Хімарс прилетів. Знищення збройних складів рф на окупованих територіях — очима місцевих

Тієї ночі довго не могла заснути, читала нескінченні стрічки новин, переглядала цікаві або зовсім беззмістовні відео.

Здається, о пів на першу таки почала дрімати, аби через сорок хвилин прокинутися від потужного вибуху. Одразу після нього почалася серія хаотичних розривів.

Нехтуючи всіма правилами безпеки, біжу на балкон. На околиці міста бачу багряну заграву, з якої летить вогняна віхола.

Розумію, що це HIMARS відпрацював склад боєприпасів у місті. Заспокоюю себе, і хоча звук досить потужний, епіцентр далеко від мого будинку. Вмовляю себе лягти спати, затуляю вуха берушами. Навіть провалююсь у сон.

Прокидаюся вже від того, як меблі підстрибують від чергового вибуху. Пожежа розгорілася, і здетоновані снаряди летять просто в бік міста. Підхоплююся, біжу до ванної кімнати, сідаю на підлогу. Дивлюся на телефон, друга година ночі.

Починаю у стриманій істериці писати повідомлення мамі, яка перебуває на «материковій» Україні. Роблю вигляд, ніби все не так страшно, і просто попереджаю, що може зникнути зв’язок. Насправді ж я не знаю, що ще може зникнути разом із ним.

Тим часом звуки розривів супроводжуються дзвоном вибитого скла — у квартирах виносить шибки. У нічній тиші чутно потужне ревіння — летить. Ще секунда — вибух. Сиджу на підлозі, обхопивши власні коліна.

Думаю: «І що тепер? Молитися? В Бога я не вірю. Просто не хочеться, щоб все отак дурнувато закінчилося. Хочеться ще побачити маму, сестру...».

Здається, ніби будинок наповнюється повітрям, а потім різко чхає — бум! Вазони летять з підвіконь, меблі танцюють, я ще щільніше втискаюся у пральну машинку.

Телефонують сусіди, радять спускатися до них у підвал. Я на п’ятому поверсі, і мене буквально паралізувало. Не можу і не хочу зробити навіть кроку.

Вирішую сидіти тут, якщо вже судилося, то й підвал не врятує.
Мама побачила повідомлення, телефонує. Налякана, мабуть, не менше, ніж я. Знову картає себе, що відпустила мене сюди. І хто тепер кого заспокоює?

Розриви то далі, то ближче, несхожої потужності. Певно, летять різні боєприпаси. З двох годин ночі до половини на четверту гупало, ніби просто у моїй вітальні. Потім почало віддалятися.

Заспокоїла маму, поклала слухавку. Нарешті встала з підлоги, пішла перевірити вікна. Пластикові склопакети витримали. Від нервів нудить. Розриви тривають, але я змушую себе лягти та закрити очі.

«Все добре, — кажу сама собі. — Зате це не полетить по Харкову, по Миколаєву, по Слов’янську...».

Детонувало вісім годин. На ранок знову виходжу на балкон — вікна у під’їзді не вціліли, двір всіяний склом. Де-не-де валяються шматки дерев’яних шибок, москітні сітки.

Люди починають несміливо зідзвонюватися. Набираю знайому, яка має двох маленьких дітей, запитую, як вони. «Сиділи у підвалі, — розповідає. — Малі налякалися, Андрій плакав. Оленка швидко себе опанувала, їла у сховищі ковбасу. Я принесла подушки та пледи, там і поснули».

На ранок дізнаємося, що ані постраждалих, ані загиблих немає. «То не буде й у Харкові, й у Миколаєві, й у Слов’янську», — додаю про себе.

Я очікувала, що місцеві будуть обкладати ЗСУ всіма відомими словами, але цього не сталося. Всі поводяться так, ніби пережили стихійне лихо.

Вже шукають, хто може вставити скло, відремонтувати дах. Матюкають тільки «народную поліцію» за те, що розмістили склад у місті. І потроху оговтуються від жаху.

Така приреченість — характерна риса мешканців ОРДЛО. Вже навіть приліт від РСЗВ не може їх розбурхати.

Як мухи у бурштині, вони виносять на смітник розбиті вазони, підмітають уламки скла. Застиглі між цивілізацією та «рускім міром»...

Анна ФРАНК