Покинув Францію заради Батьківщини. Історія полтавця Євгенія Браха, який загинув, захищаючи Україну

«Найкращий серед нас. Найкращий серед найкращих. Приклад для всіх. Ти назавжди лишишся в наших серцях... Побачимося в іншому місці», — так відреагував на загибель побратима — уродженця села Селещина, що нині входить до Машівської територіальної громади Полтавського району, відомого блогера, військовослужбовця ЗСУ й резервіста Французького іноземного легіону з позивним «Малі» Євгенія Браха — білорус Ігор Янков (позивний «Янкі»), який воює за Україну.

«Ніколи не зможу повірити в те, що це велике чисте серце перестало битися, — зазначив у дописі в соцмережі інший побратим Євгенія. — «Малі» — у кожному з нас. Усе навколо нагадує про нього. Останні місяці, дні, години, хвилини ми провели поряд, підтримуючи одне одного навіть у ті моменти, коли здавалося, що шляху назад немає... Ніколи не забудемо твого міцного братського плеча, сміху, неймовірного полтавського «суржику», твоїх жартів і розносів. Любитимемо й пам’ятатимемо завжди. Помстимося!»

Наш земляк, котрий спочатку влився до лав добровольчого батальйону, а потім ніс службу у складі Сил спеціальних операцій ЗСУ, загинув 21 вересня під час виконання бойового завдання як справжній воїн, чоловік, зі зброєю в руках (2 жовтня йому мало б виповнитися 27 років).

Поховати ж загиблого рідні змогли тільки через чотири тижні. Свій останній прихисток Євгеній Брах знайшов у секторі почесних поховань полеглих учасників бойових дій Затуринського цвинтаря.

П’ять років прослужив у Французькому іноземному легіоні

«Отут Женя й виріс, — показуючи звичайну квартиру на другому поверсі панельної двоповерхівки, розповідає убита горем мати Євгенія Браха — Любов Матлаш (інженер-будівельник за першою вищою освітою й економіст та юрист — за другою, нині приватний підприємець). — Відвідував нашу місцеву школу — он, бачите, її приміщення видно у вікно.

Син був цікавим хлопчиком, мене саму нерідко дивував. Він «приколіст» із дитинства, завжди з посмішкою на обличчі. Нічого не боявся, ніколи не плакав, був дуже самостійний. Із ним узагалі не було якихось проблем.

Хто тоді думав, що він виросте таким відважним, сміливо дивитиметься смерті у вічі. Стати військовим — то була ще дитяча мрія. Після 7-го класу Женя пробував вступити до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, але не склалося (формальна причина — не такий, як треба, прикус). Він повернувся такий засмучений!

Після 9-го класу вступив до Полтавського технікуму харчових технологій (нині — коледж), де вивчився на фахівця з налаго­дження й запуску промислових холодильних установок.

Потім за цим же профілем навчався в Київському університеті харчових технологій. Але не закінчив його — рвонув у Європу: спочатку на навчання в Польщу, а потім у Францію, де й зачепився — вступив до Французького іноземного легіону.

В очах Любові Матлаш назавжди
оселився сум, а в серці — біль.

Хоч якими б несподіваними були задуми, мрії сина, я ніколи не відраджувала — навпаки, завжди підтримувала його в бажанні побачити світ, спробувати себе в чомусь новому й незвіданому. Бо вважала: головне — дати свободу особистості, аби вона мала вільний розвиток».

В одному з телеінтерв’ю, відповідаючи на запитання, як потрапив до військового з’єднання французької армії, Євгеній із притаманною йому жартівливою манерою спілкування пригадував:

«Думаю: хай буде що буде. Краще пошкодувати про те, що тебе не взяли, аніж про те, що взагалі не спробував. Узяв із собою паспорт, труси, шкарпетки — і поїхав. Будучи у Франції, знайшов призовний пункт легіону... Перед цим готувався до перевірки рівня фізичної форми десь майже рік. У підсумку хотів підтягнутися на турніку 40 разів, та з переляку підтягнувся лише 37. Гадав, що цього замало, проте інші хлопці змогли лише 5—15 разів. Далі, якщо ти проходиш курс молодого бійця, то лишаєшся, якщо ні — повертаєшся туди, звідки приїхав. Я до останньої миті не вірив, що мене візьмуть до легіону. Для мене то було щось неймовірне».

Ставши французьким легіонером у 19 років, Євгеній Брах прослужив в іноземному легіоні 5 років. За його плечима — миротворчі місії в Малі (держава в Північно-Західній Африці) та колишньому французькому колоніальному володінні на заході Африки — Французькій Гвінеї.

