Самоорганізація на районі: як кияни на Микільській Борщагівці протистояли загрозам повномасштабного наступу рф

Бойові дії на східних теренах України нині є головним центром оприлюднення і висвітлення інформації.

Тож значний відсоток подій, котрі відбуваються в тиловій частині, залишаються поза увагою або швидко забуваються.

Утім варто пам’ятати, що вміння самоорганізуватися є чи не найголовнішою справою в часи викликів.

Головним героєм цієї публікації буде Олег Граченко — один з тих, хто в скрутний час без жодної допомоги владних чинників спромігся зібрати загін небайдужих та налагодити захист рухомого і нерухомого майна громадян столичного мікрорайону Микільська Борщагівка від притаманних часам безвладдя й дезорганізації грабункам, актам насилля, руйнації інфраструктури, унеможливлення постання конфліктних ситуацій між різними групами громадян та проявів емоційних спалахів, котрі спричинять паніку.

Про Київ від дати повномасштабного вторгнення росії в Україну розповідають очевидці.

У шкільному бомбосховищі першого дня нарахували близько 700 осіб

Цимбал Людмила Яківна, директор київської школи №281:

 — 24 лютого, як і мільйони співгромадян, прокинулась від вибухів. Ані я, ані викладацький склад не були готовими до такого розвитку подій. Ми вірили в наші збройні сили, психологічно усвідомлювали ситуацію. Планували продовжувати учбовий процес в рамках дистанційного навчання.

Того ж дня до школи почали прибувати всі, хто потребував захисту, й цікавитись отриманням прихистку в підвальному приміщенні, яке внесено на карту для довколишніх мешканців як бомбосховище.

Благоустроєм (себто чистотою та водопостачанням і відведенням продуктів життєдіяльності) ми опікувались самостійно і власним коштом. Я покладалась на викладацький склад.

Увечері почали сходитись ті, хто прагнув перебувати в укритті в нічний час. Різні люди з різним складом характеру. Ми пускали всих, не лише родини учнів. Першого дня ми нарахували близько 700 осіб.

Що робити, як їх утримувати від неконтрольованих спалахів емоцій — ми дійсно не знали й не були готовими до багатьох ситуацій. Приходили незнайомці з документами, котрі свідчили про їхню наркозалежність, і вимагали для себе особливого статусу.

Одразу з’явились особи, котрі проголошували себе моїми помічниками. Їх цікавило все. Де розташовані вентиляційні шахти, як функціонує водопостачання, де виходи на дах… Нині розумію, що їхня мета була далекою від декларованої. Прибились «нечуючі», але їхня гіперактивість викликала підозру.

Старшокласники повідомляють, що серед осіб котрі перебувають у сховищі, є чоловік із краматорською реєстрацією, який називає себе поліцейським, пред’являє жетон. Підозру викликав той факт, що жетон пластмасовий. Хто цей чоловік?

Інший прийшов, озброєним автоматом, і повідомив, що його прислали з Київського політехнічного інституту нас охороняти. Хто прислав, чому його самого — він пояснити не зміг. Інший вимагав ключі від даху школи, пояснюючи необхідністю з’ясувати наявність чи відсутність «міток».

Усі ці дії насправді були елементом створення паніки. Спочатку — серед тих, хто переховується в школі, згодом — серед мешканців мікрорайону, а зрештою і міста. Були досить дивні особи з дітьми і дитячими візочками.

Жінки звернули увагу, що одна з прибулих геть неправильно сповиває дитину. Так ніколи не зробить любляча мати. Хто ці люди? Вони немісцеві, відповідали, що втікачі. Складалось враження, що це цілий загін акторів, котрі мали показово «радісно зустрічати» окупантів. До речі, після того, як ворог зазнав поразки, вони немов по команді залишили наше сховище.

Що я повинна чинити в цій ситуації? Зверталась телефоном до правоохоронців, але у відповідь чула, що всі на захисті Києва, телефонувала в районний відділ освіти, і звідти також жодних порад і роз’яснень.

Я зрозуміла, що потребую спроможних утримувати лад. Тішуся, що серед тих, хто отримав у нас прихисток, більшість були адекватними, і саме вони порадили звернутись до нещодавно створеної районної самооборони. Я реалізувала пораду і не шкодую донині.

Воїни ніде ще не оформленого загону добровольців досить швидко з’явились на наше запрошення, і завдяки їм ситуація повернулась під контроль викладацького складу. Прибулих очолював Олег Граченко. Вольова людина.

З’ясовуючи особи «глухонімих», в одного з них виявили саморобний вибуховий пристрій. Знаючи про неспроможність органів правопорядку належно відреагувати, Олег (та й то не одразу) домігся прибуття працівників Служби безпеки, котрим його й передали. Вже після очищення Київщини від окупантів я довідалась, що затриманий виявився ворогом.

Зі з’явою тероборонівців значна частина проблем лягла на їхні плечі. Завдяки їм ми налагодили контакти з волонтерами, котрі допомагали харчами, білизною, теплими речами.

