужих. Їхав туди, де потрібна була допомога, допомагав усьому батальйону там, де це було потрібно. Допомагав усім тим, чим міг.
Одного дня на своєму авто вивіз 11 поранених. Говорив, що сам не думав, що це можливо.

На Харківщині деякий час жили у школі — взводи 1, 2 і 3. Тоді ж з’явилась ідея, що треба їх якось назвати. Один взвод назвали «Молдавани»; ми ж вирішили, що будемо «Шведами». Потім зробили собі такі ж шеврони.
Я був рядовим солдатом, потім став командиром взводу, — Ярослав вручав мені перші погони. Він для мене — приклад того, яким має бути командир».

Упевнений у собі воїн з іскрою в очах

«Шерман» був серед тих, хто у 2011–2015 роках працював над документальним фільмом «Українська революція».

«Ярослав погодився працювати з нами заради того, щоб народ знав своїх героїв, які боронили країну проти російської навали сто років тому. Працював він з енергією та завзяттям. А тепер сам став таким героєм. Гірко усвідомлювати, що війна забирає у нас найкращих!» — зазначено на офіційній сторінці проєкту «Українська революція».

У 2021-му — знявся в тематичному відео до Дня Збройних сил України та кількох роликах до дня добровольця. Впевнений у собі кремезний воїн з іскрою в очах.

Запам’ятаймо його таким.

Наталка ШАМАНОВА
(ukrinform.ua)