«За час служби в легіоні син вивчив французьку мову й удосконалив англійську. Додому приїжджав разів 4 на рік — найдовше на 3 тижні. На суворе казарменне життя не скаржився, як і особливо не ділився подробицями. «Мамо, усе гаразд», — то були його звичні слова.

Напевно, оберігав мене від зайвих хвилювань. Говорив: сам, мовляв, собі таку долю обрав, мене ж ніхто не змушував, — сумно зітхаючи, продовжує свою розповідь Любов Григорівна. — Скажімо, я тільки значно пізніше дізналася, що в Африці його вкусив скорпіон, — добре, що в медчастині вчасно надали допомогу.

Приховав син і той факт, що був поранений, видали ж його шрами на нозі та скроні. Про те, що служба Жені була нелегкою, ми довідувалися з відеороликів, які він знімав (звісно, те, що можна було) і викладав у соцмережі.

Ставши резервістом Французького іноземного легіону, син підтримував здобуті там навички. Окрім того, влаштувався на роботу в охоронну фірму: влітку охороняв заможних людей у Сен-Тропе, а взимку слідкував за правопорядком на гірськолижному курорті «Куршавель», що у французьких Альпах.

Мав заняття, яке йому подобалося, заробляв добрі гроші. Та через почуття патріотизму, що проросло в його душі, все покинув, коли в Україні розпочалася повномасштабна війна».

Побачив новонародженого сина, потримав його на руках, а виростити, на жаль, не судилося

Пані Любов не приховує: єдиний раз вона зрадила своєму прин­ципу не відраджувати. І її можна зрозуміти: із початком повномасштабної збройної агресії росії все їхнє сімейство лишилося без роботи.

Війна зробила біженцями старшу доньку Софію та її чоловіка, котрі проживали в Харкові. Тож на сімейній раді розглядався й такий варіант: у разі критичного погіршення ситуації можна буде вирушити до Євгенія у Францію.

Однак на ту пору хлопець уже прийняв головне рішення свого життя. Збираючись в Україну, він за власний кошт придбав усе необхідне обмундирування, бронежилет, спорядження військовослужбовця.

«Якби до 24 лютого хтось сказав мені, що покину класну високооплачувану роботу у Франції і приїду захищати свою країну, я б не повірив. Що й казати, повномасштабне вторгнення войовничих сусідів стало для мене повною несподіванкою, — зізнавався Євгеній Брах в інтерв’ю. — Та з першого дня, коли це трапилося, мене хвилювало одне-єдине питання: куди податися — у добробат чи ЗСУ?

Наприкінці березня приїхав в Україну. Знайомі звели мене з хлопцями з добровольчого батальйону «Традиція і порядок». Усі знання з військової справи, які здобув у Французькому іноземному легіоні, застосовую тут на практиці. В мене навіть кулемет тієї марки, з яким мав справу в легіоні.

«Малі» з чотирилапим другом.
Фото автора та з сімейного
архіву Любові Матлаш.

Звичайно, воякам української армії нерідко бракує такої професійної підготовки, яку мають легіонери. Проте наші воїни виграють у мотивації. Скажімо, бійці легіону могли вступити в сутичку лише за чисельної переваги порівняно з противником принаймні вдвічі.

Українські ж військові на будь-яку перевагу ворога взагалі не зважають. Мені дуже хотілося б, аби українська армія досягла такого високого рівня професіоналізму, щоб для кожного парубка було за честь влитися до її лав».

До речі, боротьбу з москалями наш земляк вів не лише на полі бою, а й у соцмережі, виявляючи при цьому своє незвичайне почуття гумору.

«Так, як себе принижують самі росіяни, їх ніхто не може принизити, навіть я, — констатував Євгеній у телеефірі. — Середньостатистичний росіянин — це людина, в якої немає власної думки, яка поміняла свій мозок на ламповий телевізор. Москалі деградують, звертають свій погляд у минуле».

Любов Матлаш показує синові світлини з легіону, а також сертифікат про успішне завершення Євгенієм курсу підготовки за започаткованою урядом Великої Британії програмою, що має назву «Операція «INTERFLEX».

«Женя пройшов і це навчання українських військових у Сполученому Королівстві. Він був людиною світу. Одержав посвідку, що давала право на проживання у Франції протягом 10 років. Хоча його весь час тягнуло додому.
Одного разу у Франції було якесь національне свято, тож на три дні легіонерам дали відпустку.

Женя навіть тоді скористався можливістю походити по рідній землі — узяв квиток на літак і прилетів. Шість років тому син зустрів свою долю — полтавку Карину (їх познайомили спільні друзі). Про них говорили: красива пара. Женя завжди летів до неї на крилах, і вона до нього їздила.