Блокпости виставляли зі сміттєвих баків

Ольга (прізвище просила не вказувати, але контакти особи наявні):

— Я мати вісьмох дітей. 24 лютого, після оголошення владою страшної правди, зібрала дітей і відвела до підвалу нашої дев’ятиповерхівки. Там зібралось чимало сусідів. Прислухались до вибухів. В очікуванні невідомо чого минуло два дні.

Нас знайшли чоловіки й парубки, котрі здійснювали огляд нежитлових приміщень. Виявилося, що це тероборонівці. Їхній керівник Олег Граченко відразу наказав доправити мене й дітей до укриття в школі.

Там для найменших знайшли чисту білизну, решту нагодували гарячими борщами. На жаль, до цього про сховище в школі я не знала. Хочу засвідчити, що всі тероборонівці були місцевими, моїми сусідами. Для мене вони нині — найкращі і найнадійніші.

Олександр Приходько (член ТРО):

— Нас ніхто не збирав і не скликав. Ми не мали зброї. Гуртувались за місцем проживання і знайомством. Хтось приходив з мисливською рушницею, хтось — із лопатою або сокирою. Спочатку зі сміттєвих баків виставляли блокпости, оскільки надійшла звістка про з’яву ворожої техніки на околицях Києва.

Майже одразу серед нас знайшлись наділені вмінням керувати й зорганізовувати. Певно, природна харизма й життєвий досвід давали їм право брати на себе керівництво ситуацією. Але ми бачили результат, розуміли, що крім нас ніхто не утримуватиме лад довкола будинків. Це давало сил, мотивувало й сприяло самодисципліні та послуху тих, хто взяв на себе відповідальність керівництвом ситуативно посталого загону тероборони.

Керував нами Олег Граченко. На перших порах жодної підтримки з боку правоохоронців ми не мали. Де вони в той час були — я не знаю. А укласти контракт мені запропонували лише наприкінці березня.

Не було жодного грабунку, жодного ушкодження майна підприємців

Кирилова Вікторія (приватний підприємець):

— Хлопців з нашої тероборони я бачила з перших же днів. Олег наказав узяти під захист будівлі (малі архітектурні форми), аби ніхто не знищив і не привласнив майно. Я почала готувати харч і роздавати його всім, хто потребував. Тероборонівці допомагали доправляти його людям з інвалідністю, пенсіонерам, охоронцям блокпостів.

Потім, коли в мене вже закінчувались кошти для придбання харчів, звели з волонтерами, котрі забезпечували найнеобхіднішим. То був час, коли всі мусили єднатись перед небезпечною навалою. Але я не забуду ті часи.

У нас на районі у ті дні не було жодного грабунку, жодної гучної крадіжки, жодного ушкодження майна підприємців. І уявіть собі, що все це без участі правоохоронців. Де вони в ті дні були — не знаю.
Катерина (бариста кав’ярні Ket.One):

— Мешкаю в іншому районі, тут моє місце праці. Зв’язок із друзями й колегами підтримувала в телефонному режимі. Знаю, що в моїй кав’ярні відпочивали тероборонівці, її відчинили для них з мого дозволу. Зможете повірити? Нічого не зникло. Ані горнятко для кави, ані пляшка з алкоголем.

Знала ще до того, як змогла прибути до місця роботи, що Олег очолював тих, хто добровільно взявся захищати порядок. Йому найбільша, але й іншим також — велика подяка за врятоване від грабунків або погромів майно. Та зрештою й усім, хто в ті дні та ночі не спав також.

Оксана (приватний підприємець ринку «Дніпро»):

— Першого ж дня не всі підприємці вийшли на роботу. Їх можна зрозуміти: хтось евакуйовував родину, інші просто не мали змоги дістатись до місця праці. Що робити? Охоронців залишилось близько половини, всі неозброєні. Дивним чином зникли правоохоронці, й ми усвідомлювали загрозу майну і краму.

Дякую керівництву місцевої самооборони. Олег не лише забезпечив охорону майна, а й продаж продукції тими, хто, живучи поруч, мали змогу з’являтись на своє робоче місце. Нехай їх було менше половини, але для мешканців мікрорайону це було свідченням того, що життя не спинилось і є підстави очікувати на кращі часи. Так і сталось. Ми нічого не відбудовували і не відновлювали.

Я пишаюсь тим, що маю серед сусідів таких харизматичних людей. Вони захистили не лише нашу власність. Прикро інше: покликані нас захищати (поліція) в тяжкі хвилини зникли. Нині вони героями себе проголошують, а ті, хто не злякався в тяжку годину, чомусь опинились осторонь визнання й вшанування.

P. S. Прикро, але серед вшанованих київською міською владою в дні святкування Дня Незалежності (24 серпня) та Дня територіальної оборони (перша неділя жовтня) імені Олега Граченка (а хіба лише одного його?) годі відшукати.