Волевиявлення без волі, або Про «референдум» у деталях

* * *

Іду повз міську бібліотеку. Здається, ще ніколи ця будівля не отримувала стільки уваги. Просто на сходах влаштували «виборчу дільницю»: поставили стіл, посадили за нього двох невиразних жіночок, поклали перед ними бюлетені. Урна стоїть поряд — на табуретці.

Жодної ширми чи будь-якої подоби «місця таємного голосування» немає. Спостерігаю, як бабця ставить галочку, схилившись над столом. Жіночки-спостерігачки навіть не відвертаються, зазирають просто у бюлетень.

Але навіть не це створює атмосферу «патріотизму». За нього тут відповідає працівниця міської адміністрації, яка бігає подвір’ям бібліотеки й голосно викрикує: «Голосуймо! Робимо правильний вибір!».

Водночас вона розмахує­ російським прапорцем. Агітація під час референдуму? Так. Але хіба вас бентежить лише це?

Її крики змушують мене пригадати продавців вареної кукурудзи чи чурчхели, які сповіщають на весь пляж про свої товари: «Кукурудза солодка, тане в роті, наче мед!»...

Поруч — припаркований джип, на капот сперлися троє людей у формі, жінка й двоє чоловіків. На плечах автомати, стражі порядку ліниво контролюють «щире волевиявлення» народу.

Жінка з прапорцем кричить і мені: «Підходьте, будь ласка, залиште свій голос!». Спокійно відповідаю: «Не ганьбіть мене й самі не ганьбіться». Вона якось розчаровано дивиться на мене й нічого не відповідає.

* * *

Біля магазину зустрічаю свою вчительку біології. Літня жінка, у сьомому класі вона розповідала мені про фотосинтез та типи тканин. Потім я поїхала, і от ми знову випадково зустрілися.

Вона розпитує в мене про моїх екс­однокласників, яких мобілізували. Відказую, що нічого не знаю про їхню долю. Вона продовжує:

— Потрібно писати путіну. Студентів узагалі не мали чіпати. Цей пушилін, вибач на слові, ідіот. Його самого потрібно на передову відправити у самих трусах. Якби путін дізнався про його походеньки, він би йому голову відкрутив.

Моє німе безсилля вона розцінює як схвалення і не зупиняється:

— Все, ми тепер їхні, тепер потрібно туди звертатися. А що тоді Турчинов у 2014 році говорив, що краще кулю в лоб, ніж нас відпустити. Треба було тоді відпустити — і зараз би ніяких проблем не було. Недарма ото кажуть, пани чубляться, а в холопів чуби тріщать.

Удаю, ніби мені терміново потрібно кудись бігти. Та й справді потрібно — довго слухати це я не витримаю. Якщо після деокупації таких патріотів долучать до навчального процесу — все пропало.

* * *

У черзі переді мною стоїть чоловік, запитує у продавчині сіль.
— Вам яку, українську чи російську? — уточнює вона.
— Українську.
— Ото ще, вони проти нас, а ви їхню сіль просите.

* * *

Стою на зупинці, читаю оголошення, яке приліпили між «Продам гараж» та «Куплю свиней». Текст оголошення такий: «Расии с дезертирами не по пути! Согласно статье 337 ук рф, самовольное отлучение от службы карается лишением свободы на срок от 5 до 10 лет. Дезертир нам не товарищ!».

Дві жінки стиха розмовляють:

— Ну тепер кордон приберуть, товарів побільшає, а ціни нижчими стануть.
— Чи навпаки, вищими.
— Ну чого це? Нам будуть допомагати, як Криму. Потрібно ж допомагати своїм новим територіям, ми за них голосували.
— Та з нами тепер узагалі незрозуміло що буде...

Завіса.

Анна ФРАНК