У дітей були спільні плани на майбутнє: вони навіть придбали квартиру в Полтаві, розпочали в ній ремонт. У червні в них народився синочок. Женя побачив його, потримав на руках. А виростити, на жаль, не судилося, — в очах у Любові Григорівни назавжди оселився сум, а в серці — біль. — Проклята війна все перекреслила, поламала долі. Я не знаю, чи буде колись прощення москалям».

Заїхав до батьків за три дні до загибелі — неначе хотів попрощатися

Згорьована мати зізнається: погане передчуття переслідувало її, відколи син повернувся з-за кордону. Хоч він і заспокоював неньку, увесь час повторюючи: не переживай, мовляв, зі мною нічого не трапиться.

«Я не знала й хвилини спокою, — ділиться жінка. — То були щоденні важкі думки, тривоги, страхи. Коли побачу, було, що він «засвітився» в соцмережі, дещо заспокоююся: отже, усе гаразд — живий. А в самої душа все одно не на місці. Женя просив не телефонувати — говорив, що сам дзвонитиме, коли матиме змогу. Телефонував рідко — частіше ми обмінювалися есемесками. Про службу нічого не розказував — не все ж і можна було: він із побратимами брав участь у багатьох спецопераціях. Вони знали, на що йшли, усвідомлювали, що можуть не повернутися. Поки нам не надають жодної інформації про те, як загинув Женя. Запевняють: колись про це дізнаємося».

Останнього разу батьки бачилися із сином за три дні до його загибелі: заїхавши до них 18 вересня, Євгеній скупо повідомив: «Їду на бойове завдання». Неначе хотів попрощатися. «Хоч загалом, як завжди, був веселий і жартівливий. Закарбувалися в пам’яті останні синові слова: «Мамо, що, знову сльози?».

А оце остання світлина, на якій зображений Женя, — Любов Григорівна простягає мені групове фото. — Він тут в оточенні побратимів (до речі, усі вони живі), а оце донька Софія із зятем проводжають їх у Полтаві. Смерть забирає найкращих.

У сина було стільки ідей, планів — він багато чим цікавився. Загинути в розквіті літ, сил, коли всі поневіряння лишилися позаду, коли була вже якась визначеність, матеріальна стабільність у житті... Усе це не вкладається в голові.

Змиритися з його смертю, заповнити чимось порожнечу, що утворилася в душі, просто неможливо. Переживаю й за доньку, адже для Софії це вже друга особиста трагедія, спричинена цією російсько-українською війною. Річ у тому, що 2014 року її батько Володимир Матлаш (мій перший чоловік), Віктор Калашников, Борис Місюренко, котрі повезли нашим захисникам на Донбас гуманітарну допомогу, потрапили до лабет бойовиків, і відтоді їхня подальша доля невідома. Тепер втрата брата стала для неї шоком, від якого вкрай важко оговтатися».

Пані Любові захотілося показати мені й будинок, який вони з чоловіком Олександром спору­джують іще з 2011 року. Задумали звести нову оселю з тим прицілом, щоб під її дахом чи у дворі могли збиратися дорогі й близькі серцю гості: діти, онуки.

Жінка зауважує, що Євгеній часто цікавився тим, як просувається будівництво, просив інформувати його про найдрібніші деталі. Тепер, говорить, опустилися руки — подружжя зовсім до нього збайдужіло. Із загибеллю сина життя враз стало порожнім, усе втратило сенс.

На запитання  журналістки про те, що хлопець робитиме після нашої перемоги — повернеться у Францію чи лишиться в Україні, Євгеній відповів спокійно й розважливо: «Чому я перебував у Франції? Бо  там є можливість заробити. Але якби такі ж гроші заробляв в Україні, звичайно ж, хотів би жити тут, на своїй землі, яку зараз захищаю від російських загарбників. Я воюю, щоб наші діти не воювали, — ось така моя мотивація».

На сайті президента України створено електронну петицію про присвоєння військовослужбовцю ЗСУ Євгенію Браху найвищого ступеня відзнаки в нашій державі — звання Героя України (посмертно), що набрала понад 25 тисяч голосів підтримки.

«Євгеній міг лишитися в комфортних умовах в іншій країні. Та він, не роздумуючи, повернувся в Україну і, ставши на її захист, до останнього подиху протистояв російському агресору. У нашого героя лишився новонароджений син. Ця історія зайвий раз доводить, наскільки сильним і незламним є великий український народ», — зокрема йдеться в тексті петиції, яку вже прийнято на розгляд.